Марія Луїза Чечареллі (), відома як Моніка Вітті (; 3 листопада 1931, Рим — 2 лютого 2022, Рим) — італійська акторка театру і кіноClaudia Cardinale e la rivelazione shock su Monica Vitti: «Lavorare con lei non fu l’esperienza migliore» cinematographe.it Процитовано 19 червня 2024 1960-х—1980-х років, що прославилася ролями у кінодрамах режисера Мікеланджело Антоніоні та «комедіях по-італійськи». 5 разів удостоєна премії «Давид ді Донателло» за найкращу головну жіночу роль (більше за всю історію лише у Софі Лорен), 12-разова лауреатка премії «Золотий глобус», тричі здобула «Срібну стрічку» та має інші нагороди.
Життя та творчість
Ранні роки Народилася Марія Луїза Чечареллі 1931 року в Римі, у простій католицькій родині. Мати була родом з Болоньї, а батько з Рима. У дитинстві 8 років Моніка прожила в Мессіні через роботу батька, який був інспектором із зовнішньої торгівлі. Дитинство Моніки не було щасливим, її стосунки з суворими батьками завжди були напруженими: донька ставала свідкою постійних сімейних конфліктів й в усьому мусила підкорятися їм. Моніка була третьою дитиною та єдиною донькою в родині, батьки більше піклувалися про її старших братів і майже не приділяли їй уваги. Вона часто доношувала одяг за братами, «відчувала себе повною нікчемою». Оскільки Моніка не любила холод, вона багатошарово одягалася, через що її називали «ніженкою», або «сім спідниць» («setti vistìni»), згодом це домашнє прізвисько стало назвою автобіографічної книги акторкиМоника Витти ivi.ru Процитовано 9 лютого 2022. Моніка змалку хотіла стати акторкою, хоча члени її родини не цікавилися кінематографом. Свою пристрасть до театру вона вперше проявила на Сицилії, у 12 років, під час бомбардувань, коли влаштовувала вистави для братів, щоб відвернути їхню увагу від жахів Другої світової війниК 90-летию Моники Витти: жизнь как преодоление tv-week.am Процитовано 9 лютого 2022.
Потім вона переїхала з родиною у Неаполь, в район Вомеро. Але після початку бомбардувань Неаполя — їм довелося переїхати у Рим, де у 14 років Моніка дебютувала на сцені невеликого місцевого театру у виставі «Противник», де зіграла матір 45 років, яка втратила сина у війні. Батьки були проти її театральної кар'єри, на думку матері, сцена могла «занапастити душу і тіло» її дочки. Мати погрожувала Моніці словами: «Ніколи, ти ніколи не гратимеш! […] Тільки через мій труп!». Виступи на сцені допомагали Моніці на деякий час залишати «похмуре життя» родинного оточення. За її словами, вже після першого виступу на сцені вона вперше відчула себе «вільною, безтурботною, щасливою», що «вперше в житті все було добре».
Акторська освіта та перші ролі Після закінчення школи, коли Моніці було 18 років, її родина — брати та батьки — емігрували до США. Але вона вирішила залишитися в Італії і в 19 років вступила до Національної академії драматичного мистецтва, яку успішно закінчила. Перша спроба вступу була невдалою. Викладачі заявили, що в неї слабкі голосові зв'язки й відправили додому. Наступного дня Вітті пішла до лікарні, де благала лікаря видати їй довідку про те, що з її голосовими зв'язками все гаразд. Вражений лікар написав, що вона цілком здорова. І її прийняли в академію, в жовтні 1951 року вона почала навчання під керівництвом Сільвіо д'Аміко та Серджо Тофано. За словами акторки, її батьки цього часу, як і раніше, не сприймали її професію й соромилися її перед іншими, вихваляючи при цьому її братів, один з яких став юристом, а інший — журналістом. З самого початку навчання Моніка Вітті одразу продемонструвала нетрадиційний темперамент і поведінку, її вважали нонконформісткою, оскільки вона не користувалася косметикою й майже завжди носила чорний одяг.
Після успішного закінчення Академії 1953 року Вітті почала плідну театральну кар'єру, протягом якої показала себе різноплановою акторкою, граючи у п'єсах таких класиків, як Шекспіра, Мольєра, Толстого, Достоєвського, Чехова, Маріво, Брехта, Йонеско, Осборна та сучасних італійських драмарургів. Особливо значним досвідом театральної гри була робота у виставах «Мандрагола» і «Пригоди синьйора Бонавентури», поставлених її колишнім педагогом Серджо Тофано, де вона вперше продемонструвала талант комедійної акторки.
За порадою Тофано, акторка вирішила взяти собі псевдонім «Моніка Вітті», який складався з «більш артистичниго» ім'я та прізвища. «Вітті» з'явилося з прізвища матері — Аделіни Віттільї; а ім'я «Моніка» — вибране з книги, яку вона щойно прочитала, бо воно «звучало краще». 1955 рік став важливим періодом театральної кар'єри. Відбувся її дебют у ролі Маріани в опері Мольєра «Аваро», поставленій в театрі «Олімпіко» у Віченці; а наступного року, на тій самій сцені, вона зіграла роль Офелії у «Гамлеті», поставлену . 1956 року Моніка Вітті грала головну героїню вистави «Белла» письменника Чезаре Меано в Театро дель Конвеньйо в Мілані під керівництвом . Окрім цього, виступала у серії комедійних одноактних вистав у римському театрі «Арлекіно»Monica Vitti enciclopediadelledonne.it Процитовано 22 січня 2023. Окрім цього з середини 1950-х акторка почала з'являтися на телебаченні, де грала у виставах («Плоди освіти» (1955), «Єпископ» (1956) тощо) та передачах («Я знаю, що ти маска» (1955)).
За словами Вітті, на початку кар'єри вона не збиралася ставати кіноакторкою, бо їй більше подобалося працювати в театрі. До того ж, знайомі кіноагенти казали їй, що з такими зовнішними даними вона ніколи не стане відомою кіноакторкою. Успіхом у ті часи користувалися акторки-шатенки з осиною талією та пишними грудьми, зокрема Джина Лоллобриджида, Софі Лорен, Лючія Бозе, тоді як висока та худорлява Вітті (при зрості 170 см вона важила всього 56 кг) блондинка з сумними очима, не підходила на роль секс-символуGli inizi di Monica Vitti, l'unica Mattatrice teatropertutti.it Процитовано 19 червня 2024. Від першої пропозиції знятися в кіно — відмовилася через те, що режисер хотів, щоб для знімання у фільмі «» (1952) вона зробила пластичну операцію і змінила форму свого носа, який акторка завжди вважала нормальним. Надалі Вітті запропонували знятися у комедії «Сміятися! Сміятися! Сміятися!» (1955), яка стала її дебютом у кіно. Перша кінороль не привернула уваги режисерів, тому їй протягом наступних кількох років пропонували переважно незначні ролі.
Перший успіх
Працюючи в театрі під керівництвом Мікеланджело Антоніоні, який у 1957—1960 роках поставив кілька вистав з Вітті й навіть спеціально для неї написав п'єсу «Таємний скандал». У акторки почалися стосунки з режисером, що перепліталися з мистецькою діяльністю. За визнанням публіки, Вітті стала «музою» Антоніоні, сам режисер казав, що вона «безумовно надихає мене, тому що мені подобається спостерігати за нею та спрямовувати її, але ролі, які я їй даю, далекі від її власного характеру»In the Red Desert Manceaux, Michele. Sight and Sound; London Vol. 33, Iss. 3, (Summer 1964): 118.. Зокрема, заінтригував Антоніоні і хрипкий голос акторки, через що він залучив її до дублювання головної ролі у його фільмі «Крик» 1957 року. Знайомство Вітті з Антоніоні стало поворотним моментом у її житті. Хоча до цього Вітті виконала одну з головних ролей у комедії «Трійця» 1958 року, вона досі вважалась маловідомою акторкою. Надалі режисер не лише знімав її у своїх фільмах, але й вплинув на її особистість, зокрема навчав її самоповазі та аристократичним манерам, вона змінила зовнішність, зокрема почала носити відкрите вбрання і взуття на підборахУшла из жизни одна из красивейших итальянских актрис XX века Моника Витти thevoicemag.ru Процитовано 27 січня 2023.
