Українсько-італійські відносини — це двосторонні відносини між Україною та Італією у галузі міжнародної політики, економіки, освіти, науки, культури тощо.

Італія визнала незалежність України 28 грудня 1991 року, дипломатичні відносини між двома країнами було встановлено 29 січня 1992 рокуУкраїна та Італія. Політичні відносини на сайті Посольства України в Італії. — Процитовано 18 серпня 2013. 1993 року у Римі Україна відкрила Посольство України в Італії. Посольство Італії в Україні Італія відкрила у Києві.

Станом на серпень 2013 року договірно-правова база українсько-італійських відносин налічує 32 документи, що регулюють двосторонні відносини у майже всіх областях. Основними документами є «Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Італійською Республікою»Україна та Італія. Договірно-правова база на сайті Посольства України в Італії. — Процитовано 18 серпня 2013.

Двосторонні зв'язки В період Української Народної Республіки та Держави

Перші офіційні контакти між Україною та Італією відбулися в період Української Народної Республіки. На момент її проголошення на території України продовжувало функціонувати генеральне консульство Італії в Одесі, а також консульства в Києві, Миколаєві та Бердянську, засновані ще в період Російської імперіїМатяш І. Іноземні представництва в Україні (1917–1919 рр.): державна місія та повсякденність / НАН України. Інститут історії України; Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. ‒ Київ: Інститут історії України, 2019. ‒ 556 с.. Окрім цього, з захопленої більшовиками у листопаді 1917 року Ставки Верховного головнокомандувача до Києва переїхала Італійська військова місіяГоловченко В.І. Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія. – К.: Парламентське вид-во, 2009. – 448 с. . Її очільник — генерал Ромеї, разом з іншими головами військових місій Антанти, висловив готовність допомогти УНР людьми, зброєю та фінансами для утримання фронту супроти Центральних держав, а 9 листопада 1917 року її офіцери були присутні на Софійській площі Києва під час урочистого оголошення III Універсалу, яким Центральна Рада проголосила автономну УНР в складі демократичної Росії. Після підписання Брестського миру з Центральними державами УНР спробувала встановлення повноцінні дипломатичні відносин з Королівством Італія — ​​26 квітня 1918 року голова Ради народних міністрів УНР Всеволод Голубович звернувся до голови Ради міністрів Королівства Італія Вітторіо Орландо з пропозицією «в справі зміцнення дружніх уз призначити свого представника при королівському уряді Італії ... члена Української Центральної Ради пана Миколу Шрага», проте ані за Центральної Ради, ані за Української Держави гетьмана Скоропадського він до обов'язків не переступив"Коли Італія буде добиватися самостійности України, хтось инший не повитягає з вогню її каштани". До питання про українсько-італійські відносини в 1917-1922 роках / В. І. Сергійчук // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2000. - Вип. 4. - С. 296-305.. Вже влітку 1918 року німецько-австро-угорське військове керівництво, чиї війська на той час вже зайняли Україну, почали чинити тиск на дипломатичних представників країн-учасниць Антанти — італійський консул був видворений з Бердянська, його колега в Києві втратив повноваження і залишився в місті як приватна особа, генеральний консул в Одесі і консульський агент в Миколаєві вільно виїхали з України за підсумками переговорів між представником Ради міністрів Української Держави Сергієм Гербелем і австро-угорським командуванням. Тільки в листопаді 1918 року італійському консулу в Києві надали дозвіл на відновлення діяльності. Однак після приходу до влади в Україні Директорії Української Народної Республіки і відновлення бойових дій з більшовиками італійські дипломати вже самі ініціювали евакуацію «італійської колонії» з Києва. В її рамках секретар італійського консульства був офіційно прийнятий прем'єр-міністром відновленої УНР Володимиром Чехівським.

У 1919 році Директорія УНР зробила повторну спробу встановлення повноцінних дипломатичних відносин з Італійським королівством — 5 травня в Рим прибула українська місія на чолі з в. о. її голови Василем Мазуренко. Місія попрямувала до Італії скориставшись візами виданими італійським консулом в Києві, але без відповідного дозволу італійського уряду, чим викликала вкрай негативну реакцію Міністерства закордонних справ Італії. Крім того, українськоге дипломатичне представництво зіштовхнулося з протидією деяких інших іноземних структур в Італії, які з'явилися там раніше: Польського національного комітету, колишнього Російського посольства, представництв Колчака і Денікіна, Центрального комітету галичан-москвофілів. У підсумку, дозволивши залишитися в Римі окремим членам української місії, італійська влада заборонили її діяльність як такої. Проте, не дивлячись на офіційну заборону, італійські чиновники почали встановлювати контакти з тимчасовим керівником української місії: Через 3 дні після свого прибуття у Рим Мазуренко був прийнятий міністром громадських робіт Італії Іваное Бономі, який під час зустрічі пообіцяв поклопотатися про організацію аудієнції з міністром закордонних справ. Аналогічне прохання голови МЗС Італії направив і секретар італійського парламенту Гульєльмі. 15 травня тимчасовий керівник української місії був прийнятий заступником міністра закордонних справ Італії Бораселлі, котрий виконував на той час обов'язки міністра. Він докладно розпитав українського представника про справи в Україні, прийняв меморандум української сторони, пообіцяв надати підтримку перед Урядом Італії та сприяти переїзду у Рим голови дипломатичної місії України Дмитра Антоновича. На прохання депутата Біссолаті, який вкрай симпатизував Україні, 27 травня в.о. голови місії УНР був прийнятий заступником прем'єр-міністра Італії Колозіумо, який під час аудієнції висловив підтримку незалежності України і порадив зав'язати контакти з місцевою пресою і комерційними колами. Послухавшись поради Колозіумо Мазуренко вирушив у Брешію, де виступив перед промисловцями, які хотіли налагодити торговельні відносини з Україною. Подібна активність Василя Мазуренка викликала реакцію проросійських сил в італійському уряді. Він був викликаний директором Політичного департаменту МЗС Італії Мандзоні, який в присутності колишнього італійського консула в Одесі Майоні, який був русофілом, почав погрожувати українському дипломату висилкою, якщо той не припинить свою діяльність.

