Благода́ть (, ẖen; ; ) — у християнстві надприродний дар Божий, наданий розумним істотам (людям, ангелам) заради їхнього вічного спасінняPohle, Joseph. "Actual Grace // The Catholic Encyclopedia. Vol. 6. New York: Robert Appleton Company, 1909.. Прояв щедрої та вільної Божої любові, що не потребує нічого взамін. Ласка Святого Духа. Поряд із цим у рамках християнства також існує інший погляд (з боку старозавітного Закону-Тори) за якою люди отримують блага від Бога не просто так, а для того, щоб виконувати протягом життя Його волю і слідувати Його вказівкам.
Визначення слова благодать Етимологічно єврейське слова «ген» найповніше передається грецьким словом χάρις, від якого походить і міфологічне ім'я Грації (благодать), що символізує все те, що є гарним і добрим у творіннях, відблиском і даром над істотної краси божества. Отже, широко вживаний у Св. Письмі вислів «благодать» має суб'єктивне значення (благовоління, щедрість, вдячність) і об'єктивне (дар). Св. Тома Аквінський ретельно зазначаєS. Th. І-ІІ, q. 110, а. 1 що благодать в звичайному сприйнятті розуміється як доброзичливість, як дар, як вдячність. Друге значення виводиться з першого, а третє з першого й другого. Останнім і найбільшим даром Бога для людства є Ісус Христос, Єдинородний Син, Втілене Слово. Увіковіченими словами пише св. Іван у своєму Євангелії: . І дав Його, як побачимо, на спасіння всіх. Можемо твердити, що Христос — це уособлена Божа благодать. Сам св. Іван говорить, що Втілене Слово є повне благодаті й істини і ми всі одержали з Його повноти (Ів 1, 14 і 16).
Об'єктивний світогляд Заходу знайшов у схоластиці, передусім у св. Томи, таку основу, що скристалізувала багатства ласки в арістотелівській теорії про стани (abiti), оминаючи більш динамічний і психологічний напрям Августина. Після сімох віків переваги томістичної думі сьогодні радо звертаються до гадки св. Авґустина і до концепції східних вчителів, розвиваючи науку про благодать в більш пристосованій до психологічної структури людини формі. Саме йому класичний трактат De gratia тепер є поданий під багатозначною назвою .
Треба визнати, що загалом схоластика занедбала суб'єктивно-психологічний аспект віри й благодаті, в той час, коли у Святому Письмі одна і друга остаточно є вислідом життєвої і особистої зустрічі і злуки між віруючим і Богочоловіком. До вірного погляду про Бога й Христа в їхній істотності долучається сприймання відчуття Бога з нами і Христа в нас.
Види благодаті благодать несотворена: сам Бог, який уділяється людям. благодать сотворена: дар, даром даний Богом. благодать Божа: благодать, що розглядається як незалежна від заслуг Христа (наприклад, благодать Адама). благодать Христова: та, що випливає з заслуг Спасителя. благодать зовнішня: та, що торкає людину ззовні (наприклад, Євангеліє). благодать внутрішня: що вливається в дух людський, діючи на його снаги. благодать даром дана: що Бог дає людині для добра інших (наприклад, благодать пророцтва). благодать добродійна: призначена для добра того, хто її одержує. благодать діюча: динамічний перехідний дар (наприклад, імпульс на волю людини). благодать постійна (освячаюча): постійний дар, що живе в злуці з душею (наприклад, віра, любов).
