Футбольний Клуб «Арсена́л» (), або просто Арсена́л () — англійський футбольний клуб з північного Лондона, є одним з найуспішніших клубів в англійському футболі. 14 разів ставав чемпіоном Англії, поступаючись за цим показником лише «Ліверпулю» і «Манчестер Юнайтед».

Історія

Ранні роки (1886—1910)

У 1886 році шотландець Девід Денскін разом зі своїми друзями Елайджею Воткінсоном, Джоном Гамблом та Річардом Пірсом заснували футбольний клуб, який складався з працівників заводу «Вулвіч Арсенал» () та колишніх гравців «Ноттінгем Фореста» Фреда Бірдслі та Моріса Бейтса. Новонароджена команда отримала назву одного із цехів корабельні «Даял Сквер» (). Перший матч новостворений клуб провів проти команди «Істерн Вондерерз» () 11 грудня 1886 року на клаптику землі, який знаходився на Собачому острові на річці Темза і переміг 6-0. Через два тижні, під час зборів на Різдво в пабі «Роял Оук» () клуб було перейменовано на «Королівський Арсенал» (). Перша форма команди була подарованою керівництвом «Ноттінгем Форест», до якого звернувся листом Бірдслі. Домашнім полем був вибраний пустир Пламстед. На цьому ж місці 8 січня 1887 року відбувся перший офіційний матч команди «Роял Арсенал» проти клубу Еріт (), в якому каноніри перемогли з рахунком 6-1. У 1888 році клуб переїжджає на «Менор Граунд». В цей час Арсенал здобуває свої перші трофеї: Кубок графства Кент у 1890 та Кубок Лондона у 1891 році. Також клуб випробовує свої сили у кубку Англії 1889/1890, де проходить три кваліфікаційні раунди. Завдяки цим успіхам Арсенал запрошують грати свої матчі на стадіон «Інвікта Граунд», який був обладнаний трибуною з сидячими місцями для глядачів і роздягальнею для гравців. В 1891 році клуб знову змінює назву, тепер це «Вулвіч Арсенал». В кінці сезону 1892/1893 керівництво Футбольної Ліги приймає рішення збільшити кількість місць в Другому дивізіоні з 12-и до 15-и й прийняти до неї лондонський Арсенал разом з нічим не видатними на той час клубами «Ліверпуль» і «Мідлсбро Айронополіс».

Через збільшення суми оренди за стадіон «Інвікта», команда змушена була повернутись на «Менор Граунд». Це підштовхнуло канонірів замислитися над викупом землі, щоб запобігти повторенню подібних ситуацій у майбутньому. Для досягнення цієї мети клуб створює товариство з обмеженою відповідальністю і випускає 4000 акцій номіналом в 1 фунт кожна. Загалом, в Арсенал вклали гроші 860 осіб, які викупили 1552 акції. До першої наради директорів увійшли хірург, будівельник і шестеро інженерів військового заводу.

В 1899 році менеджером команди став Гаррі Бредшоу. І це призначення майже одразу дало результат. Через два роки біля керма клубу, Гаррі фінішує на четвертій позиції, за якою слідували третя, а потім і друга у 1904 році. Це дало право вперше Арсеналу зіграти у Першому дивізіоні Футбольної Ліги. Однак в 1904 році Гарі Бредшоу залишає клуб заради пропозиції від «Фулгема». Через п'ять років у тому ж напрямку попрямує і наступний менеджер Філ Келсо. Під його керівництвом каноніри двічі доходили до півфіналу кубку Англії (1906 — поразка 0-2 від «Ньюкасла», 1907 — поразка 1-3 від «Шеффілд Венсдей»). Це був єдиний відносний успіх, оскільки в період між 1904 та 1913 роками Арсенал жодного разу не спромігся навіть на видимість боротьби за титул чемпіона Англії й тільки двічі фінішував вище десятого місця в турнірній таблиці.

Переїзд на «Гайбері» (1910—1925) У 1910 році власником мало не збанкрутілого Вулвіч Арсеналу стає Генрі Норріс, який на той час володів ще одним клубом «Фулгем». Він спробував перевезти канонірів на «Крейвен Коттедж» і таким чином об'єднати клуби. Але цього йому не дозволила зробити Футбольна Ліга. Невгомонний Норіс запропонував іншу схему: клуби продовжують існувати незалежно один від одного, але будуть ділити «Крейвен Коттедж». Проти цього виступили інші команди Лондона. Це призвело до того, що в англійському футболі з'явилася заборона на одночасне володіння декількома клубами.

В сезоні 1912—13 каноніри вперше і поки що в останнє у своїй історії вилетіли в нижчий дивізіон, зайнявши останнє місце: всього три перемоги в 38 матчах і 18 очок на фініші чемпіонату.

В 1913 році команда переїхала на новий стадіон легендарний «Гайбері», розташований на півночі Лондона. Певно не відомо чому було вибрано саме це місце, коли було прийняте рішення про зміну місця прописки. «Вулвіч Арсенал» заплатив 20 тисяч фунтів стерлінгів за 21-річну оренду і зобов'язався не проводити матчі на Великдень і Різдво, оскільки ця земля належала Коледжу богослов'я Святого Іоанна. Проти цієї угоди виступили сусідні клуби «Тоттенгем» та «Клейтон Оріент». Причиною було те, що завдяки такому розташуванню стадіону Арсенал «перехоплював вболівальників». Протестував навіть футбольний клуб «Челсі». Підписи під петицією поставили й місцеві жителі. В березні 1913 року на спеціально створеній нараді Футбольної Ліги «Арсенал» відстояв свої позиції.

Наступного року на стадіоні почалися серйозні роботи: поле було вирівняно (північна частина була піднята на 11 футів, а південна опущена на 5), була частково збудована головна трибуна і встановлені турнікети та тераса. Загальна сума реконструкції становила 80 тисяч фунтів. Не дивно, що стільки готівки у клубі не було, але Норісу вдалося домовитися про розрахунок з будівельниками. Робітники погодилися отримувати відсоток від продажу квитків на матч. Водночас з назви зникла частинка «Вулвіч».

В 1919 році Арсенал виходить до першого дивізіону. Цього року Футбольна Ліга вирішила розширити перший дивізіон з 20-и до 22-ох команд. «Дербі» та «Престон Норт-Енд» як переможці другого дивізіону без будь-яких проблем підвищилися в класі, а от щодо двох невдах першого — питання залишалося відкритим. «Челсі» та «Тоттенгем» (19 і 20 місце відповідно боролися за те, щоб їх залишили. Знизу, ясна річ, давили невдоволені.

І так була розіграна одна з великих афер в історії англійського футболу. «Челсі» в цій історії вдалося зберегти своє обличчя. Ще в 1915 році (через Першу світову війну в чемпіонаті була перерва з 1915 по 1919 рік) Футбольна Ліга зафіксувала факт змови в матчі «Манчестер Юнайтед» — «Ліверпуль», в якому «манкуніанці» взяли верх з рахунком 2-0 і опинилися попереду «синіх». Однак Ліга вирішила, що гравці домовились між собою без відома керівництва і не стала карати клуби, при цьому назавжди відлучила від футболу вісьмох гравців з обох команд. Таким чином постраждале «Челсі» було вирішено залишити в еліті. Після цього розбиралася справа «Тоттенгему». Джон Макенна, близький друг Норіса і за сумісництвом власник «Ліверпуля», висловив коротку промову, в якій пропонувалося саме «Арсеналу» віддати місце в першому дивізіоні, який фінішував в Д2 на п'ятому місці, мотивуючи це тим, що «Арсенал має безперечні заслуги перед Лігою і знаходиться в Футбольній лізі на 15 років більше ніж Тоттенгем». Досі невідомо, що саме сталося того дня, проте, ігноруючи чинний регламент, комітет проголосував, і «каноніри» отримали 18 голосів із 41 можливого, тоді як «Тоттенгем» задовольнився лише вісьмома. Таким чином Арсенал був підвищений у класі з 5-го місця Д2, тоді як ні 3-й, ні 4-й клуб навіть не розглядалися на голосуванні, а «Тоттенгем» прописався в другому дивізіоні. Цей епізод і став початком ворожнечі між лондонськими клубами з півночі.

В період між 1919 та 1925 роками «Арсенал» під керівництвом Леслі Найтона нічим не запам'ятався.

Ера Чепмена (1925—1934)

У 1925 році головним тренером команді став Герберт Чепмен. Саме з його ім'ям пов'язують перші успіхи команди. 11 травня 1925 року в газеті «Атлетік Ньюз» з'явилося оголошення наступного змісту: «Футбольний клуб «Арсенал» оголошує про вакансію на пост менеджера команди. Кандидат повинен бути досвідченим та достатньо кваліфікованим спеціалістом і особистістю. Джентльмени, які збираються створити міцну команду за допомогою високих зарплат і дорогих трансферів, нам не потрібні» На це оголошення відгукнувся Герберт Чепмен — людина, яка створила «Арсенал». Генрі Норіс запропонував Герберту рекордну на той час зарплатню у 2 тисячі фунтів на рік.

Того ж року в футболі сталася визначна подія — змінили правило офсайду (тепер «положення поза грою» стали фіксувати не по трьох гравцях захисту, а по двох). Це призвело до зростання результативності команд. І, як наслідок, пошук тактичних рішень для оборони став дуже актуальним для менеджерів. Герберт Чепмен запропонував революційну схему «дубль-ве ем» («WM») 3-2-5. Суть цієї схеми була в насиченні середньої лінії, що дозволяло зберігати контроль за м'ячем. Концентруючи великі сили в середині поля, Арсенал отримав можливість не тільки захищатись, але й швидко розвертати наступальні дії, забезпечуючи чисельну перевагу в будь-якій фазі гри. Крайні захисники тепер стали наглядати за крайніми форвардами суперника, чим раніше займалися півзахисники, які тепер отримали більше свободи та встигали не тільки допомагати, а й починати атаки. Попереду, ставка була зроблена на трьох нападників: двох швидких і технічних крайків і потужного центрфорварда. При цьому Чепмен ставив завдання якнайшвидше доставляти м'яч з оборони в передню лінію.

Дебют Герберта Чепмена виявився тріумфальним. В сезоні 1925—26 «Арсенал» зайняв друге місце в чемпіонаті, а наступного року вперше пробився в фінал кубку Англії. Той фінал 23 квітня 1927 року був визначним. По-перше, вперше велась пряма трансляція по радіо. А по-друге, в перший і останній раз Кубок Англії залишив межі країни. Його завоював валлійський «Кардіфф Сіті», перемігши завдяки голу Г'юї Фергюсона) з рахунком 1-0. У складі «Арсеналу» на поле вийшли: Льюїс (Lewis), Паркер (Parker), Кеннеді (Kennedy), Бейкер (Baker), Батлер (Butler), Джон (John), Галм (Hulme), Б'юкен (Buchan), Брейн (Brain), Бліт (Blyth), Гор (Hoar).

У 1927 році розгорівся скандал. Футбольна асоціація звинуватила Генрі Норіса у нелегальних виплатах гравцям, а також в інших зловживаннях і довічно відсторонила від футболу. До моменту відставки клуб уже перейшов під контроль сера Семюела Гілл-Вуда.

Його революційні методики тренувань, допомогли стати «Арсеналу» панівним клубом в 30-их роках. В період з 1930 по 1938 роки команда 5 разів перемагала в Першому дивізіоні, та двічі ставала володарем Кубку Англії, але Чепмен не зміг побачити всі ці досягнення, оскільки помер від пневмонії 1934 року.

Після його смерті головним тренером став Джордж Еллісон. З ініціативи Чепмена в 1932 році станція лондонського метрополітену «Gillespie Road» була перейменована на «Арсенал», яка стала єдиною станцією метро названою в честь футбольного клубу.

Еллісон (1934—1950)

Після смерті Чепмена обов'язки тренера і менеджера розділили кілька людей. Формально тренером був Джордж Еллісон, фактично він займався організаційними питаннями. Під його керівництвом «Гайбері» перетворився в одну з найсучасніших на той момент арен Англії, також Еллісон займався запрошенням нових гравців. Саме йому належить заслуга підписання Теда Дрейка, який забив у сезоні 1934/35 42 голи в 41-му матчі, що донині залишається рекордом «Арсеналу». Безпосередньо за роботу з командою відповідали Джо Шоу і Том Віттейкер, які входили в тренерський штаб ще при Чепмені.

Джордж Еллісон пішов з посади менеджера по закінченні сезону 1946/47. На його місце прийшов Том Віттейкер. Тоді команда відчувала серйозні проблеми, у чемпіонаті «Арсенал» посів 13-е місце, 9 осіб, які раніше грали в основному складі, загинули на війні, Бастін і Дрейк пішли з футболу. Віттейкер змінив тактику команди, зробивши її суто оборонною. Крім того, основна відповідальність лягла на ветеранів. Завдяки 32-річному Джо Мерсеру, 35-річному Ронні Руку і 33-річному Лесу Комптону «Арсенал» знову став чемпіоном. Рук забив 33 м'ячі та став найкращим бомбардиром Першого дивізіону. Це досягнення є рекордом Англії для повоєнних чемпіонатів.

Ветерани не могли довго витягати команду, було необхідно провести зміну поколінь. Після вливання свіжої крові «Арсенал» не зміг скласти конкуренцію в чемпіонаті, але в сезоні 1949/50 був виграний Кубок Англії.

1950—1970