Українсько-британські відносини — двосторонні відносини між Україною та Великою Британією у галузі міжнародної політики, економіки, освіти, науки, культури тощо.

Історія

За часів УНР та Української Держави У 1917 в Україні діяло представництво Великої Британії на чолі з Джоном Піктоном Баґґе.

Встановлення українсько-британських відносин Британія визнала незалежність України 31 грудня 1991 року, дипломатичні відносини встановлено 10 січня 1992-го. У листопаді 1991 року у Києві Велика Британія відкрила Генеральне консульство, а у січні 1992 року — посольство. Лондонське представництво України відкрито у вересні 1992 року.

Під час візиту до Києва 4 вересня 1995 року міністр з закордонних справ Малкольм Ріфкінд наголошував, що зв'язки України з Єв­ропою простягаються далеко в минуле. Проте налагодження двосторонніх відносин між двома державами стало можливим лише зі здобуттям Україною її державної незалежності.

При цьому, опісля серпневого путчу та прийняття ВРУ Акту проголошення незалежності 24 серпня 1991 року Британія ставилася до України, як і до інших пострадянських республік з недовірою.

Проте після Біловезької угоди, остаточного зникнення СРСР з політичної карти світу та референдуму, під час якого понад 90 % українців висловилися за незалежність, позиція Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії щодо Украї­ни кардинально змінилася.

Було визнано незалежність України, і відкрито шлях для повноправного двостороннього співробітництва. За ініціативи Сполученого Королівства на початку січня 1992 р. голови зовнішньополітичних відомств двох країн обмінялися листами з приводу встановлення дипломатичних відносин. За згодою сторін домовленість з цього питання набула чинності 10 січня 1992 року. З цієї дати генеральне консульство Великої Британії у Києві офіційно набуло статусу посольства.

Початковий етап 1991—1994 рр. Початковий етап українсько-британських відносин ха­рактеризувався певною стриманістю зі сторони Британії. Подібна методика проведення зовнішньої політики британцями вважалася цілком закономірною що відповідає загаль­ній для західноєвропейських країн тенденції обережного ставлен­ня до нових незалежних держав.

Проте в цей час об'єктивним залишався факт другорядності британсько-ук­раїнських відносин для Великої Британії.

Від самого початку становлення дипломатичних відносин пе­ред українською дипломатією у Лондоні постало чимало проблем. Через брак досвіду спіл­кування їм було складно налагоджувати вдносини з англійським середовищем.

Українська діаспора була вельми розрізненою і жодним чином не представлена у політичних колах держави. До того ж Британія, зі свого боку, розглядаючи Україну як сферу впливу Російської Федерації, особливо не прагнула до поглиблення з нею контактів.

Ще однією з причин поверховості двосторонніх відносин були економічне становище країни. Адже початок 90-х років характеризувався відсутністю стабільної валюти, високим рівнем інфляції, через що державу розглядали як зону ри­зику в очах Британії, саме тому британсько-українські відносини не набували бурхливого розвитку.

Також від самого становлення двосторонніх відносин в українсько-британському спілкуванні наріжним ка­менем постала суперечка з приводу ядерної зброї. Велика Британія як одна з держав — постійних членів Ради Безпеки ООН та член ядерного клубу вкрай гостро сприймала успадкування Україною від СРСР третього за потужніс­тю ядерного арсеналу у світі, який значно перевищував арсенал самої Британії.

Перший візит в Україну державного секретаря Великої Британії з питань закордонних справ і Співдружності Д. Херда став початком безпосереднього обговорення перспектив становлення українсько-британських міждержавних відносин. Опісля цієї зустрічі розпочалося співробітництво між двома країнами. Невдовзі з відповідним візитом до Великої Британії відбув міністр закордонних справ України А. Зленко.

За підсумками цих переговорів підписано Меморандум про необмежену свободу пересування, який гарантував необмежену свободу пересування по всій території двох країн (за винятком військових баз та інших секретних об'єктів) не лише членам дипломатичної місії, а й іншим громадянам, зокрема, представникам політичних, громадських або профспілкових організацій, ділових людей, журналістів, туристів тощо. Окрім того, сторони склали й ухвалили текст Спільної декларації, у якій зафіксовано ключові принципи українсько-британського співробітництва і був окреслений конкретний порядок практичних заходів, зокрема, щодо подальшого розвитку двосторонніх політичних відносин.

Візит А. Зленка започаткував цілеспрямовану роботу над створенням політико-правової основи українсько-британського співробітництва, що стало важливою підготовкою першого офіційного візиту Л. Кравчука, який відбувся 10−12 лютого 1993 року, до цієї країни. Підсумком його перемовин з прем'єр-міністром Джоном Мейджором стало підписання Договору про принципи відносин і співробітництва між Україною і Сполученим Королівством, який розширив і конкретизував головні положення Спільної декларації від 15 вересня 1992 року.

Загалом 1991−1993 роки мали статус початкових в розбудові двосторонніх відносин, етапом становлення договірно-правової бази українсько-британських відносин, які були досить прохолодними. Ставлення Британії до України повністю збігалося із загальним зневажливим і підозрілим сприйняттям країни на Заході в перші три роки після проголошення незалежності.

Це пояснювалося тим, що відразу після розпаду СРСР увага західних країн майже повністю була сконцентрована на нових перспективах відносин з Росією. Ще одним негативним чинником стала відсутність впливової української діаспори у ВБ (на відміну від США і Канади), де українські громади є порівняно нечисленними і розпорошеними по різних куточках країни не маючи впливового лобі у британських політичних і ділових колах.