Благодать діюча ділиться на різні роди: побуджуюча, попереджуюча, вистачальна, успішна тощо
Біблійні основи вчення про благодать Джерелом Божого об'явлення, звідси й науки віри, є Бог. Святе Письмо, доповнене й просвічене традицією, від якої ніколи не відлучається. Благодать, як кожну іншу істину віри, досліджується передусім у Біблії, що подає нам історію спасіння людини. Бог, що є автором Св. Письма, поступово проявляє свою ласку з допомогою фактів і слів від Старого до Нового Завіту. Завжди постає давня проблема відношення між обома Завітами і способом їх інтерпретації. Розділяти і протиставляти їх було помилкою, властивою єретикам (Маркіон), але ніколи Церкви, яка зібрала і з пошаною берегла обидва Завіти як святий скарб. Поза небезпекою відділення є ще й небезпека злиття, чого також треба уникати. Обидва Завіти, створені Божою педагогікою, відповідають органічному Божому планові, йдучи від темного до ясного, так що «Новий Завіт був укритий у Старому, а Старий став ясним у Новому»Dei verbum 16
Та було б помилкою шукати в Старому Завіті точного поняття й навчання про ласку, так само було б принаймні перебільшенням шукати їх виключно в Новому Завіті. Фактично, в Старому Завіті об'являється основний мотив заповіту чи угоди між Богом і вибраним народом в значенні, що Бог зобов'язується боронити й провадити народ своїм провидінням і своїм законом; народ зобов'язується до вірности своєму Богові передусім зберіганням заповідей і закону. Та побіч тієї схеми майже юридичної угоди є ще й інші мотиви, які представляють відношення між Ізраїлем і Богом у більш людській і теплій формі. Бог є не лише Творцем, Володарем, Господом Вселенної, але й Батьком, який знає, як згармонізувати справедливість з милосердям і любов'ю. Насамперед псалми є повні тих почувань: Бог є справедливістю і всемогутністю, є безмежною мудрістю, але має крім того й доброту, яка по-материнському схиляється над людськими слабостями, над убогими, над немічними, є бальзамом, який лікує душу, скріплює її, відроджує й робить щасливою. «Яка дорога, о Боже, твоя ласка; людські сини прибігають під захист твоїх крил. Насичуються ситтю дому твого, потоком солодощів твоїх їх напуваєш. Бо в те джерело життя, у світлі твоєму побачимо світло Продов) твою ласку тим, що тебе знають, і справедливість тим, праві серцем» (Пс 36).П'єтро Паренте сс.9-24
Уважне і спокійне читання псалмів освітило б в райдухних образах усю красу, яку богослов'я й пізніша аскеза знаходять у сфері ласки як життя в злученні з Богом. В цій красі особливо блищить: батьківство Боже до народа як до законного сина (вже в Пт: Вх 4, 22; 34; Вт 8, 5; 14, 1; 32, 6 і ін); це законне синівство є не лише збірне, але й особисте, як бачиться, наприклад, з об'явлення Натана про Давида (2 Цар 7, 14):
наче подружжя, відношення між Богом і людьми (Ос 1-3; Єр 2, 2; Єз 16, 8; і в натуралістичному стилі в Пісні Пісень); внутрішній Характер релігії (зовнішня форма, яка з бігом віків звиродніла в формалізмі аж до фарисейства, осудженого Христом); таємниче діяння Бога в інтимній сфері душі й усієї людської психології на оздоровлення людини від гріха.
Ця дія Божа на душу є такою, що може перемогти увесь опір засліплених і збунтованих людей. Дуже виразним є текст Єзекиїла: Ті й інші свідоцтва Старого Завіту є обіцянкою, івступом і передсмаком царства ласки, відновленого Христом з Новим Завітом.
Але не можна думати, що в Старому Завіті не було праведних і святих осіб, й тому наділених Божою благодаттю; це праймає й св. Тома, який, однак, справедливо зазначує, що ті упривілейовані душі належать вже до Нового Завіту, тому що «будугь оправдані…вірою в Христа»S. Th. І-ІІ, q 107. а. 1 — З, розглянь ціле питання й порівняй з q. 98 а.1
В синоптиків панує ідея і благовість Царства Божого, урочисто відкритого Христом, ціле ж Євангеліє названо «Євангелієм Царства» (Мр 1, 15). Це Царство складне, видиме і невидиме, дочасне й вічне, індивідуальне й соціяльне, вже сутнє, але також майбутнє (есхатологічне). Синоптики неустанно підкреслюють духовні характеристики того Царства. До нього вступається дорогою зміни мислення, духа (metavnoia), що в Вульґаті перекладено «каяттям»). Таку переміну, заповідану Хрестителем, підкреслює сам Ісус (Мт 4, 17): «Покайтеся (metavnoian), бо наблизилось Царство Небесне». Це каяття є зв'язане з хрещенням, яке веде до віри й спасіння Мр 1, 15 і 16, 16. Крім того, синоптики свідчать, що Ісус Христос вимагає обов'язкової внутрішньої праведності (яку передбачали вже пророки) проти зовнішнього лицемірства фарисеїв: Справедливість, бажана Ісусом, є внутрішньою, чистосердечною і простою, як у дітей (Мт 18, 3). Справедливість-праведність має свій вершок у любові до Бога й ближнього: це є найбільша заповідь, яка включає в собі ціле Об'явлення (Мт 22, 37). Але вона здійсняється тільки в Христі й через Христа, до якого закликується кожну людину належати з вірою, любов'ю й молитвоюМт 18, 20; 19, 29; Лк 7, 17. Любов Христа має переливатися на ближнього, в якому Він живе й терпить (Мт 25, 31 і далі). Ці положення переростають в органічні прояви ласки в св. Павла й св. Івана з двома відмінними характеристиками, які себе не виключають, але навпаки, себе взаємно доповняють. Св Павло бачить у ласці особливо сотеріологічну функцію (лік на гріх), а св. Іван бачить її з більших висот, а саме — як злуку з Богом. Св. Павло виходить з погляду на гріховне людство, яке сталось таким через упадок його глави (начала) — Адама, якому він протиставить Христа, що прийшов спасти те, що загинуло (Рм 5). Від Адама походить царство гріха, до якого є склонні всі нащадки першоотця, а від Христа, навпаки, — маємо царство справедливости й святости, яке люди можуть здобути, коли відродяться в Христі хрещенням і належатимуть до Нього вірою: Це відродження в хрещенні є даром Божим, завдяки якщо людина стає членом Містичного Тіла Христа, Христос же їх живить даром надприродного життя. Віра є початком оправдання, що розвивається під діянням Христа-Голови з допомогою Святого Духа Що більше, нове життя означає зодягнутися в Христа (Рм 13, 14; Гл 3, 27), щоб стати новою людиною (Кл 3, 9), новим сотворінням: Св. Павло, представляючи себе міг зразок християнина, твердить постійно, що в ньому перебував Христос, та й він живе в Христі (Гл 2, 20; Фл 1, 21); цю життєдайну злуку можна б назвати чудесним співжи симбіозом. Вщеплена в Христа, замешкала Духом Свяі (Кр 3, 16; Еф 2, 21), охрещена особа живе надприродним життям, яке св. Павло звичайно називає висловами «pneuma cari carisma» (дух, благодать, харизма), представляючи їх вступом до життя вічного (Рм 6, 22). Додамо ще гарний текст Третього Листа до Тита: Св. Іван хоч і говорить про відкуплення, спокутування гріха через Христа (1 Ів 2, 2), однак охочіше розвиває тему життєдайної злуки: нова людина, яка належить до Втіленого Слова родиться від Бога і тому є дитиною Божою (Ів 1); треба відродитися з води й Святого Духа, щоб увійти в Царство Боже (Ів 3). Життя, почате хрещенням, оживляється Євхаристією: цілий 6-й розділ Євангелія від Івана присвячений темі «Хліб життя», необхідності споживати тіло й пити кров Сина Чоловічого (Христа), щоб мати життя в собі. Це життя Син зачерпує від Отця й переливає в душі вірних. Св. Іван не занедбує й поняття Павла про Містичне Тіло, ба навіть зображує його в гарному образі виноградини й гілля, який вимагає обов'язковості бути в Христі, щоб Христос був у вірних. Саме Він робить їх здатними дати овочі святості й життя вічного (гл. 15). Так Павло, як і Іван, сходяться в понятті про дане (законне) синівство в Христі. Цікавим, однак, є ще один текст св. Петра в його Другому Листі: . Основним поняттям тут є те, що Бог дарував нам обіцяні месіянські добра в Христі, щоб ми стали учасниками Божої природи, тобто щоб були піднесені до Божої висоти і стали дітьми Божими. В сильному виразі «учасники Божої природи» не можна не бачити тієї життєдайної злуки, про яку говорять св. Павло й св. Іван. Отці Церкви й богослови бачать у тому ласку в її найглибшому значенні — введення до життя вічного. З цих свідчень Нового Завіту можна зробити висновки: що Бог при помочі Христа Відкупителя викликає в нас духовне оновлення, яке є дійсним не лише морально, але також онтологічно (йдеться про відродження, про відродження, про нове сотворіння, нову людину, нове життя); оновлення, це добровільне уділення Божого життя є незаслуженим нами даром від Бога понад вимогами людської природи, й тому є надприродним. Пригадується св. Павло: «Бо ви спасенні благодаттю через віру й це не від нас: це дар Божий. Він не від діл, щоб ніхто не міг похвалитися» (Еф 2,8); відродження людини є джерелом надлюдської активносте, яка заслуговує життя вічне, спадкоємцем якого нова людина стає силою свого, даного їй синівства Божого, згідно з словами св. Павла:
Отці Церкви