Спі́льна полі́тика безпе́ки та оборони́ (СПБО; ) — курс дій Європейського Союзу (ЄС) у сферах оборони та кризового менеджменту, а також основний компонент Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП).
СПБО передбачає розгортання військових або цивільних місій для збереження миру, запобігання конфліктам та зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй. Військові місії виконуються силами ЄС, сформованими за участю військовослужбовців, відряджених збройними силами держав-членів. СПБО також передбачає колективну самооборону держав-членів, а також Постійну структуровану співпрацю (PESCO), в рамках якої 26 з 27 національних збройних сил прагнуть структурної інтеграції (винятком є Мальта). , яку очолює Високий представник Союзу (HR/VP), і яку іноді називають Європе́йським оборо́нним сою́зом (EDU) у зв'язку з її перспективним розвитком як оборонного підрозділу ЄС, складається з:
Генеральний директорат оборонної промисловості та космосу Європейської комісії (CMPD) Служби зовнішніх дій (ЄСЗС) та постійний оперативний штаб (OHQ) для (C2) на військовому/цивільному стратегічному рівні, тобто та . низка підготовчих органів Ради у закордонних справах (РЗС), таких як (EUMC) чотири агентства, включаючи Європейське оборонне агентство (EDA).
Структури командування та управління ЄС значно менші, ніж Командна структура (СК) Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка була створена для територіальної оборони. Було домовлено, що НАТО з питань операцій (АКО) може використовуватися для проведення місій ЄС. MPCC, створене у 2017 році та посилене у 2020 році, є першим постійним військовим штабом ЄС. Паралельно з цим, Європейський оборонний фонд (ЄОФ, створений у 2017 році) вперше використовується бюджет ЄС для фінансування багатонаціональних оборонних проєктів.
Рішення, що стосуються СПБО, пропонуються Високим представником, приймаються Радою у закордонних справах, зазвичай вимагаючи одноголосності, а потім впроваджуються Високим представником.
Історія
У повоєнний період було реалізовано кілька короткочасних або невдалих ініціатив щодо європейської оборонної інтеграції, спрямованих на захист від потенційної радянської чи німецької агресії: Західний Союз (ЗС, також відомий як Організація Брюссельського договору, ОБР) та запропоноване Європейське оборонне співтовариство (ЄОС) були відповідно «роз'єднані» Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) та відхилені французьким парламентом. Західноєвропейський Союз (ЗЄС) став наступником ЗС у 1955 році, але значною мірою був затьмарений НАТО.Dyson and Konstadinides (2013), pp. 58-59.
У 1970 році Європейська політична співпраця (ЄПС) призвела до початкової координації зовнішньої політики Європейських Спільноти (ЄС). Опір додаванню питань безпеки та оборони до ЄПС призвів до відновлення діяльності ЗЄС у 1984 році його державами-членами, які також були державами-членами ЄС.
Європейська оборонна інтеграція набрала обертів невдовзі після закінчення Холодної війни, частково внаслідок нездатності ЄС запобігти війнам у Югославії. У 1992 році ЗЄС отримав нові завдання, а наступного року Маастрихтський договір заснував ЄС і замінив ЄПС на стовп Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП). У 1996 році НАТО погодилося дозволити ЗЄС розробити так звану Європейську ідентичність безпеки та оборони (ЄПБО). Сенмалійська декларація 1998 року сигналізувала про те, що традиційно вагаюче Сполучене Королівство готове надати ЄС автономні оборонні структури. Це сприяло перетворенню ЄПБО на Європейську політику безпеки та оборони (ЄПБО) у 1999 році, коли вона була передана ЄС. У 2003 році ЄС розгорнув свої перші місії СЗБП та прийняв Європейську стратегію безпеки, в якій визначено спільні загрози та цілі. У 2009 році Лісабонський договір запровадив сучасну назву, СПБО, одночасно створивши Європейську службу зовнішніх дій (ЄВС), положення про взаємну оборону та дозволивши підгрупі держав-членів здійснювати оборонну інтеграцію в рамках PESCO. У 2011 році ЗЄС, завдання якого були передані ЄС, було розпущено. У 2016 році було запроваджено нову стратегію безпеки, яка разом з анексією Криму Росією, виходом Сполученого Королівства з ЄС та обранням Дональда Трампа президентом США надала СПБО нового імпульсу.
Розгортання
Перше розгортання європейських військ у рамках ЄПБО після декларації про наміри 1999 року відбулося у березні 2003 року в Республіці Македонія (нині Північна Македонія). використовувала ресурси НАТО, була визнана успішною та замінена меншою поліцейською місією EUPOL Proxima пізніше того ж року. Відтоді були проведені й інші невеликі поліцейські, судові та моніторингові місії. Окрім Республіки Македонія, ЄС продовжив розгортання миротворців у Боснії та Герцеговині в рамках .Christopher S. Chivvis, "Birthing Athena. The Uncertain Future of ESDP" , Focus stratégique, Paris, Ifri, March 2008.
З травня по вересень 2003 року війська ЄС були розгорнуті в Демократичній Республіці Конго (ДРК) під час відповідно до мандату, наданого , метою якої було запобігання подальшим звірствам і насильству в конфлікті в Ітурі та повернення до мирного процесу в ДРК у потрібне русло. Це заклало основу для системи «рамкової нації», яка використовуватиметься в майбутніх розгортаннях. ЄС повернувся до ДРК у липні-листопаді 2006 року з , яка підтримувала місію ООН там під час виборів у країні.
Географічно місії ЄС за межами Балкан та ДРК проводилися в Грузії, Індонезії, Судані, Палестині та Україні–Молдові. Також існує судова місія в Іраку (). 28 січня 2008 року ЄС розгорнув свою найбільшу та найбагатонаціональнішу місію в Африці – ."EUFOR Tchad/RCA" consilium.europa.eu Місія, мандатована ООН, передбачає залучення військ з 25 держав ЄС (19 на місцях), розгорнутих у районах східного Чаду та північно-східної Центральноафриканської Республіки з метою покращення безпеки в цих регіонах. EUFOR Tchad/RCA досягла повної оперативної готовності в середині вересня 2008 року та передала обов'язки з безпеки ООН (місія MINURCAT) в середині березня 2009 року. Benjamin Pohl (2013).
ЄС розпочав свою першу морську операцію в рамках СПБО 12 грудня 2008 року (операція «Аталанта»). Концепція Військово-морських сил Європейського Союзу (EU NAVFOR) була створена на основі цієї операції, яка майже десять років потому досі успішно бореться з піратством біля узбережжя Сомалі. Друге таке втручання було розпочато у 2015 році для вирішення міграційних проблем у південній частині Середземномор'я () під назвою .
Більшість місій СПБО, розгорнутих досі, мають мандат на підтримку (РСБ) у державах перебування. Одним з основних принципів підтримки РСБ з боку СПБО є місцева відповідальність. Рада ЄС визначає відповідальність як «привласнення місцевими органами влади спільно узгоджених цілей та принципів». Незважаючи на сильну риторичну прихильність ЄС до принципу місцевої відповідальності, дослідження показують, що місії СПБО продовжують бути зовні керованою, зверху вниз та орієнтованою на пропозицію справою, що часто призводить до низького ступеня місцевої участі.
Структура СПБО передбачає розгортання військових або цивільних місій для збереження миру, запобігання конфліктам та зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй. Військові місії виконуються силами ЄС, створеними за рахунок внесків збройних сил держав-членів. СПБО також передбачає колективну самооборону держав-членів, а також Постійне структуроване співробітництво (PESCO), в якому 26 з 27 національних збройних сил прагнуть структурної інтеграції. Структура СПБО, яку очолює Високий представник Союзу (HR/VP), складається з:
Генеральний директорат оборонної промисловості та космосу Європейської комісії (CMPD) Служби зовнішніх дій (ЄСЗС) та постійний оперативний штаб (OHQ) для (C2) на військовому/цивільному стратегічному рівні, тобто та . низка підготовчих органів Ради у закордонних справах (РЗС), таких як (EUMC) чотири агентства, включаючи Європейське оборонне агентство (EDA).
Хоча ЄС має , він не має постійної військової структури за зразком (ACO) Організації Північноатлантичного договору (НАТО), хоча було домовлено, що ресурси ACO можуть використовуватися для проведення місій ЄС у рамках СПБО. MPCC, створений у 2017 році та посилений у 2020 році, проте є першим кроком ЄС у створенні постійного військового штабу. Водночас, нещодавно створений Європейський оборонний фонд (EDF) знаменує собою перший випадок використання бюджету ЄС для фінансування багатонаціональних оборонних проєктів. Структуру СПБО іноді називають Європейським оборонним союзом (EDU), особливо у зв'язку з її перспективним розвитком як оборонного підрозділу ЄС.
Стратегія Глобальна стратегія Європейського Союзу (ГСЄ) – це оновлена доктрина ЄС, спрямована на підвищення ефективності СПБО, включаючи оборону та безпеку держав-членів, захист цивільного населення, співпрацю між збройними силами держав-членів, управління імміграцією, кризи тощо. Прийнята 28 червня 2016 року,EEAS (June 2016) Shared Vision, Common Action: A Stronger Europe A Global Strategy for the European Union’s Foreign And Security Policy вона замінює Європейську стратегію безпеки 2003 року. ГСЄ доповнюється документом під назвою «План реалізації з питань безпеки та оборони» (ПВБО).Council of the European Union (2016) Implementation Plan on Security and Defence застосовується для стримування агресорів як один з основних мандатів Спільної політики безпеки та оборони, проте їй бракує довіри через недостатність ресурсів.
Сили Новий План дій щодо військової мобільності та кіберстійкості було опубліковано 10 листопада 2022 року.Tim Martin (11 November 2022) European Commission launches new defense package, with military mobility and cyber focus Action Plan on Military Mobility 2.0
Національні СПБО реалізується за рахунок цивільних та військових внесків збройних сил держав-членів, які також зобов'язані до колективної самооборони згідно з Договором про Європейський Союз (ДЄС).
П'ять держав ЄС мають ядерну зброю: Франція має власні ядерні програми, тоді як Бельгія, Німеччина, Італія та Нідерланди мають ядерну зброю США в рамках політики НАТО щодо спільного використання ядерної зброї. Разом ЄС володіє 300 боєголовками та містить від 90 до 130 боєголовок США. Італія має 70-90 ядерних бомб B61, тоді як Німеччина, Бельгія та Нідерланди мають по 10-20 кожна. ЄС має третій за величиною арсенал ядерної зброї після Сполучених Штатів та Російської Федерації.
Витрати та персонал
У наступній таблиці представлені військові витрати членів Європейського Союзу в євро (€). Сукупні військові витрати держав-членів у 2018 році склали 223,4 мільярда євро Defence Data 2017–2018, Official 2018 defence statistics from the European Defence Agency Це становить 1,4% ВВП Європейського Союзу. Європейські військові витрати включають витрати на спільні проєкти, такі як Eurofighter Typhoon, та спільні закупівлі обладнання. Об'єднані активні збройні сили Європейського Союзу у 2016 році становили 1 410 626 осіб.
У своїй промові 2012 року шведський генерал Гокан Сірен розкритикував рівень витрат країн Європейського Союзу, заявивши, що в майбутньому військовий потенціал цих країн зменшиться, що призведе до «критичного дефіциту».
У травні 2025 року держави-члени ЄС домовилися про створення фонду позик на озброєння у розмірі 150 мільярдів євро, що буде підтриманий спільним бюджетом блоку. Ця ініціатива дозволить країнам ЄС позичати кошти у Брюсселя та витрачати їх на системи та платформи озброєння шляхом спільних закупівель.
Довідник до таблиці:
Усі дані в таблиці нижче надані Європейським оборонним агентством за 2017 рік, за винятком даних про особовий склад Німеччини, які наведені за 2016 рік. Дані з інших джерел не включені. Категорія «витрати на експлуатацію та технічне обслуговування» може за певних обставин також включати фінансування, що надходить понад національний оборонний бюджет.