Іслам в Україні — друга за чисельністю вірян релігія в Україні після християнства.
Поява мусульман на українських землях, насамперед на південних — це процес, зумовлений розміщенням України на порубіжжі двох великих цивілізацій — християнської та мусульманської. Тому саме вже географічне положення України наперед визначало активну її взаємодію з мусульманськими країнами та народами.
Іслам у межах сучасної України відіграв значну етноформувальну роль у житті деяких народів, які сформувалися на українських землях. У XIX—XX ст. він став фактором етнічного самозбереження татар (волзьких татар).
Іслам в Україні не має якоїсь особливої специфіки, він не привів тут до появи нових течій, напрямів, груп тощо. Мусульмани на теренах України завжди сповідували сунізм, хоча тут і мешкали окремі суфії. Джадидизм, біля витоків якого в Криму стояв Ісмаїл Гаспринський, був не релігійною течією, а культурно-гуманістичним явищем.
На сьогодні більшість мусульман України є суннітами та суфіями (Аль-Ахбаш), невелика частина є шиїтами, салафітами.
Історія
Іслам на українських землях (VII–XVI ст.) Перші контакти населення територій сучасної України з ісламською цивілізацією відбулися в період арабських завоювань та розширення Халіфату у VII–VIII століттях. Хоча за часів правління халіфа Умара ібн аль-Хаттаба (634–644 рр.) мусульманські армії досягли лише кордонів Кавказу, саме цей період заклав підвалини для майбутніх дипломатичних та торговельних зв'язків Східної Європи з мусульманським Сходом.Мусійко Н. (2005) Історичні передумови та особливості поширення ісламу в Україні // Іслам і Україна: Роботи учасників Першого Всеукраїнського ім. А. Кримського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених. — К.: Ансар Фаундейшен, 2005. — 252 с. — С. 215−228.
Інтенсивність контактів між Руссю та мусульманськими країнами підтверджується численними працями середньовічних авторів. Арабські географи та мандрівники, такі як аль-Масуді (X ст.) та Ібрагім ібн Якуб (X ст.), залишили цінні відомості про соціально-політичний устрій, побут і релігійні вірування ранніх слов'ян та русинів.
У 643 році, під час правління другого праведного халіфа Умара ібн аль-Хаттаба, арабські війська під командуванням полководця Сураки ібн Амра досягли Каспійських воріт (сучасний Дагестан). Ключовим стратегічним пунктом став Дербент — потужне укріплене місто, що контролювало прохід між Кавказькими горами та морем.Цей договір був підтверджений також і третім Праведним халіфом Османом. З 735 року Дербент стає головним воєнним, адміністративним та торговельно-економічним центром Арабського халіфату, а також основним джерелом розповсюдження сунітського ісламу на півночі
Правитель міста Шахріяр уклав із арабським командуванням угоду, згідно з якою населення звільнялося від сплати подушного податку (джизьї) в обмін на несення прикордонної служби та захист територій Халіфату від нападів Хозарського каганату. Це створило прецедент залучення місцевої еліти до оборонної системи мусульманської держави. Тривалі арабо-хозарські війни другої половини VII — першої половини VIII сторіччя мали значні наслідки для Східної Європи. Конфлікт сприяв проникненню мусульманського віровчення на підвладні хозарам території. Проте іслам поширювався не лише через завоювання, а й завдяки міграції мусульманських купців і ремісників у центральні райони Каганату, зокрема в пониззя Волги та Дону. Через Хозарський каганат, до складу якого входили окремі східнослов'янські племена (зокрема поляни та сіверяни до IX ст.), відбувалося опосередковане знайомство населення майбутньої Русі з ісламською культурою та арабською грошовою одиницею — диргемом.
Первинні відомості про ісламську цивілізацію населення давньоруських земель отримувало через торговельно-економічні зв’язки, дипломатичні місії та військові експедиції. Контакти з мусульманським світом відбувалися переважно через посередництво Хазарського каганату та Волзької Булгарії. Одним із ключових напрямків був шлях до Ітиля (столиці Хазарії), а звідти — до країн Каспійського басейну та Арабського халіфату. Руси використовували річкові артерії (Десна, Сейм, Оскол, Сіверський Донець), які виводили їх до басейну Волги та Дону. Перебуваючи в Ітилі, який був багатоконфесійним містом із численними мечетями та мусульманськими кварталами, купці з Русі вступали в безпосередню взаємодію з арабо-мусульманською культурою та правовими нормами торгівлі.
Військово-політичні контакти також слугували джерелом інформації про іслам. Похід князя Володимира Святославича проти волзьких булгар у 985 році був не лише воєнним зіткненням, а й актом дипломатичного вивчення потенційних союзників та їхніх ідеологічних систем. Оскільки Волзька Булгарія офіційно прийняла іслам як державну релігію ще у 922 році, цей похід став частиною процесу накопичення знань, що передував літописному «вибору вір». Паралельно з цим каспійські походи русів у IX–X століттях до південних берегів моря дозволяли безпосередньо ознайомитися з адміністративним та релігійним устроєм ісламських держав.
Далі слід зазначити, що завдяки віротерпимій політиці імперії Чингізидів після монгольської навали іслам продовжив своє існування і розвиток у Поволжі, Хорезмі та Причорномор'ї. Поступово іслам став домінувати на цих територіях, а згодом його стали приймати впливові владноможці та керівники (наприклад, хан Узбек прийняв іслам в 1313 році) чий вибір був обумовлений прагненням незалежності від Монгольської імперіїМартынкин А. В. Особенности распространения ислама в северо-восточном Причерноморье // Матеріали II Міжнародної науково-практичної конференції «Іслам та ісламознавство в Україні». — Донецьк: ЦРДМДУ, 2012. — 132 с. — С. 73-80.
Процес поширення ісламської релігійно-філософської та політичної систем у Північно-Східному Причорномор’ї тривав з VII до XV століття, сприяючи інтеграції місцевих народів до загальноісламського цивілізаційного простору. У домонгольський період (VII—XIII ст.) ісламізація регіону відбувалася переважно шляхом поступової культурної дифузії серед тюркомовних племен, зокрема представників кипчацької мовної групи. Визначальну роль у трансляції ісламського вчення на просторах Половецького степу відігравали регіональні філософсько-культурні осередки, такі як Дербент та Волзька Булгарія, а також середньоазійські центри Хорасана і Мавераннахра. Завдяки географічній та етнічній близькості ці центри адаптували ісламське право (зокрема ханафітський мазхаб) до соціального устрою кочовиків. Водночас безпосередній вплив великих міст центральних областей Халіфату, таких як Багдад, Дамаск чи Каїр, на цей процес був значно меншим, оскільки ідеологічний обмін відбувався через посередництво регіональних вузлів, що поєднували релігійну проповідь із торговельними інтересами.
Одним із ключових епізодів у літописній традиції є сюжет про «вибір вір» князем Володимиром Великим (кінець X ст.). Згідно з «Повістю минулих літ», серед іноземних посольств були і представники волзьких булгар, які пропонували іслам. Прийняття християнства від Візантії у 988 році визначило подальший вектор культурно-релігійного розвитку Русі, що обмежило інституційне поширення ісламу в межах давньоруської держави.
Письмові джерела XI століття містять відомості про перебування мусульман безпосередньо у складі військової еліти Русі. Зокрема, зафіксовано участь загонів печенігів, частина яких на той час вже прийняла іслам, у службі київським князям. Арабський мандрівник Абу Хамід аль-Гарнаті, який відвідав Київ у XII столітті, згадував про проживання в місті «тисяч мусульман» (імовірно, торговців та військових-найманців), яких він наставляв у основах віровчення. Процес ісламізації кочовиків у цей період мав динамічний характер і відбувався під впливом проповідників з Центральної Азії та мусульманської Іспанії (Андалузії).
Процес ісламізації Кримського півострова відбувався протягом кількох століть і мав багатофакторний характер, поєднуючи торговельну експансію, міграційні процеси та державну політику. Перші контакти з ісламською цивілізацією на півострові відбувалися через торговельні зв'язки з Арабським халіфатом та Волзькою Булгарією. У цей період мусульманські громади почали формуватися в портових містах південно-східного Криму. Пізніше, з XI століття, іслам поширюється серед половецько-кипчацьких племен, що кочували в степовій частині півострова, хоча процес прийняття нової віри серед кочовиків тривав упродовж кількох поколінь.
У другій половині XIV століття на лівому березі Дніпра, неподалік сучасного міста Запоріжжя (територія нинішнього Каховського водосховища), існував значний золотоординський міський центр. Заснування та розквіт міста пов'язують із діяльністю беклярбека Мамая, який у 1360–1370-х роках фактично керував західною частиною Золотої Орди (Мамаєвою Ордою). Місто слугувало ставкою Мамая під час його боротьби за владу в Орді. Розташування на перетині торговельних шляхів та поблизу стратегічних переправ через Дніпро робило його ключовим пунктом контролю над Північним Причорномор’ям. Місто було не лише військовим форпостом, а й центром ремесел (металообробка, гончарство) та обміну між кочовим і осілим населенням. Занепад міста пов'язаний із поразкою Мамая та подальшим наступом хана Тохтамиша, а остаточне руйнування поселення відбулося наприкінці XIV століття, імовірно, під час походів Тамерлана (Тимура).
Протягом XIII–XVI століть на території Кримського півострова відбувався процес формування кримських татар як самобутнього етносу. Цей процес мав складний характер і базувався на консолідації тюркомовних груп (половців-кипчаків, ногаїв) та місцевого дотюркського населення (нащадків греків, аланів, готів). Ключовим консолідуючим фактором у цьому процесі став іслам, який визначив культурно-цивілізаційну ідентичність нового етносу.
У Криму утвердився іслам сунітського напрямку ханафітського мазхабу (правової школи). Вибір саме цієї школи зумовлювався кількома чинниками. Ханафітами були правителі Золотої Орди (починаючи з хана Берке та остаточно з хана Узбека), що заклало фундамент релігійної традиції регіону. Ханафітський мазхаб мав статус офіційної правової школи в Османській імперії, що сприяло синхронізації юридичних та адміністративних систем Криму та Стамбула. Ханафітська школа відома своєю відносною ліберальністю у врахуванні місцевих звичаїв (адату), що було важливо для інтеграції кочових племен у державну структуру.
Поява сталих мусульманських осередків на українських теренах у складі Великого князівства Литовського (ВКЛ) пов’язана з міграційними процесами XIV–XV століть. Важливим етапом стало правління великого князя Вітовта, який залучав вихідців із Золотої Орди та Криму для військової служби. Літописні джерела свідчать про переселення значних груп мусульман, які отримували земельні наділи в обмін на обов'язок нести військову службу. Більшість цих переселенців (відомих згодом як литовські татари) зберігали свою релігійну ідентичність, мову та звичаї, інтегруючись у соціальну структуру князівства як військовий стан.
У XVI столітті одним із центрів мусульманської присутності на Волині став Острог. За розпорядженням князя Костянтина-Василя Острозького для потреб мусульман, які перебували на його службі (татарської кінноти), було зведено мечеть. Це свідчення вважається однією з перших документально підтверджених згадок про існування мечеті на території сучасної материкової України.
Іслам як державна релігія Кримського ханства (XIII–XVIII ст.) Найяскравіші сторінки історії ісламу на землях України пов'язані з Кримом. Саме Крим став головним ареалом поширення ісламу на землях, що входять до складу нинішньої України. Саме тут започаткувалася й зміцніла унікальна мусульманська цивілізація, найпівнічніша з усіх після зруйнування Московією Казанського ханату 1552 р. Саме тут іслам перетворився на державну релігію Кримського ханства, який зберігав свою повну або обмежену незалежність протягом більше як 300 років.