Іпоста́сне з'єдна́ння, також знане як союз натур ( — основа, іпостась) — один з основних христологічних термінів, що описує поєднання божественної і людської природ Ісуса Христа після його Боговтілення.
Найпростішим поясненням іпостасного союзу є те, що Ісус Христос є одночасно повністю богом і повністю людиною. Він є і досконало божественним, і досконало людським, маючи дві повні та відмінні природи одночасно.
У католицизмі та православ'ї іпостасне з'єднання розглядається як незлитне (), незмінне (), нероздільне () та нерозлучне () поєднання божественної та людської природи в одній іпостасі Христа. У протестантизмі існують різні погляди на іпостасне з'єднання. Древні орієнтальні церкви дотримуються думки про єдину природу Христа (повного з'єднання божественного та людського початків).
Поняття іпостасного з'єднання введено Кирилом Александрійським та догматично оформилося на IV Вселенському (Халкедонському) соборі 451 року. Вказівки на нього містяться у всіх трьох основних символах віри: Апостольському, Афанасієвському та Нікео-Константинопольському. Іпостасне з'єднання пояснює, зокрема, спокутування Христом гріхів людства та подальше Воскресіння.
Зміст Догматичне рішення з цього питання було прийнято Халкедонським Собором у 451 році, де було встановлено, що Ісус Христос, будучи однією особою, мав дві природи, божественну і людську (діофізитство), і що їх з'єднання було здійснене:
без зміни природ (immutabiliter gr. atreptos), тобто зустріч божественної і людської природи одна з одною в Ісусі Христі жодним чином не змінила ні людську, ні божественну природу. Кожен залишився самим собою зі своїми специфічними властивостями. без змішання (незмішання гр. asynchytos), тобто дві природи Ісуса Христа, з'єднавшись, не змішалися одна з одною. Таким чином, ніякої третьої божественно-людської природи не було створено. Залишилися дві різні природи — божественна і людська, кожна з яких зберігає свої специфічні риси. без розділення (indivise gr. adiairetos), тобто, незважаючи на наявність двох природ в Ісусі Христі після боговтілення, існувало не дві особи, а один Ісус Христос, в якому поєдналися божество і людство. Тому Ісус Христос Бог і Ісус Христос людина не повинні бути розділені. без відокремлення (inseparabiliter gr. achoristos), тобто після вознесіння Ісуса Христа людська природа не відокремилася від божественної. Таким чином, Ісус Христос і після свого вознесіння залишився повністю Богом і повністю людиною.
Особисте єднання відбулося, коли людська природа Ісуса була зачата в лоні Божества і залишилася після смерті тіла Ісуса. Під час хресної смерті душа Спасителя відокремилася від тіла, але Син Божий продовжував бути з'єднаним зі своєю людською природою — і тілом, і душею.
Халкідонський Собор, характеризуючи поєднання природ в Ісусі Христі, використовував негативні терміни, бажаючи підкреслити таємничість цього поєднання. Цей Собор також підкреслив, що Ісус Христос є єдиносущний з Богом Отцем (homousios) щодо Божества — на що раніше вказував Нікейський Собор 325 року, спрямований проти аріан, — і з нами щодо людства. Подібні до нас у всьому, крім гріха. Христос має єдину волю за принципом моральної єдності — тому що воля, яка належить його людській природі, підпорядкована волі, яка належить божественній природі Логосу.
Термін «іпостасне єднання» вперше вжив святитель Кирило Александрійський, тобто після вознесіння Ісуса Христа людська природа не відокремилася від божественної. Таким чином, Ісус Христос і після свого вознесіння залишився повністю Богом і повністю людиною.
Таблиця ВідношенняУ Ісуса ХристаWyjaśnienieособаоднанатурабожалюдськаприроди не змішані, нероздільні; Ісус, наприклад, страждав по-людськи. Прийняття людської природи відбувалося разом з людською душею.волябожалюдськалюдська воля підпорядковується божественній, через добровільний послухJak Chrystus sam stwierdza: «z nieba zstąpiłem nie po to, aby pełnić swoją wolę, ale wolę Tego, który Mnie posłał» (J 6,38).Ludzka wola Chrystusa „idzie za Jego wolą Bożą, nie sprzeciwiając się jej ani nie opierając, ale raczej podporządkowując się tej Boskiej i wszechmocnej woli”. Sobór Konstantynopolitański III: DS 556.діяннябожалюдськадвоїстість дій випливає з двох воль у ХристіJan Paweł II, cytując jeden z soborów: w Chrystusie znajdują się „dwie naturalne wole i dwa działania”, por. .знаннябожалюдськалюдське пізнання реалізувалося в історичних умовах існування Ісуса в часі і просторі;Dlatego Syn Boży, stając się człowiekiem, mógł wzrastać „w mądrości, w latach i w łasce” (Łk 2, 52), a także zdobywać wiadomości o tym, czego, będąc człowiekiem, trzeba uczyć się w sposób doświadczalny. Por. KKK 472 .; але, як Бог, він також володів вродженим знанням (надприродним пізнанням)свідомістьоднав Ісусі є одне "Я", що усвідомлює божественну і людську природу
Історія догмата
Згадки в Новому Заповіті
Попри те, що іпостасне з'єднання прямо не згадується в Новому Заповіті, там містяться численні свідчення про нього, особливо , де Христос характеризується як «образ іпостасі Його»«χαρακτήρ αὐτός ὑπόστασις» згідно з «Textus Receptus»..
Згідно з доктриною кенозису, Ісус Христос заради єднання з людством та спокутування його гріхів звів свою могутність до рівня фізичного втілення з подальшим прийняттям хресних мук та смерті. У зв'язку з цим книги Нового Заповіту вказують на окремі ознаки як божественної, так і людської природи Христа. Серед його божественних ознак — виключна могутність, , , , суверенність небесної та земної влади в тому числі влади над власним земним життям), непогрішна справедливість, , усезнання, , , , всюдисущістьі незмінність. В цьому аспекті Ісус титулується Сином Божим, , , , , , , , , , Господом, , , , , , , , , , та просто Богом, , , , . Водночас Ісус як людина ріс, відчував голод зокрема, під час свого сорокаденного посту, спрагу та втому, спав, Сам іменує себе Сином Людським, приймає від інших ім'я Сина Давидового (втім, обидва цих імені мають есхатологічне значення, вказуючи на Нього як на Месію), а в посланнях апостола Павла називається «людиною Христом Ісусом». Людська природа Христа, однак, не поглинається обоженням, він залишається справжньою людиною, . Так, наприклад, в Євангеліях від Матвія, Марка та Луки наводиться епізод, в якому Ісус, навчаючи в Єрусалимському Храмі, пояснює сутність одного зі своїх титулів — посилаючись на старозаповітню книгу Псалмів, Ісус показує, що він не тільки носить месіанський На тлі непорочного зачаття Марії її формальним чоловіком та юридичним батьком Ісуса залишався Йосип з Назарету, чия генеалогія сходила до Давида. титул Сина Давидового по плоті, але одночасно є Господом Давида за своєю божественною природою. В Євангелії від Матвія фарисеї відмовляються від цього висновку, який, однак, є для них неминучим. Послання до Євреїв повідомляє, що Ісус також отримав повну владу первосвященика — не тільки звичайним способом, за новим «чином» Мелхиседека, який замінив традиційну лінію Левитів, але й безпосередньо згори, .
Важливим євангельським свідченням про іпостасне з'єднання є Преображення, оскільки, хоча сакральне тіло Ісуса з моменту іпостасного з'єднання сповнилося божественною славою, ця слава була тимчасово прихована в тілі. За словами Іоанна Дамаскіна, Ісус під час Преображення «стає не тим, чим не був, але відкриваючи очі Своїх учнів і зі сліпих роблячи їх зрячими, з'являється їм тим самим, чим був». Залишаючись буттєво тим же, Ісус, перетворюючись, відкриває учням свою божественну природу, яку вони не бачили раніше.
Фраза Христа «Я йду до Свого Отця й Отця вашого та Бога Мого й Бога вашого», звернена до Марії Магдалини (), була витлумачена як вказівка на те, що різниця природ не скасована після Воскресіння. Більш раннє тлумачення запропоновано Іоанном Дамаскіном: «Отцем називає Бога тому, що Бог є Отець за єством, а наш — за благодаттю, нам Бог — за єством, а Йому зробився за благодаттю, оскільки Сам став людиною».
Ранньохристиянська діофізитська полеміка
Гностичне вчення докетів, яке так само як і монархіанство, існувало у II–III століттях, вважало тілесність Христа примарною. Уже в цей період подібні погляди були оскаржені Ігнатієм Антіохійським, який в «Посланні до ефесян» писав, що для єретиків «є тільки один лікар, тілесний та духовний, народжений та ненароджений, Бог у плоті, у смерті справжнє життя, від Марії та від Бога, спершу підвладний, а потім не підвладний стражданню, Господь наш Ісус Христос». Аналогічна позиція була викладена Юстином Мучеником у «Першій апології»: «Слово, яке є первородний Син Божий, Ісус Христос, Учитель наш, народився без змішання», «Ісус Христос, єдиний власне син, що народився від Бога, Слово Його та первісток і сила, Який з волі його зробився людиною, — для зміни та відновлення роду людського».
Один з ранніх Отців Церкви, Іреней, у своїй праці «Проти єресей» пояснив причинний зв'язок божественної та людської природи в Ісусі: з метою знищення гріха та спокути Бог-Син повинен був сам стати людиною, «яка була приведена в рабство гріхом та перебувала під владою смерті, щоб гріх був убитий людиною та людина пішла від смерті». «Якщо ж Він, не ставши плоттю, здавався як би тілом, то не істинне діло Його. Але чим здавався, тим Він і був, — Бог, відбудує в Собі древнє створення людини, щоб убити гріх та скасувати смерть та оживити людину: та тому-то істинні справи Його», — пише далі Іреней.
Після Міланського едикту 313 року суперечки про сутність Христа продовжилися. 318 року Олександрійський пресвітер Арій під час суперечок з єпископом Александром Александрійським висунув ідею, що отримала назву аріанства. Посилаючись на та , аріани вважали Бога-Сина творінням (). Однак поняття іпостасі та сутності (узії) деякий час були в богословському сенсі синонімами, відмінності між ними не проводив, зокрема, такий великий церковний діяч як АвгустинАврелій Августин, «Про Трійцю», V. 8. 325 року для вирішення суперечок між Александром та Арієм, з ініціативи римського імператора Костянтина Великого, був скликаний Перший Нікейський собор. На соборі була, зокрема, сформована доктрина єдиносутності (омоузії) Христа.
Після смерті Арія боротьба з його вченням тривала більше п'ятдесяти років. Так, наприклад, в першій з «Трьох книг проти аріан» Афанасій Великий привів чотири біблійні посилання для обґрунтування вічності Бога-Сина, його незмінності та єдиносутності: , , та . Григорій Богослов, пояснюючи сутність іпостасного з'єднання, писав: «Син Божий благоволить стати та називатися і Сином Людським, не змінюючи того, чим був (бо це незмінне), але, прийнявши те, чим не був (бо Він людинолюбний, щоб із Невмістимого зробитися Вмістимим, вступити у спілкування з нами через посередництво плоті)» .
Представник александрійської богословської школи та затятий противник аріанства Аполлінарій Лаодикійський припустив, що досконала людина та досконале божество не можуть з'єднатися в одну особу. Порахувавши, що Христос як досконала людина був би гріховний, Аполлінарій став навчати, що Христос мав тільки дві частини людської істоти (тіло та душу), тоді як дух заступав у ньому Логос. З 362 року аполлінаріанство почало відхилятися на багатьох соборах, включаючи Перший Константинопольський. Після смерті Аполлінарія його прихильники розділилися на віталіанців (за ім'ям єпископа Віталія), які дотримувалися поглядів самого Аполлінарія, і полеміанців (за ім'ям філософа Полеми Сільвія, інші назви — антрополатри, сарколатри та сінузіасти), які вважали, що божественна та людська природа Христа злилися в одну субстанцію і тому потрібно поклонятися лише його тілу.
В аналогічному до Аполлінарія становищі опинився єпископ Маркелл. З метою спростування аріанства він запропонував розрізняти Логос та Бога-Сина таким чином, що в Трійці Логос є Логосом, а втілившись у Христі він стає Богом-Сином .