Стрі́тенська це́рква — втрачена православна церква в Києві, зведена у 1853—1861 роках архітектором Павлом Спарро на місці старішої дерев'яної споруди, перебудована у 1883—1884 роках архітектором Володимиром Ніколаєвим, а в 1911—1912 роках — архітектором Євгеном Єрмаковим. Знищена більшовиками після 1936 року. Церква стояла на розі Великої Житомирської та Стрітенської вулицьТопографічна зйомка Київського міськомунвідділу (1923—1930)., біля Львівської площі, на цьому місці після знесення церкви облаштували сквер. Частину колишньої церковної садиби займає будівля Торговельно-промислової палати. Стрітенська церква внесена до переліку пам'яток, які мають бути відбудовані, проте станом на 2023 рік цього так і не зробили.

Від Стрітенської церкви походить назва Стрітенської вулиці, що пролягає поруч.

Історія За часів Київської Русі біля сучасної Львівської площі стояла Жидівська (пізніше — Львівська) брама — західний в'їзд до міста Ярослава. Існує припущення, що над брамою існувала надбрамна Стрітенська церква, по аналогії з Золотими воротами, де була церква Благовіщення, проте документальних підтверджень цієї гіпотези немає, адже Жидівська брама була дерев'яною спорудою і точних даних про її вигляд в історії не лишилося. Біля брами стояла дерев'яна церква Стрітення Господнього, точний час спорудження якої невідомий, але не раніше межі XVII—XVIII століття (церква позначена на мапі Києва 1695 року). У 1752 році на її місці збудували нову, також дерев'яну церкву. Її головною святинею була ікона Божої Матері «Всіх Скорботних Радість», яка за легендою, розміщувалася на давньоруській Жидівській брамі й пізніше була перенесена до церкви. Микола Закревський зазначав, що ця ікона справді деякий час розташовувалася на Жидівській брамі та пізніше була перенесена до Стрітенської церкви, проте немає доказів, що вона датована давньоруським періодом, до того ж культ цієї ікони виник тільки наприкінці XVII століття. Костянтин Широцький також ставить під сумнів цю легенду, стверджуючи, що ікона походить з Московії, вона не старше XVII століття та має сімейний характер — на ній зображені під виглядами святих Кирика та Улити перші власники ікони. Від назви шанованої ікони пішла друга назва храму — церква «Всіх Скорботних Радості» або у просторіччі «Скорботна церква». Сучасний києвознавець Михайло Кальницький стверджує, що серед київських неодружених жінок був звичай щосуботи приходити до цієї церкви та молитися перед іконою Божої Матері. Цим скористалися київські студенти, які в цей день приходили до церкви у пошуках знайомств і флірту, тому 1844 року їм офіційно заборонили відвідувати Стрітенську церкву у суботу.

XIX століття

Стрітенська церква була парафіяльною, її парафія простягалася від Георгіївського провулку до Обсерваторної вулиці, включаючи вулиці Бульварно-Кудрявську, Ярославів Вал, Івана Франка, Стрілецьку. Станом на 1865 рік на цій території мешкало 743 особи православного віросповідання та 150 римо-католиків і лютеран.

Попри проведений 1797 року ремонт до середини XIX століття дерев'яна Стрітенська церква занепала, тому її вирішили замінити мурованою. Перший проєкт нової церкви склав у 1852 році єпархіальний архітектор Павло Спарро. Це мала бути двоярусна споруда, в архітектурі якої поєднувалися елементи російсько-візантійської архітектури та псевдоготики, проте цей задум не сподобався імператору Миколі I, який мав надати дозвіл на будівництво церкви, тому проєкт віддали на перероблення фахівцям петербурзького Головного управління шляхів сполучень і публічних споруд. У липні того ж року імператор погодив перероблений проєкт, але урочисте закладання нового храму відбулося лише року. Того ж дня Микола I видав маніфест «Про війну з Оттоманською Портою», оголошуючи війну, яка пізніше отримає назву Кримської. Через війну фінансування будівництва нової церкви значно скоротилося, тому довелося суттєво спростити первісний проєкт, зокрема, зробити один ярус замість запланованих двох. Будівництво церкви просувалося дуже повільно, тому освятили будівлю лише року.

Новозбудована церква виявилася затісною і не вміщала усіх вірян, що приходили до шанованої ікони «Всіх Скорботних Радість»; ще до 1865 року настоятель церкви почав читати перед іконою акафіст не тільки щосуботи, як це було заведено раніше, а і щоп'ятниці.

Вже з 1880 року причт Стрітенської церкви клопотав про розширення будівлі та заміну дерев'яної бані мурованою. Проєкт перебудови розробив архітектор Володимир Ніколаєв, проте йому довелося вносити низку поправок згідно із вказівками з Санкт-Петербурга, тому реконструкцію церкви виконали лише у 1883—1884 роках. Значну частину коштів на будівельні роботи пожертвувала парафіянка храму баронеса Марія Штейнгель, яка проживала в особняку на Бульварно-Кудрявській вулиці. У результаті перебудови церква отримала виразні риси візантійської архітектури, із масивними банями над основним об'ємом і над дзвіницею, яку спорудили над розвиненим притвором. Завдяки цьому, а також зриттю у 1873 році валів навколо церкви та формуванню відкритої базарної площі, храм став архітектурною домінантою цієї місцевості.

У 1891 році, після затвердження нового розпису парафіяльних церков, територія парафії Стрітенської церкви розширилася на південний захід, до вулиць Кониського, Малої Володимирської, Пироговської та Бібіковського бульвару. Станом на 1891 рік у парафії мешкали 6194 особи.

При Стрітенській церкві було створено перше в Києві Товариство Червоного Хреста, також діяли 8 недільних шкіл та їдальня для нужденних. Настоятель церкви Павло Троцький, призначений на посаду 1893 року, збудував новий двоповерховий будинок причту та будівлю недільної школи, в якій станом на 1900 рік навчалося 80 учнів обох статей. У 1893 році при Стрітенській церкві відкрилося «Товариство розповсюдження релігійно-моральної просвіти в дусі Православної Церкви» (з 1897 року — «Київське православне релігійно-просвітницьке товариство»), яке влаштовувало у приміщенні церкви недільні просвітницькі читання; головою ради Товариства був П. Троцький.

Серед парафіян Стрітенської церкви були видатні підприємці та громадські, культурні і державні діячі. Так, у 1886 році в цій церкві хрестив свого сина Михайла підприємець і меценат Іван Терещенко, у 1867 році купець Адам Надсон хрестив сина , у 1873 році своїх дітей хрестили архітектор Володимир Ніколаєв і етнограф Павло Чубинський. У 1883 році в Стрітенській церкві вінчався та пізніше хрестив свою доньку вчений-гідротехнік Микола Лелявський. Парафіянами церкви також були письменник і громадський діяч Олександр Кониський, адвокат і журналіст, автор спогадів про Київ 1880-х років Сергій Ярон (у цій же церкві його відспівували), барони Штейнгелі та інші заможні кияни.

XX століття На межі XIX—XX століть у Києві почався будівельний бум, а населення почало стрімко зростати, внаслідок чого Стрітенська церква знову перестала вміщати усіх парафіян. У 1911—1912 роках за проєктом архітектора Євгена Єрмакова провели чергову реконструкцію будівлі, в результаті якої продовжили західну частину церкви та спорудили над притвором нову, вищу дзвіницю. Кошти на перебудову у розмірі 10 тис. рублів пожертвував купець С. Горенко.

Радянська доба Немає точних даних, чи функціонувала Стрітенська церква у політично нестабільний період 1918—1920 років. Станом на 1918 рік її настоятелем був протоієрей Клімент Чемена, який вступив до Союзу пастирів (місцева спілка ультраконсервативних представників РПЦ) і різко засуджував процеси українізації богослужіння. Після 1918 року слід протоієрея К. Чемени загубився. За деякими даними, протоієрей Клімент Чемена помер в Одесі, у міській лікарні, 29.12.1919 року від висипного тифуДАОО, ф. 37, оп. 13, д. 1224а, л. 385, запис про смерть № 2058м.

