Військо́ва організа́ція, або структу́ра збро́йних сил — узагальнена структурована ієрархія збройних сил держави, що відповідає вимогам політики національної оборони, з урахуванням військового потенціалу країни та національних військових традицій. У деяких країнах нерегулярні військові (напіввійськові) формування входять до складу збройних сил країни й можуть організаційно бути інтегровані в загальну структуру Збройних сил.
Історія структурного розвитку збройних сил Первісні армії не мали структури. Однак, поява держави і, як наслідок, виникнення регулярних військ, потребували деякої структури управління цими військами та визначення порядку їх бойового застосування. Форма армії — озброєння, побудова і способи застосування — визначалася рівнем технічного, економічного, культурного і військового розвитку. Однак, можливо виділити кілька загальних принципів формування структури армії, працездатних в усі епохи: Принцип простоти управління. Людина не здатна обробляти інформацію від великої кількості джерел. Управляти ж одночасно більш ніж п'ятьма різними частинами може тільки дуже добре підготовлений воєначальник. Тому кількість «одиниць управління» повинна бути мінімальною. В ідеалі — менше п'яти. (У військовій історії можуть бути знайдені приклади двійкової, трійкової, четверикової і, рідше, п'ятіркової і десяткової структури армії) Принцип максимальної різноманітності. Ситуації, які можуть бути породжені війною, непередбачувані. Тому бажано, щоб під керівництвом командира був весь спектр засобів, які можуть йому знадобитися при вирішенні першочергових завдань. (Іншими словами, слід будувати армію зі збалансованих складових, здатних діяти певною мірою автономно). Принцип стійкості. Одиниця управління не повинна «розвалюватися», а це може виникнути, наприклад, коли в одній групі об'єднані важка піхота (повільна) і легка кіннота (швидка).
Армії первісних рабовласницьких держав Особливістю армій рабовласницького суспільства була домінуюча роль легкої піхоти (характерно для осілих народів) або легкої кінноти (у кочових народів). Пов'язано це, природно, з відсутністю економічної бази для виготовлення обладунків і важкого озброєння.
Для цього періоду характерні булава і спис з кам'яним, багато рідше — мідним наконечником; мідна, пізніше — бронзова сокира, кинджал, праща. Спочатку єгиптяни застосовували бумеранг, пізніше з'являється лук, який, однак, деякий час використовується як рідкісна і екзотична «зброя масового ураження» (військова посада «начальник над луками»). На межі III і II тисячоліття до н. е. лук став звичайною зброєю, на озброєння надходить посилений лук.
Структура армії Єгипту незвичайна і, можливо, була накладенням декількох структур з різними координуючими числами (чотири, шість і десять): 6 — 40 — 60 — 100 — 400 — 600. Наступною структурною ланкою був «загін» чисельністю від 2 до 10 000 чоловік. Число загонів в армії фараона було змінним (у битві біля Кадешу — чотири).
Побудова — спочатку колонами, потім — шеренгами (до десяти). Комплектування територіальне — 1 воїн від 100 чоловіків.
У своєму розвитку армія рабовласницького типу переходить до використання захисного озброєння (дерев'яні щити) і бойових колісниць. У міру створення великих імперій, що охоплюють як осіле, так і кочове населення, тактичні одиниці ускладнюються. (В Ассирії структурна одиниця мала вигляд бойової групи в 200 чоловік піхоти, 10 вершників і п'яти колісниць. Загін налічував від двох до 10 таких груп. Координуючі числа — 5 і 10.)
Поліпшення озброєння піхоти призводить до щільніших військових строїв, які можна розглядати як зачатки фаланги.
Армія класичної давнини. Структура фаланги З появою обладунку, основний акцент зсувається у бік появи та розвитку важкої кінноті і важкої піхоти. Воїн в обладунках «невразливий» для легкого озброєння, тому виявилась потреба та значні зусилля для виведення його зі строю. З іншого боку, обладунки є коштовними. Їх могли дозволити собі лише багаті люди. Оскільки при формуванні армій цієї епохи воїн прибував зі своїм озброєнням (лише особливі види озброєнь — колісниці і слони могли утримуватися за державний рахунок), то армія розшаровувалася з економічної ознаки.