Паралельно з діяльністю української місії відносини з Італією намагалося налагодити і безпосередньо керівництво УНР. 18-20 травня 1919 року пройшли переговори між Головним верховним командуванням Армії Італії та індустріальним синдикатом «Морган, Вітмор і К °», з одного боку, і головою Директорії УНР Симоном Петлюрою та членом Директорії УНР Андрієм Макаренком, з іншого. Під час них був обговроений розвиток торговельних відносин між двома країнами, подальша доля близько 130 000 українців-військовополонених з колишньої Австро-угорської армії, які перебували в Італії в більш ніж 20 таборах, а також узгоджені наступні умови: Головне верховне командування Італійської армії висловило згоду щодо характеру організації та озброєння полонених, і заявило про можливість їх доправлення своїм водним та сухопутним транспортом в розпорядження УНР; «Морган, Вітмор і К °» зобов'язався на підставі цієї угоди укомплектувати всім необхідним військовим майном українських полонених, а також забезпечити резервний запас відповідного майна; Головне верховне командування Італійської армії вимагало, щоб українські полонені, як знову організована військова сила, використовувалися виключно для боротьби з більшовизмом; Всі поставки товарів, а також забезпечення військовополонених обмундируванням і амуніцією, мали оплачуватися наступним чином: Внесення завдатку в лірах або леях; Першу авансову суму необхідно було внести у державний ; Загальний розрахунок міг бути зроблений шляхом товарообміну; Італія в якості товару для товарообміну бажала отримати хліб та інші продукти, для регламентації цін на які необхідно було створити змішану комісію; Заявлялося про можливість негайного початку відправки полонених і надання італійських інструкторів для них; Синдикат брав на себе зобов'язання за попередньою згодою надати всі необхідні товари для армії та мирного населення, а також брав на себе відповідальність за їх транспортування до зазначених кордонів; Італійська сторона ставила умовою підписання угоди прибуття українських представників у Неаполь не пізніше 29 травня 1919 року. Однак підписання прелімітарних умов було зірвано — Всеволод Голубович отримав повноваження на ведення переговорів від імені Уряду УНР тільки 28 травня, а полковник Петро Болбочан, який мав займатися організацією військовополонених, був заарештований у зв'язку з участю у змові проти Петлюри.

Незважаючи на провал підписання угоди і протидію проросійських сил за літо 1919 року українська місія в Італії досягла значних успіхів. Мазуренко заручився підтримкою підприємців Неаполя, які запропонували свої послуги для відкриття Італо-Української комерційної палати. Відразу після цього він отримав запрошення на аудієнцію до міністра продовольчих справ Муріялді, якому передав фінансово-економічний меморандум. Міністр Муріялді зацікавив українським питанням міністра торгівлі і промисловості , який 21 липня офіційним листом запросив Василя Мазуренко відвідати своє міністерство — це було перше офіційне запрошення, у якому місія почала іменуватися дипломатичною, а її голова — міністром. Міністр Ферраріс, в свою чергу, заявив, що є прихильником незалежної України, але негайне визнання її незалежності залежить багато в чому від тих практичних наслідків, які матимуть для Італії економічні відносини з УНР. В цей же час в підтримку визнання незалежності України виступила , яка мала 106 депутатів в італійському парламенті. Крім того змінилася позиція італійської преси, яка зацікавилася українськими подіями і прихильно відгукувалася про боротьбу УНР за незалежність. Наслідком цих подій став офіційний прийом прибулого до Риму голови Української дипломатичної місії Дмитра Антоновича в Міністерстві закордонних справ Італії. За його підсумками місії було дозволено вивісити відповідні вивіски на своїх приміщеннях, подавати ноти і офіційні заяви в МЗС Італії, а на Антоновича, як реального представника Уряду УНР, покладена відповідальність за всіх українських громадян, які приїжджали до Королівства Італія. Крім того були покарані чиновники італійського МЗС, які протидіяли українському представництву — Мандзоні був звільнений, а Майоні отримав догану і був відсторонений від українських справ. Однак Україні не вдалося сформувати з українських військовополонених нові частини армії УНР, так як максимум на що пішло італійський уряд — дозволив українцям з Галичини та Буковини з вересня 1919 року виїжджати до Польщі, Румунії чи в білу Росію в розпорядження Колчака або Денікіна. Побувавши 23 березня 1920 року на прийомі у міністра закордонних справ Італії представник УНР у Великій Британії Арнольд Марголін також отримав запевнення в підтримці незалежності УНР, проте не домігся прогресу в питанні військовополонених.

З літа 1920 року уряд та парламент Італії взяли курс на фактичне визнання Радянської Росії. В загльному запалі підтримки російського пролетаріату лише Італійська народна партія закликала розрізняти «Росію півночі — Росію Москви і Росії півдня — Росію Києва, України, між якими існує більш глибока різниця в мові, в звичаях, соціальній структурі, ніж між Францією та Італією». Також продовжували публікуватися прихильні до України статті в італійській пресі. Однак, виходячи з того, що український хліб, українське вугілля та українською залізо на той момент реально могли поставити лише більшовики, вже у 1921 році Уряд Італії пішов на укладення офіційного угоди і встановлення відносин з Радянською Україною.

Представники України при уряді Королівства Італія: