Другий Шанхайський бій (), також відомий як Битва при Шанхаї і річці Сучжоухе () — перше велике військове зіткнення між збройними силами Японії і Китаю в ході Японо-китайської війни (1937—1945). Є однією з найбільших і найкровопролитніших битв цієї війни.

Передісторія

Причини стратегічного характеру Після того, як 7 липня 1937 почалися бойові дії між китайськими і японськими військами, більшість боїв йшло на півночі Китаю (вони відомі під загальною назвою Битва за Пекін-Тяньцзінь). Спочатку Японська імперія не бажала повномасштабної війни, і розраховувала на швидке припинення вогню та отримання чергової порції китайської території, як це бувало раніше (після маньчжурського інциденту 1931 утворилося Маньчжоу-го, після першої Шанхайської битви 1932 року було створено демілітаризована зона навколо Шанхая, після першої битви за Хебей 1933 Китаю довелося підписати Перемир'я Тангу тощо).

Генералісимус Чан Кайши порахував, що «Інцидент на Лугоуцяо» — це найгрубіша з усіх японських спроб відторгнення північнокитайської провінції від китаю і приєднання їх до Маньчжоу-го. В умовах, коли після Сианьського інциденту був сформований Другий Об'єднаний фронт, Чан зважився покінчити зі своєю колишньою політикою «спочатку — умиротворення всередині країни, потім — відсіч зовні країни», і почати повномасштабну війну проти Японії.

Чан Кайши і його радники вважали, що наступним логічним кроком для японської армії буде наступ уздовж залізниць Бейпін — Ханькоу і Бейпін — Пукоу, щоб потрапити в Ухань і захопити промислові райони Центрального і Східного Китаю. Наступ японців з півночі на південь означало б, що китайської армії потрібно вибудувати оборону в широкому напрямку, і намагатися охоплювати японські війська з флангів.

Однак китайська армія була нездатна до таких маневрів. Японська армія на голову перевершувала китайську за технічним оснащенням. У китайців не було ні достатньої кількості автотранспорту, ні підходящих залізничних ліній для переміщення військ; переважна більшість китайських військових частин слід було на фронт пішки. Перекидання військ з півдня на північ Китаю в результаті займала значно більше часу, ніж доставка японцями підкріплень по морю з Японських островів. Тому доставка підкріплень на північ Китаю була неможлива; крім того, якби японцям вдався вихід у центр Китаю, вони потім могли б притиснути китайську армію до моря в районі Шанхаю і Нанкіна, як це зробили німці з англійської армії під час битви за Дюнкерк. В умовах повного панування на морі японського флоту це означало б повне знищення китайських збройних сил. У цій ситуації Чан Кайши вирішив відкрити другий фронт в Шанхаї, щоб відтягнути ворожі сили в Східний Китай. Якби японці змінили напрямок наступу з осі північ-південь на вісь схід-захід, то це дало б китайської армії, спираючись на заздалегідь підготовлені рубежі оборони, стримувати японське наступ, даючи можливість організувати в глибині країни базу для подальшої війни.

Причини політичного характеру У середині 1930-х років центральний уряд Китаю втратив суспільну підтримку, оскільки наголошував на боротьбі з китайськими комуністами замість того, щоб боротися з японською агресією. Однак мирне вирішення Сианьського інциденту додало популярності Чан Кайши: його вважали єдиним лідером національного масштабу, здатним на боротьбу з Японією. У цих умовах відступ був би для нього кінцем політичної кар'єри.

Сам Чан вважав, що Китаю необхідні кілька років внутрішнього миру і єдності для того, щоб відбудувати національну армію і вибудувати промислову базу для боротьби проти Японії. Чан боявся, що передчасна війна порушить його плани з підготовки, і тому зазвичай зводив справу до дрібних «інцидентів», якими були заповнені 1930-і роки. Повномасштабна війна могла б швидко перемолоти невелика кількість озброєних за останнім словом військової справи дивізій, і позбавити Китай промислової бази.

Однак Чан не міг допустити переходу в японські руки провінцій Цзянсу і Чжецзян. У провінції Цзянсу знаходилися як Нанкін (тодішня столиця Китаю), так і Шанхай (найбільший порт). Саме в цих провінціях в роки «Нанкинського десятиліття» зводилися основні промислові потужності. Крім того, це був єдиний регіон Китаю, в якому уряд Чан Кайши не мало політичних супротивників. Тому Чан Кайши було необхідно захищати Шанхай будь-якою ціну.

Шанхай був космополітичним містом. Зазвичай європейські держави і США не бажали втручатися в японсько — китайські розбирання, будучи більше зайнятими ситуацією в Європі, і підтримуючи антирадянську риторику Японії. Однак вторгнення японців у місто могло б спровокувати західні країни на вступ у війну на боці Китаю. Оскільки війна загрожувала б західним комерційним інтересам, то це б змусило їх постаратися швидко її припинити на вигідних для Китаю умовах.

Однак властиві західним країнам ізоляціонізм і прагнення до умиротворення, продемонстровані в 1930-х роках, робили очевидним, що японські дії навряд чи зустрінуть відсіч серйозніше, ніж неефективні протести Ліги Націй. Ще в 1935 році німецький радник Чана Александер фон Фалькенхаузен говорив йому, що «Договір дев'яти держав» — не більш ніж клаптик паперу, і що не треба думати, що інші держави влізуть в війну через Китаю. Він вважав, що Китаю потрібно розраховувати як мінімум на два роки війни на самоті.

Минулий досвід і підготовка Готуючись до війни, Чан і його радники покладалися на те, що в 1932 році, під час першої Шанхайської битви китайська армія змогла протистояти японській та звести справу до нічиєї. Оскільки відповідно до підписаного по її закінченні мирним договором Китаю заборонялося тримати в Шанхаї війська, але дозволялось мати поліцію, китайці навчали поліцію військовій тактиці.

Керівництво підготовкою Шанхаю до оборони було доручено генералу Чжан Чжічжуну, герою подій 1932 року. Оскільки у Китаю не було достатньої кількості артилерії і танків, Чжан Чжічжун вважав, що китайська армія повинна використовувати свою чисельну перевагу, захопити ініціативу і скинути японців в море до того, як вони зможуть отримати підкріплення.

Для координації оборони дельти Янцзи в 1933 році було створено три оборонних району: Нанкинский, Нанкін — Ханчжоуську, і Нанкін — Шанхайський. У 1934 році при сприяння Німеччини почалося будівництво так званої «Китайської лінії Гінденбурга». Перша така оборонна лінія, «лінія Уфу» (吴福 线), простяглася від Сучжоу до Фушань, а друга — «лінія Сичен» (锡澄 线) — від Уси до Цзян'іна. Ці лінії мали прикрити нанкінський напрямок у випадку, якщо Шанхай потрапить до рук противника. Лінії були повністю завершені навесні 1937 року, всього за місяць до початку війни, а на жаль, у Китаю не вистачало навчених військ для повної комплектації цих ліній гарнізонами, і до моменту початку бойових дій координація оборони не була завершена.

Позиція Японії З самого початку бойових дій в липні 1937 року Японія зосередила свої зусилля в північному Китаї — у провінціях Хебей, Шаньсі і Чахар. Японське вторгнення ще більше збільшило кількість антияпонських протестів і бойкотів японських товарів, що серйозно позначилося на японській торгівлі в Китаї. Це особливо сильно відчувалося в Шанхаї за великої кількості японської комерції в місті.

Імператорський флот Японії наполягав на збільшенні японського військової присутності в Шанхаї для захисту японських громадян і японської промисловості у разі конфронтації з Китаєм, однак Імператорська армія Японії відмовлялася співпрацювати аж до початку серпня. Армія відмовлялася розміщувати війська в центральному та східному Китаї по-перше тому, що боялася, що такі дії створять недолік сил у північному Китаї і Маньчжоу -го на кордоні з СРСР (Японія вважала СРСР основною загрозою своїй присутності в Китаї, і не бажала відходу з північного Китаю), а по-друге тому, що такі дії могли залучити Японію в конфронтацію з іншими державами, присутніми в регіоні. Крім того, командування японської армії було дуже низької думки про боєздатність китайських збройних сил, і вважало, що охоплений громадянськими війнами Китай не ризикне кинути війська проти якісно переважаючих японських збройних сил, і, отже, у перекиданні японської армії в центральний Китай немає потреби.

Таким чином, Японія бажала розгромити Китай і завершити війну як можна швидше, щоб не порушити своїх планів, що стосувалися СРСР. Проте командування японського флоту наполягало на розміщення військ в центральному Китаї, щоб знищити будь китайські сили, які можна було б перекинути на основний театр військових дій — в північний Китай. Після інциденту з Оямой 9 серпня 1937 війна стала неминучою, і 10 серпня міністр флоту Міцумаса Енай озвучив ці вимоги на засіданні Кабінету. Йому опонували представники армії — генерали Кандзі Ісівара і Есідзіро Умедзу, які наполягали, що за шанхайський фронт повинен відповідати виключно флот. Після переговорів армійське командування погодилося з флотськими вимогами, та 10 серпня початок перекидати війська в шанхайський регіон.

Японські військові вважали, що зможуть впоратися з китайськими силами в центральному Китаї за три дні, і завершити війну за три місяці. Японці мали в Шанхаї військові гарнізони, в той час як китайське військову присутність, за винятком поліцейських сил (відомих як «Загін по підтримці порядку») було напряму заборонено мирним договором 1932 року. У японців було в місті багато фабрик і складів, і багато з них були побудовані з урахуванням військових вимог. Штаб-квартира японської морської піхоти перебувала біля текстильної фабрики, а всього в місті було близько вісімдесяти бункерів та інших військових споруд. Кораблі японського 3 -го флоту патрулювали річки, що протікають через Шанхай, і все місто перебував у зоні дії їх артилерії. У цілому, японська армія була готова зустріти чисельно переважаючі але гірше озброєні і слабо підготовлені китайські війська.

Зав'язка

Інцидент з Оямою

9 серпня лейтенант японської морської піхоти Исао Ояма спробував нелегально проникнути на територію аеропорту Хунцяо і був застрелений розташованими поруч Загонами з підтримання порядку. Невідомо, чи діяв Ояма на свій страх і ризик, або виконував наказ вищого начальства, однак у будь-якому випадку цей інцидент загострив обстановку в Шанхаї. 10 серпня генеральний консул Японії вибачився за дії Оями, оскільки це було явним вторгненням на китайську територію, проте зажадав, щоб китайці прибрали загони з підтримання порядку і зруйнували зведені ними укріплення навколо міста. Також він заявив, що те, що застрелено японського офіцера, вважається японською армією як приниження, і що найменша провокація підірве ситуацію. Інцидент також послужив для японців приводом відправити в Шанхай підкріплень починаючи з 10 серпня. З китайської точки зору інцидент з Оямой був ще однією провокацією, нічим не відрізнялася від інших «інцидентів» 1930-х. У відповідь на передислокацію японських військ Чан Кайши 11 серпня віддав наказ на введення китайських військ у шанхайський регіон.

Останні спроби переговорів 12 серпня на зборах представників великих держав Японія зажадала натиснути на Китай з метою відведення китайських військ від Шанхаю, однак мер Юй Хунчун заявив, що Японія вже порушила мирну угоду, коли почала в липні бойові дії на півночі країни. Великі держави не бажали побачити повторення інцидент 28 січня, сильно пошкодив іноземній активності в Шанхаї, однак китайське населення гаряче вітало присутність китайських військ у місті.