Перші альпіністи України Перший гірський клуб на території України започатковано 6 травня 1890 р. в Одесі — «Кримський гірський клуб» (з 1905 р. — «Кримсько-Кавказький гірський клуб»). Основний напрямок роботи — гірський туризм з науково-дослідною діяльністю. Клуб проіснував до 1917 р. Біля керівництва клубу стояли найкращі представники інтелігенції, відомі діячі науки того часу (Н. Я. Ростовцев, Л. П. Долинський, І. Ф. Фан-дер-Фліт, А. Д. Бертье-Делард, Е. Ф. Молчанов). Коротке, але плідне і цікаве життя прожив цей первенець. Членами клубу були і альпіністи (Р. Ф. Афанасьєв, Д. В. Поггенполь, О. К. фон Мекк, О. П. Ганський та інші), які здійснювали сходження в Альпах і горах Кавказу. Але це були лічені альпіністи-ентузіасти.
Початок розвитку альпінізму в Україні
Початок розвитку альпінізму в Україні поклали українські альпіністські експедиції на Тянь-Шань, які починаючи з 1927 р. формувалися у Харкові, і пов'язуються з іменем М. Погребецького, організатора харківської гірської секції, керівника першої української науково-спортивної експедиції (1929 р.), яка відкрила для науки нові хребти, льодовики в недосліджених районах Центрального Тянь-Шаню та самий північний майже семитисячник Хан-Тенгрі (6995 м). Перше сходження на Хан-Тенгрі здійснено 11 вересня 1931 року (М. Погребецький, Б. Тюрін, Ф. Зауберер (Харків), третя експедиція на Хан-Тенгрі). В цьому же році біля підніжжя Ельбрусу (у верхів'ях Баксану) харків'яни організували свій першій альпіністський табір. Широка інформація про роботу експедицій та сходження у Тянь-Шані, підтримка керівництва Харкова та республіки сприяли розвитку альпінізму, а залучення в експедиції молоді створило в Україні альпіністський актив.
Розвиток альпінізму в Україні тісно переплітається з розвитком альпінізму в СРСР, і до кінця 1991 року важко розглядати цей процес, як окремий. До об'єднання усіх українських земель, включаючи Закарпаття (1939 р.) та приєднання Криму (1954 р.), територія України не відмічалася різноманітністю рельєфу. У цілому — це безкінечні рівнини від північного кордону до берегів Азовського та Чорного морів. Тому зрозуміло, що як початок, так і розвиток високогірного альпінізму в Україні пов'язаний зі сходженнями в гірських системах за кордонами України. У 30-ті роки XX ст. поступово серед учасників експедиції виділилося ядро осіб, котрі зв'язали розвиток масового альпінізму з більше близькими до України горами Кавказу.
Розквіт у 30-ті роки
Вже в 1932 році велика група альпіністів робить сходження на Західному і Центральному Кавказі (Г. Маслов, А. Альперін, П. Курилов, М. Лєвіна, Г. Колєнов та інші). На початку 30-х років альпінізм почав складатися з двох етапів — навчального і спортивного. Ці два етапи, маючи деяку різницю у цілях і методах підготовки, співіснували у нероздільному зв'язку, доповнюючи і збагачуючи один одного. Навчальний альпінізм займався навчанням альпіністів, підготовкою інструкторів, сприяв масовості. Спортивний альпінізм розвивався зусиллями окремих команд і ентузіастів. Обидва етапи одержували підтримку від держави та профспілок. 1933 р. — підкоряється п'ятитисячник Коштан-Тау (5145 м, центральний Кавказ, Безенгі).
1934 р. — починається освоєння українцями Східного Кавказу (Цей) — Олександр Зюзин, М. Моргун, П. Курилов (здійснює траверс частини Цейської підкови). Започатковані значки «Альпініст СРСР» I і II ступені, введені звання майстер і заслужений майстер альпінізму. Першим українським майстром альпінізму став М. Погребецький у 1934 р., потім у 1947 р. — О. Зюзин. 1935 р. — гірська секція Будинку вчених у Києві (гірський туризм) перетворюється в альпіністську секцію спорттовариства «Наука» (К. Татарко, П. Борзяк, Б. Ушацький). Міністерство Освіти та Дитяча екскурсійна станція України в Цейській ущелині організовують табір юних альпіністів. Першим завучем став Костянтин Маркович Павелл. У 1947 р. табір розпочав роботу в ущелині Адил-су, а в 1952 р. перебазувався в Баксанську долину на Поляну вчителя. У 1953—1969 рр. ним керував В. Ф. Луцик, спочатку завучем, потім начальником. В 1972 р. табір перестав існувати. 1936 р. — відроджується альпіністська секція в Одесі, нею керує студент О. Блещунов. 1937 р. — створена Українська республіканська секція альпінізму, головою обрано М. Погребецького (з 1938 р. — він киянин).
На Кавказі вже працюють стаціонарні високогірні табори спортивних товариств профспілок України: «Локомотив Півдня» в ущелині Гара-ауз-су і «Наука» та «Сталь» в ущелині Адир-су. Здійснюються першосходження на Тіхтенген з півдня (Безенгі, — А. Альперін, В. Сегалов, Федченко) та Доппах Західний (Дігорія — О. Зюзин, І. Федоровський, Г. Федоров). На Памірі у групі О. Арістова здійснюють сходження на пік Сталіна — 7495 м — Федорков і В. Кіркоров (пік Гармо, з 1931 р. — пік Сталіна, з 1961 р. — пік Коммунізму, з 1998 р. — пік Ісмїала Сомані). В 1938 р. М.Т Погребецький організовує і очолює в ущ. Адир-су українську школу інструкторів з альпінізму, яка працювала до початку ВВВ. В 1946—1952 рр. школа продовжила свою діяльність вже в ущ. Адил-су.
У 1938—1941 роках триває активний розвиток альпінізму. Удосконалюються програми навчання альпіністів — спортсменів та інструкторів. Важко перерахувати усі досягнення українських альпіністів у цей бурхливий період розвитку. Деякі з них наступні.
У 1938 р. Український комітет фізичної культури та спорту проводить на Кавказі альпініаду на честь 20-річчя ВЛКСМ за участю 200 осіб під керівництвом харківських, дніпропетровських та київських альпіністів. Харків'янин В. Сегалов здійснює перше радянське сходження на вершину Шхельда (центр. вершина) по північній стіні. Одесит О. Блещунов піднімається на Ушбу (Північна вершина), дніпропетровчани О. Зюзин, І. Федоровський, С. Тюленін та С. Наришкін здійснюють першосходження на Теплі по північно-західному гребню (Східний Кавказ).
1940 р. — В. Сєгалов, Н. Гольдрин і І. Бабін траверсують обидві вершини Ушби. О. Блещунов організує високогірну експедицію на Памір за участю фізіологів-висотників. У складі альпіністської групи В. Гарницький, Х. Лернер, С. Рискін, В. Шигарін, В. Яценко. Наукова робота по вивченню активної акліматизації проводилася на висоті 6000 м. Альпіністи експедиції здійснили надзвичайно складний кільцевий маршрут у районі найбільшого оледеніння Паміру. Вони піднялись на ряд шеститисячників і по праву першосходжувачів присвоїли їм імена В. Абалакова, М. Погребецького та Райкової.
Взимку 1941 р. спорткомітет України проводить у Домбаї (Західний Кавказ) великій гірськолижний похід через Чучхорський перевал під керівництвом Г. Колєнова.
Післявоєнний період У Другу світову війну були нанесені великі втрати альпіністському руху в Україні, зруйновано усі бази на Кавказі. Значна частина українських альпіністів пішла на фронт. По закінченню війни альпіністський актив значно зменшився. Почалася відбудова. З 1946 року відновили свою діяльність альпіністські секції Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси. Знову запрацювала на Кавказі Українська школа інструкторів альпінізму під керівництвом М.Погребецького. Проводяться зимові збори в Карпатах. В київському інституті фізкультури в навчальну програму введено курс альпінізму та створено велику секцію альпіністів.
У 1946 році вводяться спортивні розряди по альпінізму, тепер система організації виглядала так: спочатку підготовка молоді на значок «Альпініст СРСР», відзначаючий вступ до родини любителів гір, потім спортивне удосконалення по розрядах, далі освоєння найвищої ступені майстерності, відзначаєме званнями «Майстер спорту СРСР» та «Заслужений майстер спорту СРСР». Це стимулювало спортивно-масову роботу. Спортивна робота не тільки досягла, але й перевищила довоєнний рівень, та масовість ще відставала (не вище 40 % від рівня 1940 р.). Практична робота велась спортивними товариствами профспілок і відомств. Комітети у справах фізкультури і спорту виконували керівництво і контроль усіх видів альпіністської діяльності. Така схема зберігається до 1991 року.
Серед повоєнних спортивних досягнень українських альпіністів можна відзначити траверс частини Головного Кавказького хребта: пік Кавказ — Бжедух — Вільна Іспанія (1947 р., В. Зюзін, С. Тюленєв, Л. Ходюш, Н. Яковенко), траверс Цалгмил (1947 р., В. Сєгалов, В. Анненков, М. Борушко, Ю. Москальцов) та інші.
1949 рік — початок проведення першостей СРСР з альпінізму. Перше змагання проведено у двох класах: технічно складний і траверси. Першими українськими чемпіонами СРСР стають Ю. Москальцов (Київ) і В. Мартинов (Харків) — 1949 рік, траверс Кавказького хребта від Коштан-Тау до Дих-Тау у складі збірної команди В. Абалакова.
З 1950 року введений ще один клас — висотні сходження (вершини вищі 6250 м).
1953 р. — знову серед переможців Першості СРСР українські альпіністи — Г. Бухаров (Харків), М. Шилкін (Київ), В. Рожко (Київ), які у складі команди ВДСТ «Буревісник» здійснили складний траверс вершин Ляльвер — Дихтау (Кавказ, Безенгі). Цей переможний шлях продовжив М. Шилкін у 1954 р. за сходження на пік Революції, а у 1957 р. він стає тричі чемпіоном після підйому на пік Сталіна (7495 м) через Памірське фірнове плато у складі команди «Буревісник».
Українські альпіністи поступово нарощують активність участі в чемпіонатах СРСР (з 1954 року). Цьому сприяють чемпіонати України (з 1957 року). В 1958 році вперше призером чемпіонату СРСР у класі технічно складних сходжень стає повністю українська команда у складі: В. Овчаров, В. Моногаров, В. Фоменко, М. Алексюк, В. Кононов, Б. Субартович (ДСТ «Авангард»).
Сучасний період У 1961 році вперше українська команда стає чемпіоном СРСР. Це команда ДСТ «Авангард» у складі В. Моногаров, М. Алексюк, І. Кашин (усі — м. Київ), В. Козявкін (м. Харків), Л. Кенсицький (м. Ужгород), Б. Шапошніков (м. Донецьк), які здійснили дуже складний траверс вершин Коштантау — Межиргі — Дихтау з підйомом на Коштантау по північно-східному ребру с льодовика Уллуауз (Кавказ, Безенгі). Чемпіонами в технічному класі стали альпіністи СДСТ «Буревісник» А. Глуховцев, Я. Фоменко. Крім цього, складні сходження здійснили і ряд інших команд, в тому числі харків'яни К. Баров, Г. Бухаров, Е. Багдасаров, Ю. Боліжевський.
Кількість учасників чемпіонату СРСР і досягнення українських альпіністів безперервно зростає. У 1962 році учасники експедиції Укрсовпрофу здійснюють рекордне по кількості осіб (38) сходження на пік Леніна (7134 м, Памір). Практично в усіх чемпіонатах СРСР до 1991 року українські команди посідали перше або призове місце. За період 1949—1991 роки медалями чемпіонатів СРСР у всіх класах змагань нагороджено 309 осіб, у тому числі золотими — 127, срібними — 91, бронзовими — 85. Триразовими чемпіонами були М. Шилкін (1953, 1954, 1957), М. Алексюк та В. Моногаров (1961, 1965, 1968), А. Кустовський та В. Черевко (1964, 1966, 1967), О. Верба та О.Бичек (1980, 1983, 1984).
Іменами багатьох українських першосходжувачів (А. Кустовського, Г. Польового, В. Ковтуна, Ю. Григоренко-Пригоди, О. Верби, В. Черевко, В. Овчарова, І. Чаплинського, О. Фоміна та інших) названо складні альпіністські маршрути в різних гірських районах. Технічно складні маршрути прокладені на Кавказі (на Ушбу, Шхельду, Чатин, Коштантау, Чанчахі, Нахар та інші), Тянь-Шані (Свободная Корея та інші), Памірі (Чапдара, Холодна стіна, Енгельса та інші), Паміро-Алаї (Аксу та інші), та на заході в Альпах — Пти-Дрю (В. Моногаров), Гран-Жорас (В. Гончаров та інші), Дахшстайн та інші, у США — Ель-Капітан (С. Бершов).