Єдине питання, яке дійсно турбувало ВБ та інші західні країни на чолі з США в їх двосторонніх відносинах з Україною − ядерне озброєння України. Ця тема постійно домінувала на українсько-британських переговорах. Результатом такої недовіри, підозрілості та зневаги стало те, що початкові ілюзії України щодо тісних відносин із Заходом і сподівання на західну допомогу поступово почали змінюватися розчаруванням.

Міждержавні відносини впродовж 1994—2000 років Ставлення країн Заходу до України почало поступово змінюватися лише з 1994 року. Цьому сприяла низка чинників:

політична криза в РФ з наступними парламентськими виборами в грудні, які принесли успіх партії В. Жириновського і посіяли на Заході серйозні сумніви щодо успіху демократичних перетворень у цій країні; не завжди виважена зовнішня політика, особливо щодо найближчих сусідів, Росії; мирна передача влади на парламентських і президентських виборах в Україні навесні-влітку 1994 р.

24 травня 1994 р. до Києва з одноденним візитом прибув Д. Херд. Провівши переговори зі своїм колегою А. Зленком, він на пресконференції чітко висловив підтримку ВБ позиції України щодо кримської проблеми у відносинах з Росією: . Під час зустрічі сторони висловили задоволення динамікою двосторонніх відносин, втім офіційний Лондон продовжував тиснути підкреслюючи залежність потенціалу міждержавних взаємин від факту позбавлення Україною ядерної зброї, приєднання до ДНЯЗ та активного впровадження економічних реформ.

Приєднання України до ДНЯЗ і підписання 5 грудня 1994 р. в Будапешті Меморандуму про гарантії безпеки Україні з боку РФ, ВБ та США стали головною передумовою у відчутному поліпшенні дипломатичних відносин України зі Сполученим Королівством.

Відправною точкою цього процесу вважається перебування М. Ріфкінда в Києві 3–4 вересня 1995 р. Уперше Лондон вустами глави зовнішньополітичного відомства дав ясно зрозуміти, що налагодження більш тісних зв'язків між ВБ та Україною є важливим пріоритетом британської зовнішньої політики:

У практичному плані поліпшення українсько-британських відносин знайшло своє вираження у підтримці євроінтеграційних прагнень України ВБ, яка стала другою опісля Іспанії країною, що ратифікувала Угоду України з ЄС про партнерство і співробітництво. ВБ також активно сприяла вступу України до Ради Європи. Велика Британія була прихильником розширення ЄС оскільки залучення нових членів мало призводити до децентралізації цієї організації, що вважалося вкрай вигідним для ВБ.

Подальші українсько-британські двосторонні відносини розвивалися за висхідною. Про це свідчить офіційний візит Л. Кучми до Лондона у грудні 1995 року, де відбулися переговори з Д. Мейджором. Відповідний візит Д. Мейджора в Україну відбувся 18 квітня 1996 р. Під час зустрічей і переговорів порушувалося питання закриття ЧАЕС. Президент України та британський прем'єр висловили готовність розв'язувати проблему закриття ЧАЕС з позицій Меморандуму про взаєморозуміння, підписаного в грудні 1995 р. між Україною та країнами «Великої сімки».

Керівництво двох держав продовжило діалог про стан і перспективи двосторонніх відносин, а також проблеми інтеграції України до Європейського Співтовариства і питання європейської безпеки.

23−25 червня 1998 р. відбувся візит в Україну заступника держсекретаря закордонних справ Великої Британії Д. Хендерсона, якого прийняв міністр закордонних справ Б. Тарасюк. Під час їхньої бесіди обговорювалося широке коло питань двосторонніх відносин і проблем, пов'язаних з інтеграцією України до європейських політичних та економічних структур, зокрема, про шляхи поглиблення українсько-британського політичного діалогу, розширення економічного співробітництва, збільшення торгового обороту та обсягів британських інвестицій у господарство України. Британський гість запевнив, що Сполучене Королівство прагне підтримувати добрі відносини з Україною і сприятиме встановленню більш тісних взаємин України з ЄС. На його думку, двостороннє українсько-британське співробітництво мало стати важливим чинником, який допоможе розвивати відносини України з Європейським Союзом у напрямі до асоційованого партнерства.

У червні 1998 р. український уряд ухвалив національну стратегію інтеграції до ЄС. Зі свого боку ЄС на зустрічі у верхах, яка пройшла у Відні у грудні 1998 р., підтвердив фундаментальне значення зв'язків з Україною. Наслідком цього стало прийняття Спільної стратегії ЄС щодо України, причому Велика Британія підтримала інтереси України при обговоренні цієї стратегії з огляду на забезпечення європейської безпеки і стабільності ЄС.

Українсько-британський діалог з євроінтеграційних питань продовжили 1 лютого 1999 р. під час переговорів міністра закордонних справ Б. Тарасюка з його англійським колегою Р. Куком у Лондоні. Під час зустрічі окремо обговорено питання підтримки Великою Британією прагнення України до набуття статусу асоційованого члена ЄС, запрошення її до участі в роботі Європейської конференції, врахування української позиції у виробленні Спільної стратегії ЄС щодо України. Загалом під час перебування Б. Тарасюка у Великій Британії 1−3 лютого 1999 р. визначено шляхи зміцнення політичних контактів між двома країнами, окреслено напрями розвитку торговельно-економічних відносин, співпраці у військовій сфері, перспективи вдосконалення правової бази.

Важливою подією для формування правової основи міждержавних відносин України та Великої Британії став обмін нотами між ними в липні 1999 р. щодо двосторонніх угод, які були чинними між СРСР та Сполученим Королівством і щодо яких Україна є державою-правонаступницею. Сторони підтвердили, що десять договорів, укладених між СРСР і Сполученим Королівством, залишаються чинними між Україною та Великою Британією без обмежень дії інших угод між ними.