Баугауз

Ба́угауз або Державний Баугауз (, Вища школа будівництва й дизайну) — вищий навчальний заклад, що існував у 1919–1933 рр. у Веймарі, у 1925–1932 рр. в Дессау та у 1932–1933 рр. в Берліні; також творче об'єднання архітекторів, дизайнерів та художників, що виникло в рамках цього закладу; відповідний напрямок в архітектурі та прикладному мистецтві, який належить до авангардизму в класичному модернізмі. Був заснований 1919 року архітектором Вальтером Гропіусом як школа мистецтв. Припинив свою діяльність після встановлення в країні режиму влади націонал-соціалізму. Школа поєднувала ремесло та образотворче мистецтво, прагнучи створити функціональний та доступний дизайн. Вона стала відомою завдяки своєму підходу до дизайну, який намагався об'єднати індивідуальне художнє бачення з принципами масового виробництва та акцентом на функціональності. Баугаус мав значний вплив на розвиток сучасного дизайну, архітектури та мистецтва XX століття.

Історія школи

Школа у Веймарі З 1860 року у Веймарі існувала Саксонсько-Ваймарська великокняжа художня школа, а в 1906–1907 роках бельгійський художник Анрі ван де Вельде створює Школу мистецтв і ремесел, для якої він проєктує навчальний корпус, а також будівлю художніх майстерень. Ці дві вищі школи й стали базою для створення Баугаузу.

Коли ван де Вельде був змушений піти у відставку 1915 року через своє бельгійське походження, він запропонував Вальтера Гропіуса, Германа Обріста й Сергія Енделя як можливих наступників.

У 1919 році, після затримок, викликаних руйнуваннями Першої світової війни та тривалими дебатами щодо того, хто повинен очолити установу та соціально-економічні значення примирення образотворчого мистецтва та прикладного мистецтва (питання, яке залишалося визначальним для самого існування школи), Гропіус був призначений директором нового інституту, який об'єднав художню і прикладну школи, що відтоді називаються Bauhaus.

У квітні цього ж 1919 року він публікує свій «Маніфест», що став основою педагогічного й творчого методу Школи, неповторного за різноманітністю художніх ідей і їх оригінального практичного виконання. У брошурі на виставці «Невідомих архітекторів» Гропіус проголосив свою мету «створити нову гільдію ремісників, без класових відмінностей, які зламають надмірні бар'єри між майстром і художником». Він прагнув розвинути креативне мислення в промисловій архітектурі та у виготовленні практичних, а заразом оригінальних побутових приладів. Неологізм Гропіуса — Баугауз — звертає увагу як на будівлю, так і на «Баугюте», історичну гільдію каменярів, покликану готувати й розвивати самих працівників. Першою та основною ціллю було створення Баугаузу — об'єднаної архітектурної школи, школи ремесел та академії мистецтв. Створені перші майстерні — ювелірна, книжкова, текстильна й друкованої графіки. Далі до них додаються майстерні скульптури, меблів, монументального живопису та кераміки.

Архітектуру студенти вивчають поки тільки факультативно. Школа отримала державне утримання. У 1919 році викладачами Баугаузу були швейцарський художник Йоганнес Іттен, німецько-американський художник Ліонель Файнінґер та німецький скульптор Гергард Маркеш, включаючи й самого Вальтера Гропіуса. До наступного року до них прєднались німецький живописець, скульптор і дизайнер Оскар Шлеммер, який очолив театральну майстерню, та швейцарський художник Пауль Клее, у 1922 році приєднався «батько абстракціонізму» Василь Кандінський. Бурхливим роком для Баугаузу стає 1922-й, це ілюструє переїзд голландського живописця Тео ван Дусбурга до Веймара для просування Де Стиля («Стиль»), а також відвідування Баугаузу художником-конструктивістом та архітектором Ель Ліссіцкі. З 1920 року вводиться нова система викладання, відповідно до якої кожну майстерню ведуть два фахівці: технолог і художник.