Більшість держав рабовласницької епохи за своєю основою були сільськогосподарськими. В землеробських державах найбагатші верстви суспільства формували важку кінноту, бідні — легку піхоту або «допоміжні війська» (веслярі на флоті). Для існування важкої піхоти потребувався значний «середній клас», тобто заможні селяни і городяни. Враховуючи зерновий характер економіки класичної Давнини, такий прошарок мав виникнути лише за умови малої родючості земель.
Серед країн Середземномор'я саме земля Греції (окрім Беотії), була недостатньо родюча, що і привело до зародження важкої піхоти і домінування цього роду військ упродовж всієї «класичної історії».
Формою застосування важкої піхоти стала фаланга — глибока лінійна побудова. Фаланга являла собою прямокутник з декількох (6-8 шеренг, іноді 10-12) списоносців, по 400—1000 осіб у шерензі. Списи у другої шеренги довші, ніж у першій, і так далі. Ця побудова бойового порядку надавала можливість зосередити на фронті фаланги списи кількох передніх шеренг, що збільшувало потужність фронтального удару фаланги в порівнянні з іншими строями. З іншого боку, подібний спосіб шикування вояків вимагав від усіх воїнів відмінного вишколу. Для пересування вперед необхідно щоб вся фаланга рухалася «в ногу», інакше військовий стрій порушувався. Про вишкіл гоплітів свідчить той факт, що вони могли атакувати фалангою з розгону.
До негативних рис фаланги відноситься мала маневреність. Поворот фаланги був надзвичайно складним і практично неможливим маневром. Фланги і тил фаланги уразливі. Крім того, фаланга могла вести бій лише на рівнинній місцевості.
Попри ці суттєві недоліки, на той історичний період, даний військовий стрій, був одним з найбільш адекватних способів структурної організації важкоозброєних бійців. В обороні він був практично нездоланний. По суті своїй фаланга повинна розглядатися як основа бойового порядку, що забезпечує його стійкість. Слабка рухливість фаланги означала, що маневрені дії покладалися на інші роди військ (так само, як і прикриття бойового порядку з флангів і тилу).
У Спарті армія складалася з шести «мор», кожна з яких складалася з чотирьох «лохосів», «лохос» — з двох-чотирьох «пентекостій», «пентекостія» — з двох «еномотій». «Еномотія» — найнижчий військовий підрозділ — складалася з 32 воїнів (4 ряди у 8 шеренг). Координуюче число — два. «Морою» командував «полемарх», «лохосом» — «лохаг», «пентекостією» — «пентікостер», «еномотією» — «еномотарх». Кількість вояків в «морі» досягало 500—900 чоловік (60-120 рядів по 8 шеренг).
Структура армії Олександра Македонського Батько Александра Македонського, Філіп, створив регулярну армію, що складалася з 30 000 піхоти та 3 тисяч кінноти. Для комплектації піхоти країна була розділена на 6 округів, а для комплектації кінноти — на 16 округів. Кожен округ виставляв одну одиницю: для кінноти — «ілу», для піхоти — «малу фалангу». Територіальний поділ знайшов своє відображення і в організації македонської армії: чоловіки одного округу комплектували одну певну одиницю, що збільшувало згуртованість військ.
Піхота поділялася на легку, середню і важку. Легка піхота набиралася з найбідніших верств населення і з залежних племен, озброювалася луками і дротиками. Середня піхота (гіпаспісти), була сполучною ланкою між атакуючим крилом кінноти та фалангою піхоти. Добірну частину середньої піхоти становили аргіраспіди, відзнакою яких був окутий сріблом щит. Гіпаспісти могли діяти як в зімкнутому, так і в розімкнутому строю. (По суті, саме гіпаспісти забезпечували маневрені якості македонського піхотного строю, в той час, як сарисофори, зрозуміло, підтримували його стійкість).
Важка піхота (сарисофори або фалангісти-гопліти) була опорою бойового порядку, з неї формувалася фаланга. Фаланга македонців мала в глибину 8-20 шеренг, навіть 24 шеренги, шеренга складалася з 1-2 тисяч осіб. Довжина списів шеренг постійно збільшувалася — перші шість шеренг озброювалися списами довжиною від 2 до 6 метрів в залежності від номера шеренги, таким чином досягалося шестикратне посилення на фронті. Передня шеренга несла великі щити.
Александр стандартизував фалангу. Його фаланга складалася з 16 384 чоловік. Вона будувалася в глибину по 16 шеренг, у кожній шерензі по фронту 1 024 людини. Колона з одного ряду і 16 осіб була нижчим підрозділом (лохосом). Наступні підрозділи складалися з 2, 4, 8 і 16 лохосів. Колона з 16 чоловік по фронту і 16 у глибину (256 осіб) назвалася «синтагмою» і була найменшим стройовим (тактичним) підрозділом. 16 синтагм утворювали малу фалангу, 4 малих фаланги становили велику фалангу. При необхідності підвищення стійкості фаланги ліве крило могло ставати за праве. При такій побудові фаланга складалася з 512 рядів по 32 шеренги. Координаційне число — два, як і для спартанської фаланги.
Кіннота поділялася на легку, середню (дімахі) і важку (катафрактарії). Середня кіннота була підготовлена в бою як в кінному, так і в пішому строю. Легка кіннота не мала захисного озброєння.
Македонська гвардія складалася з важкої кінноти (гетайри) і важкої піхоти (гіраспісти). Александр довів чисельність гіраспістів до 6 тис. чоловік.
Структура армії Стародавнього Риму
У Стародавньому Римі альтернативною формою організації піхоти у фаланзі був римський легіон.
Структура легіону неодноразово змінювалася, що викликано як вдосконаленням озброєння, так і появою нових способів бойового застосування легіону.
Спочатку основою легіону була фаланга. 3000 важко озброєних піхотинців утворювали саму фалангу, а 1200 легкоозброєних — забезпечували фланги і тил. Також легіон у своєму складі мав 300 вершників. Проте ці цифри — орієнтовні. Реально в окремих боях легіон міг складатися і з 5-6 тис. чоловік. Спочатку мінімальна одиниця фаланги — маніпула складалася з 8 шеренг по 8 рядів (64 особи).
З часів Самнітських воєн (з 327 по 290 рр. до н. е.) Римляни зробили перехід від звичайної фаланги до маніпулярної. Старий поділ фаланги на сотні замінилося поділом на маніпули. Кожен легіон складався з 30 маніпул, маніпула ділилася на 2 центурії, центурія — на 6 декурії. Декурії очолював декуріон, центурію — центуріон. Командири маніпули — старший і молодший центуріони — розташовувалися на її флангах. Загальна протяжність маніпули по фронті сягала 20 м, в глибину — 15-18 м.
Місце кожного бійця визначалося в залежності від вікового розряду і з урахуванням майнового стану. Так, наймолодші та найбідніші зараховувалися в розряд велітів — легко озброєних піхотинців. Наступна група — важко озброєні — ділилася на гастатів (1200 чоловік в 10 маніпула по 120 осіб), що утворювали першу лінію, принципів (1200 чоловік в 10 маніпула по 120 осіб), що становили другу лінію і триаріїв (600 чоловік в 10 маніпула по 60 чоловік), з яких складалася третя лінія. Легко озброєні піхотинці розподілялися між маніпулами по 40 чоловік у кожній.
Складна організаційна структура легіону мала три координаційних числа — два, три і десять.
Кіннота ділилася на 10 турм по 30 вершників. Зазвичай розташовувалася по 5 турм з обох флангів першої лінії.
Легіони об'єднувалися в консульські армії — по три-чотири легіони в армії.
Введений маніпулярний бойовий порядок був вкрай важливим перетворенням у військовій справі. Легіон розчленовувався по фронту і в глибину. Десять маніпул гастатів розташовувалися так, що інтервали між ними дорівнювали ширині фронту маніпули. Маніпули другої і третьої лінії будувалися навпроти інтервалів попередньої лінії. Така побудова приводило до розриву фронту противника відразу в багатьох місцях, що для фаланги було поразкою. Третя лінія була тактичним маневреним резервом, за типом другої лінії Александра Македонського при битві при Гавгамелах.