Євро з’явилося 1 січня 1999 року, його впровадження було метою Європейського Союзу (ЄС) та його попередників з 1960-х років. Після напружених переговорів Маастрихтська угода набула чинності в 1993 році з метою створення економічного та монетарного союзу до 1999 року для всіх держав ЄС, крім Сполученого Королівства та Данії (хоча Данія має політику фіксованого обмінного курсу щодо євро).
Валюта була сформована фактично в 1999 році; купюри та монети почали ходити в обігу в 2002 році. Вони швидко замінили колишні національні валюти та повільно розширилися позаду решти ЄС. У 2009 році Лісабонська угода завершила створення політичного органу Єврогрупи разом із Європейським центральним банком.
Передісторія Ідея єдиної європейської валюти
Незважаючи на молодість самого євро, його ідея спільної грошової системи на території Європи, виникала ще в античні часи, ще задовго до створення Європейських Співтовариств. Так, деякі старогрецькі міста-держави створювали між собою союзи з єдиною фінансовою системою. В середньовіччі спроби створення єдиної валюти відбувалися декілька разів: в XIII–XVI ст. на території Ганзейської унії, Латинський та Скандинавський монетні союзи XIX–XX ст., Римський договір та створення Європейської валютної системи.
Латинський монетний союз поєднував Францію, Італію, Бельгію, Швейцарію з 1865 року, а з 1868 — і Грецію, тобто був прообразом системи євро. Грошові системи були ідентичні за вагою, матеріалом та номіналом монет, але національні назви грошових одиниць збереглись. Латинський союз, який очолювала Франція, поширював сферу свого фінансового впливу і наприкінці XIX ст. ще 18 країн мали грошові одиниці, еквівалентні французькому франку. Латинський союз існував до 1926 року.
Як і раніше, як Ліга Націй, Густав Штреземан у 1929 році запитував європейську валюту на тлі посилення економічного розколу через низку нових національних держав у Європі після Першої світової війни. У цей час спогади про Латинський валютний союз, до якого увійшли переважно Франція, Італія, Бельгія та Швейцарія і який, з практичних міркувань, розпався після Першої світової війни, займав важливе місце в умах політиків.
Засади для створення євро
Після Другої світової війни, що завдала серйозного удару по міжнародній валютній системі, Європа опинилася без власної світової валюти: Бреттон-Вудська модель міжнародної валютної системи середини XX століття базувалася на доларі США, який ще в 30-ті роки витіснив з лідируючих позицій британський фунт стерлінгів. Тому в 1950 р. був здійснений перший крок у напрямку стабілізації внутрішньої економічної ситуації: створено Європейський платіжний союз, до якого увійшли ФРН, Франція, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Австрія, Італія, Греція, Португалія і Туреччина (згодом він був перетворений в Європейську валютну угоду).
У квітні 1951 року було підписано Паризький договір про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі, що поклало початок європейської економічної інтеграції. У той же час, перші реальний передумови повноцінного валютного співробітництва з'явилися в 1957 році, коли Римським договором було укладено Європейську спільноту по атомній енергетиці (Евратом) та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) з метою створення єдиного ринку, усунення торгових і митних бар'єрів. Європейське співтовариство з'явилося з 1 січня 1958 року і об'єднувало спочатку шість країн — ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. З 1973 року в ЄЕС увійшли Велика Британія, Ірландія, Данія, з 1981 — Греція; з 1986 — Португалія та Іспанія, потім Австрія, Швеція, Фінляндія. Економічне об'єднання Європи всією логікою свого розвитку вело до необхідності наявності єдиних грошових знаків, і в рамках меморандуму ЄЕС у 1962 році вперше було прийняте положення щодо єдиної фінансової системи, в складі якого — ідеї фіксації обмінних курсів валют країн ЄЕС у певному діапазоні («валютна змія») та єдиної валюти.
У грудні 1969 р. на Європейській раді в Гаазі вперше мета створення Європейського валютного союзу була переведена в практичну площину. У жовтні 1970 р. з'явився так званий «план Вернера», в якому була сформульована концепція переходу до валютного союзу через незворотною взаємної конвертованості національних валют, повну лібералізацію руху капіталів, встановлення постійних валютних курсів і заміну національних валют єдиною європейською валютою до 1980р. Проте реалізації «плана Вернера» перешкодила енергетична криза 1972 року.
У 1971 році президент США Річард Ніксон скасував золоте забезпечення долара США, що спричинило крах Бреттон-Вудської системи, який вплинув на всі основні світові валюти. Поширене коливання валюти та девальвація стримували прагнення до європейського валютного союзу.
У квітні 1975 р. була введена європейська розрахункова одиниця — ЕРЕ (European unit of account — EUA), курс якої залежав вже не від долара, а від ринкової вартості складових її європейських валют. Ця одиниця використовувалася в міждержавних розрахунках і бюджеті ЄЕС, в операціях Європейського інвестиційного банку.
У 1977 р. ідея валютного союзу була знову реанімовано канцлером ФРН Г. Шмідтом і президентом Франції В. Жискар д'Естеном і підтримана головою Комісії ЄС Р. Дженкінсом. На сесії Європейської ради 5–6 грудня 1978 р. у Брюсселі було ухвалено рішення про створення Європейської валютної системи.
У 1979 році «валютна змія» була реалізована: уряди та центральні банки дев'яти держав-членів ЄЕС (Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРГ) створили Європейську валютну систему (ЄВС) і європейську валютну одиницю — «ЕКЮ» (European currency unit — ECU). Важливою особливістю ЄВС було те, що вона включала до свого складу всі країни ЄЕС.
У лютому 1988 р. міністр закордонних справ ФРН Г.-Д. Геншер представив меморандум «Про створення європейського валютного простору та Європейського центрального банку», який був підтриманий тодішньому головою Комісії ЄС Ж. Делором і згодом трансформувався в так званий «план Делора». Він передбачав здійснення скоординованої економічної і валютної політики країн ЄС, створення Європейського центрального банку і перехід на єдину європейську валюту. Цей план як інтелектуальна основа ЄВС був затверджений Європейською радою 26 червня 1989 р. у Мадриді, а його основні ідеї були згодом затверджені в Маастрихтському договорі.
Перезапуск
Європейська Рада в Ганновері попросила президента Комісії Жака Делора очолити спеціальний комітет керівників центральних банків, щоб запропонувати новий графік із чіткими, практичними та реалістичними кроками для створення економічного та валютного союзу. Цей спосіб роботи був похідним від .
Франція та Сполучене Королівство були проти возз’єднання Німеччини та намагалися вплинути на Радянський Союз, щоб він зупинив це. Однак наприкінці 1989 року Франція вимагала від Німеччини взяти на себе зобов’язання щодо Валютного союзу в обмін на підтримку возз’єднання Німеччини.
У доповіді Делора 1989 року було викладено план запровадження ЄВС у три етапи, і він включав створення таких інституцій, як Європейська система центральних банків (ЄСЦБ), яка відповідатиме за формулювання та впровадження монетарної політики. Він виклав створення валютного союзу в три етапи. Починаючи з першого з цих кроків, 1 липня 1990 року, валютний контроль було скасовано, таким чином рух капіталу було повністю лібералізовано в Європейському економічному співтоваристві. Лідери досягли згоди щодо валютного союзу з Маастрихтським договором, підписаним 7 лютого 1992 року. Він погодився створити єдину валюту, хоча й без участі Сполученого Королівства, до січня 1999 року.
Отримати схвалення договору було складним завданням. Німеччина була обережна щодо відмови від своєї стабільної валюти, тобто німецької марки, Франція схвалила угоду з невеликою перевагою, а Данія та Сполучене Королівство відмовились ратифікувувати угоду. 16 вересня 1992 року, у відому у Сполученому Королівстві як Чорна середа, британський фунт стерлінгів був змушений вийти з системи фіксованого обмінного курсу через швидке падіння вартості фунта.
Другий етап
Другий етап Делора розпочався в 1994 році зі створення Європейського валютного інституту, наступника EMCF, під Маастрихтом. Він був створений як попередник Європейського центрального банку. Вона вперше зібралася 12 січня під керівництвом свого першого президента Александра Ламфалуссі. Після багатьох розбіжностей у грудні 1995 року за пропозицією тодішнього міністра фінансів Німеччини Тео Вайгеля для нової валюти було прийнято назву євро (замінивши назву ЕКЮ, що використовувалася для попередньої облікової валюти). Вони також узгодили дату 1 січня 1999 року для його запуску.
17 червня 1997 року Європейська Рада вирішила в Амстердамі прийняти Пакт про стабільність і зростання, призначений для забезпечення бюджетної дисципліни після створення євро, і новий механізм обмінного курсу (ERM II) був створений для забезпечення стабільності над євро та національні валюти країн, які ще не увійшли до єврозони. Потім, 3 травня 1998 року, на Європейській раді в Брюсселі було обрано 11 перших країн, які братимуть участь у третьому етапі з 1 січня 1999 року. Щоб взяти участь у новій валюті, країни-члени повинні були відповідати суворим критеріям, таким як дефіцит бюджету менше 3% ВВП, частка боргу менше 60% ВВП, низька інфляція та процентні ставки, близькі до середнього по ЄС. Греція не відповідала критеріям і не змогла приєднатися 1 січня 1999 року.
1 червня 1998 року Європейський центральний банк змінив Європейський валютний інститут. Однак він не отримав повних повноважень, доки євро не було створено 1 січня 1999 року. Першим президентом банку був Вім Даусенберґ, колишній голова EMI та Нідерландського центрального банку. Тоді були встановлені курси обміну між 11 національними валютами-учасниками та євро. Курси були визначені Радою Європейського Союзу на основі рекомендацій Європейської Комісії на основі ринкових курсів на 31 грудня 1998 року, щоб один ЕКЮ дорівнював одному євро. Ці курси були встановлені Регламентом Ради 2866/98 (ЄС) від 31 грудня 1998 року. Вони не могли бути встановлені раніше, оскільки ЕКЮ залежав від кінцевого курсу обміну валют, відмінних від євро (головним чином фунта стерлінгів), того дня. Через відмінності в національних угодах щодо округлення та значущих цифр усі перерахунки між національними валютами мали здійснюватися за допомогою процесу через євро.
Створення
Маастріхтський договір та критерії стабільності
Визначення цілей і шляхів створення Економічного і валютного союзу в Західній Європі було закріплено в тексті Маастрихтського договору про утворення Європейського союзу. Цей історичний договір був схвалений главами держав і урядів ЄС на сесії Європейської ради 10-11 грудня 1991 р. і підписаний 7 лютого 1992 р. у м. Маастріхт (Нідерланди) . Маастрихтський договір, який набув чинності 1 листопада 1993 р., передбачав на тільки створення Економічного і валютного союзу, а й формування союзу політичного. Фактично тільки після підписання цього договору країни ЄС перейшли до проведення загальної економічної і фінансової політики, кінцевою метою якої було оголошено введення єдиної валюти. Договір передбачав поетапний графік її введення і встановлював загальні правила у сфері державного бюджету, інфляції, процентних ставок для всіх членів майбутнього валютного союзу. Відповідальність за грошово-кредитну політику ЄС цей договір наклав на Європейську систему центральних банків.