Створення Держави Ізраїль — процес створення сучасного Ізраїлю, що почався з появи руху політичного сіонізму в 1897 році і завершився вже після проголошення 14 травня 1948 року Декларації незалежності перемогою у Війні за незалежність до середини 1949 року. Політолог Алек Епштейн писав, що Ізраїль «є однією з найбільш нетипових держав на землі. Створена європейськими євреями на азійському Близькому Сході…, зуміла не тільки вистояти в численних війнах…, але і зберегти демократичний лад…, ця держава залишається в центрі уваги чи не всіх серйозних засобів масової інформації у світі».
Основними етапами процесу державотворення були організація сіоністського руху, декларація Бальфура, британський мандат на Палестину, план ООН по розділу Палестини і Війна за незалежність.
Історичні передумови Серед євреїв, що жили в діаспорі, завжди було поширено сильне прагнення повернутися до Сіону. Починаючи з XII століття переслідування євреїв християнською церквою також привели до їх притоку в Святу землю. В 1492 році цей потік істотно поповнився євреями, вигнаними з Іспанії, які заснували єврейську общину Цфата.
Перші практичні плани створення єврейської держави були викладені в книгах Цві-Гірша Калішера «Вимога Сіону» в 1860 році і Мозеса Гесса «Рим і Єрусалим» в 1862 році. Ці праці привели в 1880-х роках до початку практичного (поселенського) сіонізму, руху «Ховевей Ціон» («Палестінофіли»).
Перша велика хвиля сучасної імміграції, відома як перша алія (), почалася в 1881 році, коли євреї були змушені рятуватися втечею від погромів в Східній Європі. The source provides information on the First, Second, Third, Fourth, and Fifth Aliyot in their respective articles. The White Paper leading to Aliyah Bet is discussed here . В 1882 році Леон Пінскер видав брошуру «автоемансіпації», де написав, що проблему антисемітизму можна вирішити тільки шляхом створення єврейської держави.
Існує поширена думка про те, що важливою передумовою створення Ізраїлю була Катастрофа європейського єврейства в період з 1933 по 1945 роки. Однак, геноцид євреїв в Європі хоч і вплинула на процес створення Ізраїлю з загальноісторичної точки зору, але не був найважливішим фактором ємства рішень і майже не згадується в ключових документах з даного питання.
Створення руху політичного сіонізму
Прагнення до створення власної держави на Землі Ізраїлю знайшло організаційні форми з появою політичного сіонізму. Сіонізм став відповіддю на антисемітизм Нового часу, який відкидав асиміляцію євреїв. Таким чином, як пише Бін'ямін Нойбергер, сіонізм був своєрідним антиколоніальним рухом, оскільки виступав проти дискримінації і гноблення, приниження і погромів євреїв — «положення меншини, підлеглого чужий і чужої влади» .
Засновником політичного сіонізму вважається Теодор (Бін'ямін Зеєв) Герцль «How did Theodor Herzl, an assimilated German nationalist in the 1880s, suddenly in the 1890s become the founder of Zionism?». В 1896 році Герцль опублікував свою книгу «Єврейська держава» (), в якій виклав своє бачення майбутнього єврейської держави. У своїй книзі Герцль описував не просто якусь мрію, а розгорнутий план створення держави, включаючи його конституцію, закони, соціально-економічну структуру, військову організацію і навіть прапор. Майбутнє держава Герцль бачив форпостом європейської цивілізації на Близькому Сході. На думку російського історика Агапова, настільки конкретний підхід призвів до того, що проект Герцля спочатку сприймався сучасниками як утопічний.
Уже в наступному році Герцль керував першим Світовим єврейським конгресом в Базелі, де була заснована Всесвітня сіоністська організація (ВСО). «Базельська програма», що визначила мета міжнародного сіонізму як створення «притулку» для єврейського народу в Палестині, стала першою історичною віхою ізраїльської державності. 3 вересня 1897 року Герцль записав у своєму щоденнику: Значення «Базельської програми» була в тому, що вона фактично поставила крапку в дискусії про місцезнаходження майбутнього єврейської держави, а саме в Палестині.
Формулюючи мету існування єврейської держави сіоністи бачили три основні завдання: зменшити дискримінацію євреїв в інших країнах, формувати незалежну національну культуру і виробляти національний характер, належний незалежному народу.
Одним з важливих аспектів було формулювання мети в такому вигляді, щоб не дратувати Туреччини як суверенної палестинської території. Сприяння Туреччини було не менш важливим, ніж схвалення великих держав, тому в самому документі слово «держава» було замінено евфемізмом «Heimstätte» («будинок», «притулок»). В результаті різні сіоністські групи по-різному інтерпретували цей термін: «суверенна єврейська держава» (політичний сіонізм), «духовний центр єврейського народу» (духовний сіонізм), «трудовий центр» (Поалей Ціон) або «Земля Ізраїлю для народу Ізраїлю відповідно до Торою Ізраїлю» (Мизрахи) та інші варіанти. Слід зазначити, що європейські націоналісти, в першу чергу німецькі, сприймали цей план саме як створення окремої суверенної єврейської держави і вітали такий підхід.
Декларація Бальфура Наступною важливою подією в боротьбі євреїв за створення власної держави стала так звана Декларація Бальфура. Якщо до початку Першої світової війни багато сіоністів орієнтувалися на Туреччину і Німеччину, то до 1915—1916 років неформальний політичний центр сіонізму перемістився у Велику Британію. Лобістську діяльність в цій країні очолили Хаїм Вейцман, Нахум Соколов та Іехіель Членов. Вони підкреслювали, що велика єврейська громада в Палестині зможе ефективно підтримувати британські інтереси в регіоні та забезпечити охорону стратегічно важливого Суецького каналу. У січні 1915 року член кабінету міністрів Герберт Самуель представив Міністерству закордонних справ меморандум «Майбутнє Палестини», в якому пропонував анексувати цю територію і поселити там «3 або 4 мільйона європейських євреїв».
2 листопада 1917 року секретар закордонних справ Великої Британії Артур Бальфур направив офіційний лист лордові Уолтеру Ротшильду, представнику британської єврейської громади, для передачі Сіоністської федерації Великої Британії. У ньому стверджувалося, що Британія «дивиться позитивно на заснування в Палестині національного дому для єврейського народу» Згодом цей документ отримав назву «Декларація Бальфура». У відповідь на підтримку Великою Британією створення «єврейського дому» в Палестині, єврейські добровольці-сіоністи сформували «Єврейський легіон», який надав британським військам допомогу в завоюванні Палестини.
У лютому 1918 року про свою згоду з «Декларацією» заявила Франція, 9 травня — Італія, 31 серпня того ж року її схвалив президент США Вільсон, а потім, 30 червня 1922 року, конгрес СШАFolk A. Izrael. Тегге deux fois promise. P., 1954, зі статті Абу Салах Абдеррахман. ВИТОКИ Палестинська проблема: ДЕКЛАРАЦІЯ БАЛЬФУРА І мандат Ліги Націй на Палестину, 10.11.2004 .
24 квітня 1920 року на конференції в Сан-Ремо « Декларація Бальфура» була затверджена союзниками як основа повоєнного врегулювання в Палестині. Рішення конференції в Сан-Ремо, що стосуються мандатів, включаючи « Декларацію Бальфура», були включені в статті 94-97 (розділ VII) залишився нереалізованим Севрського мирного договору, якими була доповнена Стаття 22 Версальського мирного договору (1919). Оскільки Туреччина відхилила Севрський мирний договір 1920 року, ці рішення були остаточно затверджені Радою Ліги Націй лише 24 липня 1922 рокуFRUS, The Paris Peace Conference, 1919, Volume XII Treaty Of Versailles, Annotations Of the Text ; див.також з. 93, 95-104The San Remo Conference, 1922, Extract: «Mandate (for Palestine) under the League of Nations to Britain», 24.07.1922 San Remo Convention. Extract: «Mandate (for Palestine) under the League of Nations to Britain», 24.07.1922 .
