Інфільтрація (від лат. «in» — «в» і середньовіч. лат. «filtratio» — «проціджування») у військовій справі — це тактика, заснована на використанні легкої піхоти, що нападає на ар'єргард противника, відокремлює основні ворожі сили та залишає їх позаду себе для подальшого нападу частинами, що підходять з важчою зброєю. Солдати при цьому виявляють слабкі місця ворога та самостійно обирають цілі, шляхи та моменти для нападу, а також способи нападу. Це потребує високого рівня навичок та підготовки особового складу та має бути доповнене необхідним обладнанням та зброєю, щоб надати солдатам більше бойових можливостей на місцевості.

Здавна різновиди цієї використовувались та іррегулярними військами ще з часів античності, але лише як оборонна або вторинна тактика, тоді як вирішальні перемоги на полі бою досягалися ударною тактикою бою з використанням або важкої кінноти, як правило, штурмовою атакою проти основних сил противника. До початку сучасних воєн в основних європейських країнах сильно розвинулася оборонна вогнева міць, що зробило ударну тактику невигідною: втрати в живій силі при нападах були величезними. Під час Першої світової війни під час окопної війни більшість таких нападів закінчувалися повним провалом. Часто проводилися та зазвичай були успішними вилазки ворожими окопами, що здійснювалися невеликими групами досвідчених солдатів із використанням камуфлювання та прикриття, але вони не могли дати вирішальної переваги у війні.

Тактика інфільтрації розвивалася повільно протягом Першої світової війни та початку Другої світової війни, частково як спосіб перетворення цієї у вирішальну наступальну настанову. Спочатку для втілення цієї тактики на полі бою готували лише окремі спеціальні підрозділи, такі як німецькі . До кінця Другої світової війни майже всі сухопутні війська великих держав були підготовлені та споряджені для застосування засобів тактики інфільтрації, хоча існували підрозділи, які займалися лише цим: командос, , рейнджери армії США, десантні та інші спецпідрозділи й сили, що застосовуються в іррегулярних війнах.

Коли інфільтраційна тактика під час Першої світової війни була властива тільки окремо навченим спеціальним групам вояків, зараз вона повністю введена як звичайний засіб сучасної маневреної війни, тактики «вогню та пересування» на рівні відділення, тому сьогодні цей термін не має чіткого визначення. Тактика інфільтрації не може бути стандартом у сучасному бою, де час на підготовку та тренування обмежений, наприклад, для ополчення або підрозділів строкової служби, або при відчайдушних нападах, де потрібен негайний успіх. Прикладом можуть служити німецькі фольксгренадери кінця Другої світової війни та японські банзай-напади того ж часу.

Розвиток під час Першої світової війни Тактика інфільтрації з'являлася поступово під час Першої світової війни. Кілька країн покращили наявну тактику та розвинули способи ведення війни, що пізніше були названі тактикою інфільтрації. Причому їхній розвиток у німецькому війську мав найбільший вплив на тактику інфільтрації як під час війни, так і після неї.

Німеччина

Ще у 18 столітті прусська військова доктрина наголошувала на необхідності маневру та зосередженні сил для досягнення вирішальної перемоги в битві. Німецькі військові шукали шляхи застосування цього принципу в умовах окопної війни. Капітан брав участь у довготривалій битві при Гартмансвіллеркопфі (1914—1915 рр.) як офіцер роти саперів. Такі інженери часто застосовували незвичне оружжя й тактику, порівняно зі звичайною піхотою. Початкові зусилля Рора використати їх у ролі спеціальних передових ударних груп, щоб прорвати французькі рубежі та створити відкриті проходи для військ, що наступають, досягли лише обмеженого успіху з важкими втратами у живій силі. Рор, працюючи разом зі своїм керівництвом, розробив вдосконалений набір спорядження для солдата, в тому числі новий «Штальгельм» (сталевий шолом), великі запаси ручних гранат, вогнеметів, легких мінометів та легких кулеметів. Висновок Рора полягав у тому, що для впровадження нового оружжя та узгодження окремих самостійних нападів, що було необхідно для досягнення загальних оперативних цілей, потрібно набагато більше тренувань. Його дослідження привернуло увагу Верховного командування німецького війська. У грудні 1915 року Рор отримав завдання навчити військо «сучасному ближньому бою» та незабаром був підвищений до майораGraf Eberhard von Schwerin: Königlich preußisches Sturm-Bataillon Nr 5 (Rohr); Sporn, Zeulenroda (Thuringia) 1939, 166 pages. Протягом наступних двох років у дивізіях по всьому війську були створені спеціальні . Відібраних бійців відправляли до Рора на навчання та після повернення до своїх частин вони ставали наставниками. Ця тактика була розповсюджена та вдосконалена багатьма офіцерами в німецькому військовому командуванні, розповсюджуючи прусську військову доктрину до найменших підрозділів. Спеціально навчені війська маневрували та організовувалися для нанесення ударів на вибрані місця, використовуючи для цього будь-яку можливість, що з'являласяHermann Cron: Geschichte des Deutschen Heeres im Weltkriege 1914—1918. Berlin 1937, p. 23..

Тактику інфільтрації іноді називають тактикою Гут'єра на честь німецького генерала Оскара фон Гут'єра, хоча його вклад у розробку тактики був обмеженим. Гут'єр, разом зі своїм командиром артилерії полковником Георгом Брухмюллером, вдосконалив застосування артилерії, який підходив для використання разом із тактикою інфільтрації. Загальноприйнятій , як правило, передували дні безперервних бомбардувань усіх позицій ворога задля отримання переваги через виснаження супротивника. Гут'єр віддав перевагу коротким, але інтенсивним ураганним бомбардуванням, які дають супротивнику мало часу для реакції та посилення своєї лінії оборони. Обстріл націлювався на тилові райони ворога з метою знищення комунікацій або порушення пересування ними, знищення артилерії та командних центрів. Це робилося, щоб придушити та заплутати захисників, зменшити їх здатність здійснювати контратаки зі своїх оборонних ліній. Для максимального ефекту точні місця нападу залишались прихованими до останнього можливого моменту й піхота знищувала їх негайно після короткого обстрілу.

Способи дії німецьких штурмових загонів полягали в наступному: бійці прориваються вперед у складі невеликих груп, які допомагають одна одній, використовуючи будь-яке доступне укриття, а потім прикривають вогнем просування вперед інших груп. Тактика спрямована на те, щоб уникнути прямого нападу на укріплені опорні місця супротивника, натомість спочатку розбити найслабші місця в захисті ворога та використати їх для отримання позиційних переваг в інших точках. Крім того, вона продемонструвала марність старого способу керування операцією — з тилових штабних пунктів. Замість цього призначалися молодші офіцери на місцях, у штурмовій групі — від них вимагалося проявляти заповзятливість та ініціативність, розширюючи старішу прусську військову доктрину Auftragstaktik (прийняття тактичних рішень керівником на місці)Hellmuth Gruss: Die deutschen Sturmbataillone im Weltkrieg. Aufbau und Verwendung; Berlin, 1939.

Через необхідність довготривалої підготовки та навчання, штурмовики довго були нечисленними елітними військами. Під час нападу піхота з важким оружжям прямувала за ними, застосовуючи звичну для них тактику, знищуючи відокремлені та ослаблені ворожі опорні пункти нападами з флангу, щоб не вразити дружнім вогнем свої війська, оскільки штурмовики продовжували наступати попереду. Запасні війська, що йшли після них, мали відбивати контратаки ворога.

Німці застосовували та поступово вдосконалювали тактику інфільтрації. Спочатку в обороні під час контратак як розвиток тактики оборони з глибини, а потім і в нападі: під час битви при Капоретто проти італійців у 1917 році та німецького весняного наступу в 1918 році проти британських та французьких військ. Початкові німецькі успіхи були приголомшливими: 18-а армія Гут'єра просунулась уперед на понад 50 км менше, ніж за тиждень — це було найбільше просування на Західному фронті з часу «бігу до моря» в 1914 році. Це просування в подальшому пов'язуватиме ім'я Гут'єра з тактикою інфільтрації в Західній Європі. Потім німецьке військо почало зупинятися, тому що воно випередило свої тилові підрозділи з припасами, артилерію та підкріплення. Підмога не змогла наздогнати своє військо через розірвану снарядами землю — дороги залишались зруйнованими нападами союзників у битві на Соммі ще в 1916 році. Наступ німецьких військ не зміг стати для них переможним проривом у війні, який буквально розділив би французьку та британську армії. Виснажені німецькі війська втратили ініціативність та незабаром були відкинуті назад під час стоденного наступу союзників, що закінчився поразкою Німеччини.

Хоча тактика інфільтрації була набагато успішнішою, ніж звичні атаки, вона не забезпечувала підтримки будь-яких досягнутих успіхів в оперативному плані: такі атаки могли з часом в'язнути й давали захисникам час перегрупуватися. Німецька артилерія, необхідна під час початкового штурму, надалі відставала від штурмових груп та не могла їх підтримувати в продовженні наступу. Елітні штурмовики мали великі втрати на початку атак і їх неможливо було швидко поповнити. Німецьким збройним силам не вистачало швидких сил, як-от кінноти, щоб якнайбільше використати початковий успіх і забезпечити просування вперед. Найголовніше, що матеріально-технічні можливості Німеччини, розраховані на статичний фронт, не змогли підтримати війська, що наступали далеко вперед на спустошену землю ворога.

Німецькі військові використовували термін тактика інфільтрації не як визначення нового способу ведення війни, а більше як подальше вдосконалення їхнього широкого обсягу військових тактик. Коли в 1918 році «нова» німецька тактика потрапила в газетні заголовки в країнах союзників, французи опублікували статті про «тактику Гут'єра» як вони це бачили: наголошували більше на «оперативному сюрпризі» початку нападу та ураганному обстрілі, ніж на тактиці взводного рівня. Хоча вісті про «тактику Гут'єра» широко поширювалися у Франції, США та Великій Британії, у повоєнні роки більшість генералів сумнівалися в ній через поразку Німеччини. У Німеччині тактика інфільтрації була інтегрована в рейхсвер і вермахт. Фелікс Штайнер, колишній офіцер рейхсверу, запровадив основу штурмових загонів в утвореннях Ваффен-СС, щоб перетворити їх у військо нового різновиду, яке б використовувало цю тактику. Для розширення оперативних можливостей тактику інфільтрації поєднали з бронетехнікою та літаками, це сприяло створенню того, що в Другій світовій війні було названо Бліцкриґом.

Франція