Орден лицарів госпіталю святого Іоанна Єрусалимського () — чернечий лицарський орден римсько-католицької церкви заснований у 1099 році. Члени ордену — іоані́ти або госпітальє́ри. Орден мав власну державу в Єрусалимі, на островах Родос і Мальті.
Госпітальєри виникли на початку XII століття під час розквіту клюнійського руху, реформістського напрямку в межах бенедиктинського чернечого ордену, який прагнув зміцнити релігійну відданість і милосердя для бідних. Раніше в XI столітті купці з Амальфі заснували в Єрусалимі лікарню, присвячену Іоанну Хрестителю, для догляду за хворими, бідними або пораненими християнськими паломниками до Святої Землі. Блаженний Жерар, брат-мирянин ордену бенедиктинців, став його головою в 1080 році. Після завоювання християнами Єрусалиму в 1099 році під час Першого хрестового походу група хрестоносців створила релігійний орден для підтримки лікарні. Деякі науковці вважають, що амальфітський орден і госпіталь відрізнялися від ордена Герарда та його лікарні.
Організація стала військовим релігійним орденом згідно з власним папським статутом, якому доручено опіку та захист Святої Землі. Після відвоювання Святої землі ісламськими силами лицарі діяли з Родосу, над яким вони були суверенними, а пізніше з Мальти, де вони керували васальною державою під іспанським віцекоролем Сицилії. Госпітальєри були однією з найменших груп, які колонізували частини Америки, ненадовго придбавши чотири карибські острови в середині XVII століття, які вони передали Франції в 1660-х роках.
Лицарство розділилося під час протестантської Реформації, коли багаті команди ордену в північній Німеччині та Нідерландах стали протестантськими й значною мірою відокремилися від основного стовбура католиків, залишаючись окремими донині; сучасні екуменічні відносини між нащадками лицарських орденів є дружніми. Орден був придушений в Англії, Данії та інших частинах Північної Європи, і ще більше постраждав від захоплення Наполеоном Мальти в 1798 році, після чого він розпорошився по всій Європі.
Сьогодні декілька організацій продовжують традицію госпітальєрів у рамках , якими є Суверенний військовий Мальтійський орден, Найповажніший орден лікарні Святого Іоанна, , і .
Назви Орден Госпітальєрів відомий під цілою низкою назв, які змінювалися з часом. Лицарський Орден госпітальєрів святого Іоана Хрестителя з Єрусалиму () «Суверенний військовий Орден Госпітальєрів Святого Іоана Єрусалимський, Родоський і Мальтійський» (; ) — сучасна назва, затверджена 1936 року. Слово «госпітальєр» () було прийняте в XIX столітті й додане до раніше існуючого найменування. Слово «суверенний» () було додане після втрати Мальти 1800 року, щоб відобразити автономний екстериторіальний принцип; слова «військовий» () і «мальтійський» () не відповідають сучасному стану справ, але відображають історичні і лицарські традиції. Мальтійський Орден
Історія
Періодизація Історія ордену та його державності складається з таких періодів:
Період Хрестових походів (1096—1291 рр.), коли іоаніти були складовою частиною еліти держав хрестоносців на Близькому Сході; «Кіпрська інтерлюдія» (1291—1310 рр.) — після краху панування у Палестині; Перебування на Родосі (1310—1522 рр.) — під час якого остаточно сформувалось орденське співтовариство; Мальтійська ера (1530—1798 рр.) — період найвищого злету, розквіту та занепаду, що закінчився вигнанням лицарів з острова Наполеоном Бонапартом; Період «у вигнанні» (1798—1834 рр.) — під час якого члени ордену намагалися знайти собі нове місцеперебування, зокрема, в Російській імперії; Сучасний період — з 1834 року офіційною резиденцією Ордену Госпітальєрів Святого Йоана Єрусалимського є Рим. Орденом керує довічно обраний Великий Магістр та уряд Ордену.
Незважаючи на втрату державної території Орден і надалі є суверенним суб'єктом міжнародного права і підтримує дипломатичні відносини більш ніж зі 100 державами. У 58 країнах Орден має власні структури і більш як у 110 країнах Орден активно здійснює гуманітарну діяльність. У 9 міжнародних організаціях (зокрема ООН, ЄС, ВООЗ, UNHCR) Орден має дипломатичні представництва.
Період Хрестових походів (1096—1291) На початку другого тисячоліття Єрусалим став основним місцем паломництва християн, хоча труднощі, з якими стикалися мандрівники, яким після довгої подорожі морем, де на кораблі чатували пірати й мародери, доводилося проходити через охоплену безладом, розділену війнами і сварливими місцевими вождями країну, робили цей захід надзвичайно небезпечним. А на Святій Землі майже не було християнських організацій, здатних забезпечити ночівлю, медичну допомогу та харчування пілігримам, яких, до того ж, часто захоплювали місцеві мешканці з метою отримання викупу.
Щодо точного часу народження Ордену в різних історичних джерелах наводяться різні дати. За деякими джерелами 1070 року (за 25 років до Першого Хрестового Походу) знатний лицар Жерар заснував при притулку для прочан в Єрусалимі, що вже існував на той час, священне братерство, яке взяло на себе турботи про християнських пілігримів. За іншою версією це відбулося 1080 року, і засновник не був лицарем. Історик Ґі Стер Сенті, сьогоднішній офіційний історіограф Тевтонського ордену стверджує, що більшість істориків сходяться на тому, що якийсь Жерар Блаженний родом з міста Мартіґ, що у французькій провінції Прованс, на час захоплення хрестоносцями Єрусалима 15 липня 1099 року вже був ректором (rector) або магістром (master) шпиталю в Єрусалимі.
За часів Жерара Госпіталь був суто мирною організацією. Кількість місць у шпиталі сягало 2 тисяч, застосовувались методи передової тоді арабської медицини. Жерар створив перші Статути Госпіталю, що для того часу, характерного відсутністю будь-яких правил і приписів, було дивиною. Госпіталь розташовувався біля Церкви Святого Івана Хрестителя та неподалік від Храму Гробу Господнього та абатства Святої Марії Латинської. Госпіталь був організований у двох відділеннях — одне для чоловіків, присвячене Святому Іоанну, інше (для жінок) — присвячене Марії Магдалині. Обидва відділення перебували спочатку під владою абатства святої Марії Латинської.
Допомога надавалась пораненим і хворим будь-якого віросповідання, що приносило Госпіталю чималий дохід від вдячних пацієнтів і дозволило йому незабаром після узяття хрестоносцями міста стати незалежним від Бенедиктинського абата. З отриманням незалежності Госпіталь відмовився від поклоніння Святому Бенедикту на користь Святого Августина. 1107 року тодішній християнський король Єрусалиму Болдуїн I офіційно затвердив чернече братерство і закріпив за ним землю, на якій розташовувався Госпіталь.
Під керівництвом Жерара брати сформували себе в релігійне братерство, складаючи урочисту обіти бідності, цнотливості й покори. Як символ своєї відмови від всього світського, брати обрали уніформою простий одяг і білий хрест, який згодом став восьмикінечним: символізував вісім блаженств. Буллою Postulatio Voluntatis від 15 лютого 1113, Римський Папа Пасхалій II схвалив їхній статут, за винятком згадок про будь-які військові режими роботи. У подальші роки під егідою Братерства були засновані госпіталі для паломників у Європі, здебільшого, у портових містах Сен-Жіль, Асті, Пізі, Барі, Отранто, Таранто і Мессіні. У цих госпіталях прочани могли приготуватися до прощі, чекати корабля та готуватися до довгої та небезпечної подорожі через Середземне море, а також відпочити після паломництва перед поверненням додому.
Жерар помер 1120 року: день його смерті досі відзначається в календарі Мальтійського Ордену. Ще до смерті Жерара до Братерства приєдналася група лицарів хрестоносців на чолі з Раймоном де Пюї, з Провансу (який пізніше став другим керівником Госпіталю після Жерара). Достеменно невідомо, коли Братерство взяло на себе військовий захист Труни Господньої () та обов'язок боротися з невірними скрізь і повсюди. Вважається, що це сталося приблизно між 1126 і 1140 роками. Першим військовим завдання, що постало перед новими братами-лицарями, був фізичний захист прочан, що прямували від Яффи до Єрусалиму, від бандитів, які постійно їх грабували. Дуже швидко завдання розрослося до обов'язку очищати околиці від розбійників і взагалі від невірних.
Відтоді й до часу падіння Мальти Майстри або Гросмейстери (з 1489) ордену, були як релігійними наставниками, так і військовими командирами лицарів. Таким чином, між 1126 і 1140 роками Братерство все більше ставало військово-релігійною організацією, хоча функції піклування про слабких і хворих прочан надалі зберігалися. У цей же період назва організації «Братерство» замінюється на «Орден» (, ), як це вже було заведено у військово-релігійних товариствах в Європі. Точних відомостей щодо походження перших лицарів-госпітальєрів немає. Цілком очевидно, що переважна більшість була французами, оскільки основна маса хрестоносців Першого Хрестового Походу була з Франції, і Раймон де Пюї також був французом. Проте, більшість госпіталів Ордену в Європі розташовувалися в південній Італії, а велика частина пожертв надходила з Іспанії. Тому є всі підстави вважати, що серед лицарів-госпітальєрів були чимало італійців та іспанців. 1137 року Римський папа Іннокентій II затвердив правило, за яким, брат, що вступив до ордену, не мав права самостійно зняти з себе обітницю. Для цього була потрібна згода решти братів. Ті, що вступали до ордену, приймали три звичайні чернечі обітниці — безшлюбності, бідності та покори.
1187 року Саладін вдерся до Єрусалимське королівство і взяв в облогу Тіверіаду. Саладін захопив місто, а протягом декількох тижнів — усі фортеці королівства. Потім настала черга і самого Єрусалиму та Тиру. До того часу розбрати між тамплієрами і госпітальєрами, включаючи військові сутички й серйозні бої, призвели до ослаблення обох орденів, взаємної неприязні та недовіри. Справжньої оборони Єрусалиму організовано не було і місто скорилося навалі. 1189 року почався Третій хрестовий похід. До 1191 року після дворічної облоги хрестоносцям вдалося опанувати фортецею Сен-Жан д'Акр (Акра). 15 липня 1199 року, тобто на самому початку Четвертого хрестового походу хрестоносцям вдалося відновити владу над Єрусалимом. У першій половині—середині XIII століття госпітальєри були основною військовою силою християн у Палестині і стримували натиск мусульман. Вони брали участь у V, VI та VII хрестових походах.
У 1238—1241 рр. лицарі опинилися між двох вогнів — Ватикан засуджував госпітальєрів за зв'язки із сирійськими магами та медиками, а мусульманські султани Близького Сходу — «за благочестя» й християнство. Султани видали наказ віддавати захоплених у боях поранених госпітальєрів у рабство на галери. Пройшовши галерне пекло й досконало вивчивши морську справу, лицарі створили власний флот і до XVIII ст. вважалися неперевершеними фахівцями галерного військового флоту.
1244 року наприкінці VI Хрестового Походу в битві під Газою госпітальєри зазнали серйозної поразки. У полон потрапили магістр та багато лицарів. Але 1249 року госпітальєри взяли участь у VII Хрестовому Поході. І знову зазнали невдачі — поразки у битві біля Мансуре, під час якої в полон потрапили магістр і 25 вищих керівників Ордену. Хрестоносців переслідувала одна невдача за іншою. Госпітальєри стали ар'єргардом останніх хрестових походів. Вони продовжували утримувати свої фортеці, навіть коли інші хрестоносці вже залишали Палестину.