Британський мандат в Палестині
На підставі рішень конференції в Сан-Ремо Ліга Націй вручила в 1922 році Великій Британії мандат на Палестину, пояснюючи це необхідністю «встановлення в країні політичних, адміністративних та економічних умов для безпечного утворення єврейського національного дому». згідно з мандатом Велика Британія зобов'язалася:
«Стаття 2:… створити такі політичні, адміністративні та господарські умови, які забезпечать встановлення єврейського національного дому в Палестині, як викладено в преамбулі, і розвиток інститутів самоврядування. Стаття 5:… ніяка частина території Палестини не може бути відступлена, здана в оренду або поміщена під управління іноземної держави. Стаття 6:… сприяти єврейської імміграції та заохочувати щільне заселення євреями земель, включаючи державні землі та землі, що пустують, які не є необхідними для громадських потреб. Стаття 7:… сприяти придбанню палестинського громадянства євреями, які оберуть Палестину місцем свого постійного проживання»
Зростання імміграції євреїв в Палестину привело до зростання арабського націоналізму і до погіршення відносин між арабами і євреями. Масові протести арабів змусили Велику Британію ввести обмеження на єврейську імміграцію і придбання євреями землі. Частина підмандатної території була віддана під утворення арабської держави Трансіорданії.
При цьому Давид Бен-Гуріон, вимагаючи активізації єврейських зусиль по створенню держави, писав в 1933 році : ні Велика Британія, ні арабський світ не зникнуть з карти світу, якщо вони не будуть мати Палестину, у той час як наше існування повністю залежить від цього. Для нас це питання життя або смерті…
Наплив єврейських біженців з Європи в 1930-ті роки, які рятувалися від нацистських переслідувань, закінчився арабським повстанням і виданням Великою Британією Білої книги 1939 року, яка практично заборонила єврейську імміграцію і блокувала порятунок євреїв від Голокосту. Для обходу обмежень євреями була створена підпільна організація Моссад ле-Алія Бет.
Після 1945 року Велика Британія виявилася втягнута в наростаючий конфлікт з єврейським населенням. Основною проблемою стало небажання нового уряду Великої Британії на чолі з Клементом Еттлі відмовитися від обмежень Білої книги 1939 року. Міністерська комісія рекомендувала обмежити імміграцію «1500 дозволами на місяць на в'їзд для євреїв, що пережили Катастрофу». Відмова Великої Британії від обіцянок сіоністському руху, заборони на купівлю землі та обмеження імміграції викликали різке посилення антибританських настроїв і прямої боротьби з боку ішува. Керівництво трьох підпільних сіоністських організацій (Хагана, Іргун та Льохи) уклали угоду і почали спільну збройну кампанію проти британської влади. В 1946 році сили опору провели ряд масштабних диверсій, а британські війська і поліція — масові арешти і висилки Епштейн Е. Є. Утворення держави Ізраїль і близькосхідна дипломатія США . Політична експертиза: ПОЛІТЕКС. 2006. Т. 2. в"– 1. С. 173—185.
Під час Мандата євреї ніколи не становили більшість населення Палестини, але чисельність свою значно збільшили, так в 1920 році тут араби становили абсолютну більшість (90 %), а до 1947 році євреї становили 31 % населення .
Організаційна робота в єврейській громаді Незважаючи на всі перешкоди, єврейські поселенці створили ефективну структуру управління як підготовку до створення власної держави. У звіті Палестинської королівської комісії 1937 року ішува як єврейська громада в Палестині була названа «державою в державі» і відзначені великі успіхи в справі створення єврейського національного вогнища.
Спеціальна комісія ООН в 1947 році в своїй доповіді вказувала, що ішува виконує державні функції, а Єврейське агентство — урядові. Зокрема було зазначено, що: