Історія Уельсу тісно пов'язана з історією Британії. Сучасний Уельс є складовою частиною Сполученого Королівства Британії та Північної Ірландії. Країна Уельс утворилася, коли, починаючи з 5 століття, на острів почали прибувати англосакси і витіснили племена бритів із південно-східної його частини на захід і на європейський континент. У західній частині Британії утворився Уельс, на континенті — Бретань. У період гептархії, коли на території англосаксів існувало 7 різних королівств, Уельс був незалежним від англосаксів, хоча й не мав єдиної держави. Така ситуація продовжувалася після об'єднання територій англосаксів у єдину Англію й після норманського завоювання до 1282 року, коли англійці повністю підкорили собі землі валлійців. Відтоді спадкоємець британського трону традиційно носить титул принца Уельського.
Попри численні століття англійського домінування, валлійці, на відміну від шотландців та ірландців, уберегли свою мову від майже повного вимирання.
В історії Уельсу можна умовно виділити періоди до римського завоювання Британії, римської Британії, часів незалежних королівств, підкорення Англією, а також загальний для всіх країн та народів період Нової історії.
Доісторичний Уельс
Найдавнішими людськими рештками, знайденими на території сучасного Уельсу є щелепа неандертальця із Бонтневітських палеонтологічних розкопок у долині річки Елуї. Вона датується 230 тис. років і належить до нижнього палеолітуDavies, J A History of Wales, p. 3.. Червону даму з Пейвіленду, людський скелет, забарвлений червою охрою, було викопано у вапняковій печері на півострові Говер. Попри назву, скелет належить юнаку, який жив приблизно 33 тис. років тому в кінці верхнього палеоліту. Цей скелет вважається найдревнішим церемоніальним похованням у Західній Європі. При ньому знайшли прикраси із слонової кістки й екзоскелету, а також череп мамонта.
Після останнього льодовикового періоду, 10 тис. років тому, Уельс набрав сучасних обрисів, і тоді в ньому поселилися мисливці-збирачі мезоліту. Вважається, що землеробство виникло на цих землях приблизно 6 тис. років тому, що ознаменувало початок неоліту. З тих часів збереглися батато мегалітичних поховань, зокрема дольмени та кромлехи. Серед найбільш значних мегалітів належить Брин-Келлі-Ді та Барклодіад- і- ГауресLynch, F. Prehistoric Anglesey pp.34-42, 58, Пентре Іфан у Пембрукширі та Тінкінсвудський могильник в долині Гламорган«Tinkinswood» . www.valeofglamorgan.gov.uk. Accessed August 3, 2008.
Знаряддя з металу з'явилися приблизно 4,5 тис. років тому, спочатку мідні, потім бронзові. Вважається, що клімат на початку бронзової доби був теплішим, ніж зараз, оскільки збереглося чимало артефактів у гористій місцевості. Під кінець бронзової доби знаряддя ставали дедалі складнішими. Мідь для бронзових виробів, мабуть, поступала з копалень Великого Орма, де збереглися свідчення доісторичного гірництва, що датуються приблизно серединою бронзової добиLynch, F. Gwynedd pp. 39-40. Радіовуглецеве датування встановило, що перші земляні укріплення на пагорбах в Уельсі були збудовані саме в цей період. Мабуть, погіршення клімату й частіші дощі призвели до необхідності захищати найбільш родючі земліDavies, J The Making of Wales p. 23.
Найдавнішим залізним предметом, знайденим на території Уельсу, є меч із озера Ллун-Фаура, якому 2600 роківDavies, J A history of Wales p. 19. Укріплення на пагорбах продовжували будувати упродовж усієї залізної доби. Прикладами є Пен-Дінас поблизу Аберіствіту та Трер-Кейрі на півострові Ллейн. Особливо значною була знахідка 1943 року в Ллін-Керріг-Бах: зброя, щити, колісниці й упряж до них, ланцюги для рабів та різноманітні знаряддя. Чимало речей були навмисне зламані для пожертвиLynch, F. Prehistoric Anglesey pp.249-77.
Донедавна історія Уельсу в доісторичний період подавалася як низка міграцій, але тепер виникла тенденція підкреслювати постійність населення. Вважається, що основна частина корінного населення Уельсу сформувалася приблизно 4 тис. років тому. Дослідження з генетичної історії населення свідчать про неперервність генофонду впродовж верхнього палеоліту, мезоліту та неоліту. Стверджується, що бритські мови, якими розмовляли в усій Британії склалися радше внаслідок «кумулятивної кельтськості», а не завдяки міграціям.
Римські часи
Завоювання Уельсу римлянами почалося 48 року й тривало до 78-го, а римське правління продовжувалося до 383. Це була насильна окупація, окрім області на південному узбережжі, де існують свідчення романізації, An Atlas of Roman Britain, The Development of the Provinces.. Римляни заснували єдине місто Кейрвент. Решта території Уельсу та народ, що його заселяв, залишилися в історії Римської Британії майже без будь-яких топонімів. До 47 року Рим підкорив собі всю південну й південно-східну Британію. Надалі, між 48 та 78 роками, римляни здійснили кілька походів, метою яких було завоювання території сучасного Уельсу. Місцеві племена силурів та ордовіків чинили відчайдушний, але безуспішний опір.
Плем'я деметів, що жило на південному заході Уельсу, швидко уклало з римлянами мир, оскільки свідчень про війну з Римом нема, а їхня земля не усіяна укріпленнями й на ній не прокладено доріг. Лише демети вийшли з-під римського правління без змін ані на своїй землі, ані в назві племені, The Works of Gildas, De Excidio, ch. 31: Gildas, writing c. 540, condemns the «tyrant of the Demetians»..
Уельс був багатий на мінерали, які римляни використовували у виробництві. Вони добували золото, мідь і свинець, а також у скромних кількостях цинк та срібло, An Atlas of Roman Britain, The Economy. Коли копальні вичерпувалися й переставали давати прибуток, їх закидали. Римське виробництво в основному зосереджувалося в південно-східній Британії, Уельс залишався осторонь, оскільки на його території не було всієї потрібної сировини, й він був лісистою та гористою територією.
383 рік відіграв в історії Уельсу значну роль, оскільки тоді зародилися кілька значних середньовічних королівських династій. Того року римський генерал Магн Максим вивів усі війська із західної й північної Британії й повів їх на здобуття імператорської влади. Як імператор він правив із Галлії, Britannia, The End of Roman Britain., The Works of Gildas, The History, ch. 14 . Gildas, writing c. 540, says that Maximus left Britain not only with all of its Roman troops, but also with all of its armed bands, governors, and the flower of its youth, never to return.. Залишивши Британію без підтримки римських військ та забравши римських адміністраторів, він уповноважив правити місцевих вождів. Про це розповідає валлійська легенда «Сон імператора Максима», де мовиться, буцімто Максим Магн, римський імператор, одружився з британкою і запитав її, що вона хотіла б як весільний подарунок. Вона попросила, щоб її батькові віддали суверенітет над Британією. Таким чином формально влада перейшла від римлян до бритів. Одруження імператора з британкою створило можливість появи британських спадкоємців, а в Середньовіччя це було важливо. Генеалогія валлійських правителів часто починалася з Максима Магна, зокрема це стосується королівських династій Повісу та Гвенту. Аналогічно, від Максима Магна вели свій рід правителі Галловею у Шотландії. Його наводять предком короля Піллара з Елісегу, що правив через 500 років після того, як римляни пішли з Британії, він фігурує також у списках «п'ятнадцяти племен Уельсу»Rachel Bromwich, editor and translator. Trioedd Ynys Prydein: The Welsh Triads. Cardiff: University of Wales Press, Third Edition, 2006. 441—444.
Вважається, що в південному Уельсі римські традиції збереглися й після того, як римляни його покинули. У Кейрвенті продовжували жити люди, хоча Кармартен мешканці, мабуть, покинули наприкінці 4 століття, Celtic Britain and Ireland, c. 200—800, The non-Romanized zone of Britannia.. Південно-західний Уельс населяли романізовані демети. Наприкінці 4 століття почали масово прибувати переселенці з Ірландії, Early Celtic Britain and Ireland, Wales and the Isle of Man.. Обставини цього переселення малозрозумілі, бо припущення про те, що вони були романізованими здається необґрунтованим. Попри численні археологічні знахідки римського періоду на південному узбережжі та в області навколо Кейрвента, в основному від римлян залишилися військові дороги й укріплення.
Уельс після римлян. Епоха святих: 411—700
Коли 410 року римський гарнізон остаточно покинув Британію, численні бритські держави стали незалежними. Свідченням про те, що римський вплив зберігався, є надпис на камені з Гвінеду, зроблений наприкінці V або на початку VI століття, в якому мовиться про громадян (cives) та магістрат (magistratus)Lynch, F. Gwynedd p. 126.. На південному заході було чимало переселенців із Ірландії, про що свідчать надписи писемністю огамDavies, J. A History of Wales p. 52.. В Уельс прийшло християнство, й період між 500 та 700 роками називають «епохою святих». У цей час всюди в країні засновувалися монастирі, й діяли релігійні проповідники такі як святий Давид, Іллтуд та ТейлоLloyd, J.E. A History of Wales pp. 143—159.
Однією з причин відходу римлян був тиск на імперію, зумовлений вторгненням варварських племен зі сходу. Ці племена, серед яких були англи й сакси, предки англійців, не змогли глибоко проникати в Уельс. Однак, вони поступово завойовували східну й південну частини Британії. У битві при Честері 616 року сили Повісу та інших бритських королівств зазнали поразки від нортумрійців, яких очолював Ательфріт. У тій битві загинув король Селіф ап Кінан. Вважається, що саме після цієї битви виникла прогалина між землями Уельсу та королівства Старої Півночі, де теж розмовляли бритськими мовами. З 8 століття Уельс залишився найбільшою з трьох бритських областей у Британії. Іншими були Стара Північ та Корнуол.
Територію Уельсу ділили між собою кілька королівств, найбільшими з яких були королівство Гвінед на півночі та королівство Повіс на сході. Гвінед був наймогутнішим в VI та VII століттях, коли ним правили Мейлгун ГвінетLloyd, J.E. A History of Wales p. 131., який помер 547 року, та Кадваллон ап Кадфан, який помер 634 або 635 рокуMaund, Kari The Welsh kings p. 36.. Кадваллон об'єднав свої сили з військами короля Пенди з Мерсії у поході проти Нортумбрії, який дозволив деякий час утримувати її під контролем. Після загибелі Кадваллона в битві його спадкоємець Кадафейл Кадомет ап Кунфедду продовжив союз із Пендою проти Нортумбрії, але надалі Гвінед, як і інші валлійські королівства проводив здебільшого тільки оборонні війни проти могутньої Мерсії.
Уельс у Ранньому Середньовіччі: 700—1066
Королівство Повіс, як найсхідніше, зазнало найбільшого тиску з боку англосаксів Чеширу, Шропширу та Герефордширу. Спочатку воно займало області, які тепер належать Англії, а його древню столицю Пенгверн різні джерела ідентифікують як сучасне місто Шрусбері або ж місцевість на північ від БасчерчаDavies, J. A history of Wales p. 64.. Поступово Мерсія відвоювала ці області. Спорудження земляних валів, відомих як Вал Оффи на честь короля Мерсії 8 століття Оффи, можливо означало договірну межуDavies, J. A history of Wales pp. 65-6..
Ситуація, коли країна перебувала під правлінням єдиної людини, виникала нечасто. Цей факт пояснюють системою успадкування, яку практикували в Уельсі. Всі сини отримували рівну частку володінь батька, навіть нелегітимні, що призводило до дроблення земель. Втім, валлійські закони зобов'язували до такого розділу загалом, і королівств це не стосувалося, у них король зазвичай обирав собі спадкоємця, яким міг бути будь-який із синів, законний чи байстрюк, але тоді часто обділені кандидати починали відстоювати свої права зі зброєю в рукахОбговорення цих питань можна знайти в книзі Стівенсона Governance of Gwynedd pp. 138—141.