Після встановлення у Києві 1920 року радянської влади більшовики згідно із випущеним у січні 1919 року Декретом «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» націоналізували усі культові споруди. Раніше власником церковної будівлі та майна була відповідна парафія, після націоналізації більшовицька влада надавала (або ні) окремій парафії церкву в користування. У липні 1920 року відповідні органи влади офіційно зареєстрували парафію Стрітенської церкви та дозволили користуватися храмом.

19 липня 1923 року сталося «диво оновлення» Стрітенської церкви: за численними свідченнями очевидців за одну ніч бані церкви (за іншими джерелами — тільки баня дзвіниці) несподівано засяяли золотом: з-під шару фарби, якою вони були вкриті, проступали плями первісної позолоти. Письменник і дослідник київської старовини Анатолій Макаров наводить свідчення очевидців, згідно з якими поступово оновилися не тільки бані церкви, а й розписи святих, вміщені в нішах на барабанах бань, та ікона святого Миколая всередині церкви. Пізніше таким самим чином почали оновлюватися і деякі інші київські церкви — Георгіївська на Золотоворітській вулиці та Різдва Христового на Поштовій площі.

Ця подія набула широкого розголосу у народі та в пресі, а губвиконком, ГПУ і прокуратура оприлюднили спеціальне звернення про каральні заходи, які будуть вжиті до тих, хто «поширює чутки про так звані „оновлення“». Втім, це не спинило киян, які продовжували збиратися на Львівській площі для споглядання та обговорення цього дива, серед натовпу навіть почали звучати заклики до повалення більшовицької влади, що спричинило вал арештів. Настоятеля Стрітенської церкви, Віталія Кулінського, спочатку заарештували на 2 місяці, після звільнення перевели на Куренівку до Свято-Пантелеймонівської церкви, а згодом репресували та 1937 року розстріляли (реабілітований в 1989 році). Явище «оновлення Стрітенської церкви» описує Остап Вишня у своєму фейлетоні «Київські чудеса» (входить до збірки «Посмішки київські»), про нього ж згадує Михаїл Булгаков в оповіданні «Тайны мадридского двора». Академік, публіцист і державний діяч Сергій Єфремов у своїх щоденниках свідчив, що «…у Києві все „обновлялися“ церкви: біля Скорбященської церкви і вдень і вночі стояв натовп та дивився на „баню“, що „на очах обновлялася“. От як ростуть на очах легенди! А власть своїми безглуздими та безтактними заходами тільки помагає їм ширитись».

Ще на початку 1920-х років більшовики з метою знищення православної церкви почали процес її розколу. У 1922 році за підтримки більшовиків почався так званий рух «обновленців» — представників православної церкви, які були лояльні до радянської влади та створили свою альтернативну організацію — «Живу Церкву», що користувалася значною моральною та фінансовою підтримкою влади. Парафія київської Стрітенської церкви первісно не переходила до розкольників-«обновленців» і дотримувалася традиційних православних церковних догм та обрядів. Після скандалу з «оновленням бань» та арешту настоятеля радянська влада передала Стрітенську церкву в користування громаді обновленської Української синодальної церкви. Як і в більшості інших «обновленських» парафій, настоятелями Стрітенської церкви за підтримки ОДПУ ставали запрошені священники з інших єпархій та відомств, зокрема, священник А. Нікольський з Варшавської єпархії, протоієрей 15 гусарського Українського полку Є. Яскевич. Близько 1928—1930 років Стрітенська церква була кафедральним собором обновленського київського митрополита Ювеналія.

Після 1936 року храм закрили та, ймовірно, незабаром знесли під приводом реконструкції Львівської площі.

Опис