Першою спільною роботою Вітті та Антоніоні став фільм «Пригода» 1960 року, який одразу ж зробив її знаменитою та «емблемою» епохи 1960-х. Надалі «Пригода» увійшла в так звану «трилогію відчуження» Антоніоні, яка складалася з таких кінодрам: «Ніч» (1961) з Марчелло Мастроянні та Жанною Моро, «Затемнення» (1961), де її партнером був Ален Делон, а потім туди ще й стали відносити «Червону пустелю» (1964) за участю Річарда Гарріса. У всіх цих фільмах Вітті грала головні ролі. За словами акторки: «Моя робота у фільмі „Пригода“ збагатила всі мої відчуття і в творчому, і в людському плані». Її героїні у цих фільмах були сучасними італійками, які болісно страждають від туги, самотності, безглуздості існування; вони шукають порозуміння з оточуючими, прагнуть подолати самотність. Спочатку фільм «Пригода» під час показу на Каннському кінофестивалі 1960 року отримав негативну реакцію, публіка його освистала, Антоніоні звинуватили в надто затягнутому і беззмістовному сюжеті. Публіці не сподобалося що сюжет фільму, не розкривши таємниці зникнення героїні Анни, завершився сексуальною інтерлюдією між нареченим зниклої жінки (у виконанні Габріеле Ферцетті) та її найкращою подругою — Клаудією, яку грала Вітті. Під час показу Вітті втекла із зали в сльозах, коли її найщиріші сцени зустріли сміх, а Антоніоні вважав що його кінокар'єра завершена. Але надалі ставлення до фільму було переглянуто, тоді низка кінематографістів на чолі з Роберто Росселліні написала звернення у захист «Пригоди», після чого Антоніоні здобув спеціальний приз журі фестивалю, а Вітті отримала перші у своїй кар'єрі нагороди «Золотий глобус» і «Срібна стрічка» як найкраща акторка. Акторка стала міжнародною зіркою, високо оцінювалася її гра, зокрема «The New York Times» писав, що «розчарований вигляд Вітті чудово передає нереальну ауру її героїнь». А самі фільми Антоніоні стали класикою кінематографу10 улюблених фільмів Олега Сенцова bbc.com Процитовано 19 січня 2023. 1962 року британський кіножурнал «Sight & Sound» оголосив «Пригоду» другим найкращим фільмом із коли-небудь створених після «Громадянина Кейна» й він увійшов в історію світового кінематографу як одна з найвпливовіших картин, а Вітті вважала свою роль Клаудії у ній — найулюбленішою серед картин Антоніоні.
Після «Пригоди» Вітті почали регулярно пропонувати кіноролі й щорічно знімати інші режисери, серед яких були й іноземні (Роже Вадим у «Замку в Швеції» та у «Драже з перцем», обидва фільми 1963 року). Також 1966 року Вітті запрошували знятися у фільмі «Ґран-прі» Джона Франкенхаймера, де її включили до міжнародного акторського складу на чолі з Джеймсом Гарнером, Тосіро Міфуне та Івом Монтаном, але вона відмовиласяLa ragazza con la pistola e sempre lei! quartapareteroma.it Процитовано 29 січня 2023. Вітті казала, що Антоніоні «відкрив» її для кіно, після цього акторка стала однією з найгламурніших фігур на міжнародній кіносцені, вона була постійно присутня в Каннах та інших міжнародних заходахMonica Vitti, ‘Queen of Italian Cinema,’ Dies at 90 nytimes.com Процитовано 17 січня 2022.
Перехід на комедійні ролі Після ролей у фільмах Антоніоні Моніка Вітті викликала асоціації «живого символу приреченої жінки з тяжкою долею», тоді як вона сама, попри «драматичний темперамент», хотіла показати себе багатогранною акторкою, здатною грати у різних жанрах, зокрема комедіях. На той час комедії вважалися модним кіножанром в Італії, вони поєднували прямолінійні жарти з критикою соціальних проблем. Надалі відбулося переосмислення акторкою своєї кар'єри, після якого вона основний ухил робила на ролі в комедіях, серед яких були як фільми високої якості, так і ті, що відносилися до розважально-комерційного кіно. Протягом 1960-х років Вітті зіграла у низці комедій, зокрема: з Альберто Сорді та Сільваною Мангано у «Літаючій тарілці» (1964); з у «Я одружився з тобою заради забави» (1967), фільм приніс їй нагроду «Золотий глобус» як «Найкращій акторці»; з американським актором Тоні Кертісом у «Поясі цнотливості» (1967); з Жаном Сорелем в «Убий мене швидше, мені холодно» (1967). Крім цього, вона знялася у комедіях, які складалися з кількох новел: «Лялечки» (1965), «Феї» (1966)Monica Vitti themoviedb.org Процитовно 6 лютого 2025.