До 1923 року Гропіус більше не висував образів високорозмірних романських соборів та ремесел естетики «в народному стилі», натомість він заявляв: «Ми хочемо, щоб архітектура була адаптована до нашого світу машин, радіо та швидких автомобілів». Гропіус стверджував, що новий період історії почався з кінцем війни. Він хотів створити новий архітектурний стиль для відображення цієї нової ери. Його стиль в архітектурі та споживчих товарах мав бути функціональним, дешевим і відповідати масовому виробництву. З цією метою Гропіус хотів об'єднати мистецтво та ремесло, щоб досягти високотехнологічних функціональних продуктів із художньою цінністю. Bauhaus випустив журнал під назвою «Bauhaus» і серію підручників під назвою «Bauhausbücher». Оскільки Веймарській республіці бракувало достатньої кількості сировини порівняно зі Сполученими Штатами та Великою Британією, вона мала покладатися на кваліфікацію професійної робочої сили та здатність експортувати інноваційні та високоякісні товари. Тому дизайнери були потрібні, і вони створювали новий вид мистецтва.

Філософія школи полягала в тому, що художник повинен навчатися працювати з промисловістю. Веймар перебував у землі Тюрингія, і школа Баугаузу отримала державну підтримку від керованого соціал-демократом державного уряду Тюрингії. Школа у Веймарі зазнала політичного тиску з боку консервативних кіл у політиці Тюрингії, дедалі більшого, а після 1923 року виникла політична напруга. Однією з умов, що були покладені на Bauhaus у новому політичному середовищі, була виставка робіт, що проводилася в школі. Цю вимогу було виконано в 1923 році з виставкою «Bauhaus» експериментального «Гауз-ам-Горн». Міністерство освіти перевело штат на шестимісячні контракти та скоротило фінансування школи наполовину. 26 грудня 1924 року Баугауз видав пресреліз і оголосив про закриття школи до кінця березня 1925 року, коли Веймарська влада припинила субсидіювати школу. На даний момент вони вже шукали альтернативні джерела фінансування. Після того, як Баугауз переїхав до Дессау, школа промислового дизайну з викладачами та персоналом, менш антагоністичним до консервативного політичного режиму, залишилася у Веймарі.

1946 року архітектор Герман Гензельман стає засновником нового вищого навчального закладу, пов'язаного з гуманістичними традиціями Баугаузу, що отримав у 1951 році назву Вищої школи архітектури.

1990 року, після об'єднання Східної і Західної Німеччини, Вища школа архітектури була реструктуризована, у 1995 році прийнято рішення про повернення університетові історичної назви Баугауз — у 1996-му воно набуло чинності. З тих пір університет носить ім'я Університет Баугауз у Веймарі.

Школа в Дессау Дессау — це маленьке місто на 70 тис. осіб, розташоване в місці злиття річок Ельба та Мульде за 100 км на південь від Берліна. У забудові області переважала традиційна архітектура, на початку століття місто було важливим промисловим центром.

Школа в місті функціонувала з 1926 до 1932 року й суттєво вплинула на мистецтво та архітектуру того часу. У школі проводилися курси архітектури, фотографії, живопису, графічного дизайну, дизайну інтер'єру, промислового дизайну та типографіки.

Завдяки цим передумовам місто було ідеальним місцем для Гропіуса, який вирішив об'єднати естетичну красу з функціональністю і продуктивністю. Під час свого будівництва Баугауз був трохи вдалині від центру міста, за залізничним парком, але сучасне місто, розростаючись, поглинуло комплекс школи.

Використовуючи принцип «конвеєра Генрі Форда» в будівництві, будівля мала бути побудована протягом року, рекордного на ті часи терміну. У зв'язку зі станом післявоєнної німецької економіки будівля сама по собі мала бути дешевою. Споруда мала зв'язати різні навчальні приміщення в єдину асиметричну та динамічну композицію, урівноважену горизонтальними (довгий перехід-міст) і вертикальними (вежа студентського гуртожитку) елементами. Хоча кожна група приміщень була індивідуальною з урахуванням своєї функції, вся будівля загалом представляє гармонійний баланс форм і пропорцій.

За роки відбулася помітна зміна напрямку школи в Дессау. За словами Елейн Гоффман, Гропіус звернувся до голландського архітектора Марта Стама, щоб керувати новоствореними програмами архітектури, і коли Стам відмовився від цієї позиції, Гропіус звернувся до товариша Стама та колеги з групи ABC Ганнеса Меєра.

Меєр став директором, коли Гропіус пішов у відставку в лютому 1928 року і приніс Баугаузу свої два найзначніші будівельні проєкти, обидва з яких досі існують: п'ять житлових будинків у місті Дессау та Федеральна школа Загальнонімецької профспілки промисловців () у Бернау та Берліні. Меєр віддавав перевагу вимірюванням та розрахункам у своїх презентаціях для клієнтів, разом із використанням архітектурних компонентів для зменшення витрат. Цей підхід виявився привабливим для потенційних клієнтів. Школа повернула свою першу вигоду під його керівництвом у 1929 році.

Але Меєр також викликав багато конфліктів. Як радикальний функціоналіст, він не мав терпіння до естетичної програми і змусив до відставки Герберта Баєра, Марселя Брюера та інших давніх викладачів. Незважаючи на те, що Меєр продовжував зміщувати орієнтацію школи далі вліво, ніж коли це було за Гропіуса, він не хотів, щоб школа стала інструментом лівої партійної політики. Він перешкоджав формуванню студентського комуністичного осередку і в умовах дедалі небезпечнішої політичної атмосфери це стало загрозою існуванню школи Дессау. Міський голова Дессау Фріц Гессен звільнив його влітку 1930 року.

Міська рада Дессау намагалася переконати Гропіуса повернутися на посаду голови школи, проте Гропіус замість цього запропонував Людвіга Міса ван дер Рое. Міса призначили 1930 року, і він одразу ж опитав кожного учня, відкинувши тих, яких вважав недостатньо обдарованими. Вони зупинили виробництво товарів у школі, щоб школа могла сфокусуватися на навчанні. Ван дер Рое реорганізує всю систему викладання. Створюється п'ять основних напрямків: будівництво, дизайн інтер'єру, текстиль, фотографія і образотворче мистецтво. Архітектурний курс стає значнішим за кількістю навчальних годин і місцем у системі освіти. Так було до 1931 року, коли робітнича партія Націонал-соціалістичної Німеччини (нацистська партія) стала більш впливовою в німецькій політиці. Коли вони отримали контроль над міською радою Дессау, то закрили школу.

Берлін

Наприкінці 1932 року Міс орендував затоплену фабрику в Берліні (вулиця Біркбуш, 49), щоб відновити так званий новий Баугауз власним коштом. Студенти та викладачі самі відремонтували будівлю, побіливши всі інтер'єри білим. Школа діяла протягом десяти місяців без подальшого втручання з боку нацистської партії. У 1933 році гестапо закрило й берлінську школу. Міс виступає проти рішення, зрештою звертаючись до голови гестапо, який погодився дозволити школі знову відкритись. Однак незабаром після отримання письмового дозволу відкрити Баугауз Міс та інші працівники вирішили добровільно закрити школу.

Хоча ні нацистська партія, ні Адольф Гітлер не мали узгодженої архітектурної політики, перш ніж вони прийшли до влади в 1933 році, нацистські письменники, такі як Вільгельм Фрік та Альфред Розенберг, вже називали Баугауз «негерманським» і критикували його модерністські стилі, навмисно генеруючи публічні суперечки щодо таких проблем, як, наприклад, пласкі дахи.

З початку 1930-х років нацисти охарактеризували Баугауз як стиль, типовий для комуністів та соціальних лібералів. Дійсно, ряд лояльних до Меєра студентів-комуністів переїхали до Радянського Союзу після закриття Баугаузу в 1930 році.