Графство Гориці і Градишки (; ; ) — колишнє Габсбурзьке графство в Центральній Європі, на сьогоденному кордоні Італії та Словенії. Назву має від двох великих міських центрів — Гориція і Градіска-д'Ізонцо.

Географія

Провінція простягалася вздовж річки Соча/Ізонцо, від її витоку на горі в Юлійських Альпах до Трієстської затоки біля Монфальконе. На північному заході вів до герцогства Каринтія, на північному сході кордон із герцогством Карніола (Верхньою Крайною) прямував хребтами , і Триглав.

На заході кордон з областю Фріулі прямував хребтами і , яка до договору Кампо-Форміо 1797 року була частиною Венеційської республіки, з 1815 року належала до Австрійського Ломбардо-Венеційського королівства і, нарешті, до новоствореного Королівства Італія з 1866 року. На півдні графство межувало з та Істрійським маркграфством.

У складі Габсбурзької імперії Середньовічне успадкували австрійські Габсбурги в 1500 році, коли останній граф із династії Майнгардинів, , помер не залишивши спадкоємця. Невдовзі після 1500 року Горицею управляв . Габсбурзький сюзеренітет короткочасно перервано венеційцями в 1508-1509 роках. У 1647 році імператор Фердинанд III створив графство з безпосереднім підпорядкуванням імператору зі столицею в місті Градішка для нащадків таємного радника князя . Після того, як династія згасла, 1754 року, Градішка знову возз'єдналась з Горицею, створивши графство Гориці і Градішки.

Під час наполеонівських війн Горицю та Градішку окупували французькі війська. За Пресбурзьким договором (1805 рік) в регіоні впроваджено французький режим, що призвело до втрати Австрією найзахідніших частин графства. Ці територіальні питання вирішено (10 жовтня 1807 року): усі австрійські території на правому (західному) березі річки Ізонцо (включно з містами Градіска-д'Ізонцо та найзахіднішими передмістя Гориції) передано наполеонівському Італійському королівству.

Решта терену залишалася у складі Австрійської імперії до 1809 року, коли їх включено в Іллірійські провінції під безпосереднім управлінням Французької імперії.

У 1813 році австрійську владу відновлено. Графство відновили в колишніх кордонах, включно з анклавами Монфальконе і Градо, які перебували під венеційським контролем до 1797 року. Проте в 1816 році графство об'єднали з герцогствами Крайною та Каринтією, Імперським вільним містом Трієст та Істрійською маркою та островами під її адміністрацією (Црес, Крк, Лошинь та численні менші острови) та утворили ширшу адміністративну одиницю — Іллірійське королівство, зі столицею в Лайбаху. У 1849 році Іллірійське королівство ліквідували, натомість створили Австрійське Примор'я у складі графства Гориці і Градішки, Трієсту та Істрії. У 1861 році графство здобуло автономію як Княжий округ Гориці і Градішки зі статусом цислейтанської коронної землі Австро-Угорщини. Округ мав свій провінційний парламент і користувався значною мірою самоврядуванням, хоча офіційно підпорядковувався імперському губернатору із резиденцією в Трієсті, який здійснював державний нагляд за всім Австрійським Примор'ям.

У 1915 році Італія вступила в війну проти Австро-Угорщини. Західну частину графства зруйновано під час битв при Ізонцо. У серпні 1916 році Горицю окупували італійські війська, але в листопаді 1917 року австро-угорська армія відкинула італійські війська в битві при Капоретто. Велику кількість населення інтернували в громадянські табори в Австро-Угорщину та Італію, в той час як майже половина території провінції лежала у руїнах.

Навесні 1918 року два масові політичні рухи з'явилися в країні, вимагаючи більшої автономії в рамках федералізованої Габсбурзької монархії. Словенці зажадали союзу з іншими південнослов'янськими народами в незалежній Югославії, фріули вимагали ​​автономії для західної частини регіону, де вони становили більшість. Два рухи не мали проблем, оскільки вони не боролися за терен. Єдиним відкритим питанням було місто Гориція, на яке претендували і словенці, і фріули. Підпільний рух, відомий як Italia irredenta, вимагав приєднання Гориці до Італії. Після розпаду Австро-Угорщини наприкінці жовтня 1918 року настав короткий перехідний період, під час якого жоден рух не зміг встановити свою владу. У листопаді 1918 року графство окупували італійські війська, які придушили всі політичні рухи в регіоні.

Прикордонна область Італії

У листопаді 1918 року графство офіційно скасовано і включено в адміністративний район Венеція-Джулія. Згідно з Рапалльським і Сен-Жерменським мирними договорами весь терен графства став невід'ємною частиною Королівства Італія. Колишню політику Габсбургів, спрямовану на підтримку місцевих автономій, замінено суворим централізмом. Провінції Гориція залишили замало автономії у порівнянні з Габсбурзьким режимом. Межі нової провінції частково змінили. Нова провінція містила деякі райони колишнього австрійського герцогства Крайна, які відійшли до Італії, згідно з мирним договором (райони Ідрія, Віпава і Айдовщина). Більшу частину території регіону Крас, які належали графству Гориці і Градішки, приєднано до провінції Трієст, а район Червіньяно-дель-Фріулі — до провінції Удіне.

У 1924 році провінцію Гориція ліквідовано, а її терен приєднано до провінції Фріулі, столицею якої був Удіне, за винятком адміністративного округу Монфальконе і міста Градо, які стали частиною провінції Трієст. У 1927 році провінцію Гориція відновлено приблизно на тому ж терені, за винятком району Червіньяно-дель-Фріулі, що залишився у провінції Удіне, а Монфальконе і Градо лишилися у провінції Трієст. Зі встановленням фашистського режиму розпочалася насильницька італізація краю. Ця політика проводилася в три етапи: по-перше, все державне адміністрування італізували — словенська та німецька мови втратили статус офіційних мов, а по-друге, всю освіту (як державну, так і приватну) перевели на італійську, по-третє, всі словенські та німецькі громадські організації заборонили. Також відбулася зміна назв сіл, заборона на використання мови, крім італійської, у громадських місцях, заборона надання слов'янських імен дітям, насильницька зміна словенських прізвищ тощо. Ця політика супроводжувалася політичними переслідуваннями і залякуваннями. До 1927 року всі словенські організації оголосили поза законом, а саме всі засоби масової інформації, видавництва, культурні асоціації, а також фінансові та економічні компанії, що належали словенським організаціям. Тільки видавництву «Спільнота Святого Гермагора» дозволили друк релігійних книжок словенською мовою. Більшість словенських інтелектуалів і фахівців змушено покинули регіон, багато хто з них оселився в Королівстві Югославії або емігрував в Аргентину.

У 1927 — 1943 роках провінція Гориція була адміністративно-територіальною одиницею фашистського режиму, якою керували призначений урядом префект та місцева фашистська ієрархія. Всю муніципальну автономію скасували, а подеста, призначений префектом, замінив обраних мерів. Будь-яка легальна політична діяльність поза режимом стала неможливою, і більшість інститутів громадськості, принаймні словенських, ліквідували.

У 1927 році створено першу озброєну антифашистську організацію — ТІГР. Організація, заснована місцевими словенцями (переважно молодими людьми ліберальної, націоналістичної та соціал-демократичної орієнтації), здійснила кілька нападів на італійських військових та адміністративний персонал, що ще більше загострило ситуацію в регіоні. Декілька словенських культурних та політичних діячів ув'язнили, заслали або вбили, найвідомішим з яких був .

Друга світова війна і післявоєнний розділ

У 1941 році, зі вторгненням країн Осі до Югославії, ситуація ще більше погіршилася. 1942 року югославські партизани проникли в регіон з терену провінції Любляна. Відбулося декілька кровопролитних зіткнень між партизанами та італійськими військовими. Після італійського перемир'я у вересні 1943 року нацистська Німеччина окупувала регіон і включила його в Операційну Зону Адріатичного Узбережжя, на чолі з гауляйтером Фрідріхом Райнером.

Вже у вересні 1943 року більшу частину краю захопив прокомуністичний Визвольний фронт словенського народу, який створив кілька важливих баз у регіоні, в тому числі відомий . Але бої між партизанами і німецькими військами тривали. Незабаром німецька влада прийняла прагматичний підхід у відношенні місцевого словенського населення: було дозволено знову публічне використання словенської мови. Антикомуністична колабораціоністська міліція (Словенське домобранство) також спробувала ввести свої війська у край, але мала замало успіху. Водночас комуністичні осередки руху опору здійснювали політично мотивовані вбивства. Серед жертв було кілька римо-католицьких священників та антифашистів, які виступали проти комуністичної ідеології.

На час закінчення Другої світової війни в 1945 році майже всю область звільнила Югославська народна армія, але Югославія була змушена вивести війська із західної частини краю. За сорок днів югославської окупації тисячі італійців заарештували; більшість з них звільнили, але кілька сотень загинули під час масових вбивств у Фойбе.

Два роки Гориця і Градішка була спірним тереном між Італією і Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією, поділена лінією Моргана. Територію на захід від лінії (включно зі всією долиною Сочі, нижньою течією Віпави і більшість плато Крас) окупували британські та американські війська, на схід — під управлінням югославської армії. У вересні 1947 року область була остаточно розділена між двома країнами: Югославія отримала більшу частину сільської території у східній частині, в той час всі західні низовини і міський центр Гориція залишилися в Італії. Невелика частина області Крас між Трієстом і Дуїно передано в зону під управлінням союзників Вільна територія Трієста (яка стала частиною Італії в 1954 році).

Гориця і Градишка таким чином перестала існувати як єдина історична область. Її югославська частина стала невід'ємною частиною Соціалістичної Республіки Словенія: більша частина її території передано в регіон Горишка, за винятком плато Крас, яке приєднано до Прибережно-Краського статистичного району. Новим центром стала Нова Гориця, побудована наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років. Італійська частина увійшла до складу автономної області Фріулі-Венеція-Джулія в межах провінції Гориція.

Джерела Küstenland

Примітки