Альбе́рто Со́рді (; , Рим — , Рим) — італійський актор театру і кіно, кінорежисер. Поряд з Тото, Сорді вважається славнозвісним коміком італійського кіно. Кавалер ордена Великого хреста «За заслуги перед Італійською Республікою».
Біографія Ранні роки
Альберто Сорді народився 15 червня 1920 року на вулиці Сан-Козімато 7, в районі Рима — Трастевере. Він був останнім сином П'єтро Сорді (Вальмонтоне, 14 травня 1897 — Римі, 4 червня 1941), професора музики, інструменталіста та члена оркестра Римського оперного театру, де грав на контрабас-тубі та Марії Рігетті (Згургола, 11 лютого 1898 — Рим, 29 лютого 1952), вчительки початкових класів. У Сорді також була сестра Савіна (Рим, 1911 — Удіне, 19 серпня 1972), брат Джузеппе (Рим, 1915 — Ліворно, 24 серпня 1990), сестра Аврелія (Рим, 15 липня 1917 — 12 жовтня 2014 там само) та брат Альберто, який помер 24 травня 1916 року, через кілька днів після народження.
Частину свого дитинства Альберто провів у місті Вальмонтоні, де відвідував початкову школу «Армандо Діаз», у якій почав імпровізувати у невеликих п'єсах з ляльковим театром. Він також співав як сопрано в дитячому під керуванням , поки у нього не змінився голос на бас, який згодом став однією з його відмінних акторських рис. У юності Альберто вивчав оперний спів і деякий час виступав на оперній сцені.
У 1936 році Сорді записав платівку із казками для дітей на компанії звукозапису «» і на виручені гроші поїхав до Мілана, де поступив на курси акторської майстерності в . Перед переїздом на північ Італії, він залишив навчання в Інституті комерційних стартапів «Джуліо Романо» в Трастевері (але через кілька років він все ж отримав диплом бухгалтера як студент-заочник, щоб порадувати свою матір). Проте досвід навчання в Академії для Сорді став невдалим, його виключили звідти через помітний римський діалект.
Кар'єра дублера Повернувшись до Риму, 1937 року Сорді влаштувався на роботу статистом на кіностудії «Cinecittà», де він знівся у блокбастері «», де виконав роль звичайного давньоримського солдатаClaudio G. Fava, op. cit., p. 17. У тому ж році він виграв конкурс, організований кіностудією «MGM», на дублювання голосу Олівера Гарді (де він виступив під псевдонімом Альберт Одізор), разом із , який озвучив Стена Лорела. Як розповів сам Сорді в телепрограмі «», він з'явився на прослуховуванні не маючи достатнього досвіду дублювання та маючи невеликі надії на успіх, враховуючи конкуренцію з боку визнаних професіоналів у цій галузі; проте директор по дубляжу «MGM» Франко Шірато вважав, що бас-регістр та «тепло-м'який» тембр його голосу ідеально підходять для одного з головних персонажів фільму (хоча насправді голос Гарді у тенор-регістрі); тому його кандидатура була одразу схвалена, таким чином відбувся його дебют у дублюванні комедії «» (1930), після якої того ж року він взяв участь у дублюванні ще одного художнього фільму «» (1939).
25 червня 1950 року Сорді випала можливість зустрітися з Гарді і дублювати його наживо, під час італійського турне цього американського актора. Тоді комічний дует Гарді і Лорела виступав на у Римі, в дитячому шоу, а Сорді разом з Мауро Замбуто тим часом, знаходячись за лаштунками, дублювали обох коміків. Дублером Сорді працював до 1956 року; також він брав участь в дублюванні багатьох інших фільмів за участю Лорела та Гарді, й, серед іншого, , Ентоні Квінна, , Роберта Мітчема, Педро Армендаріса та італійських акторів, Франко Фабріці і навіть Марчелло Мастроянні у фільмі «» 1950 року.
Голос Сорді також з'являвся у фільмах «Це дивовижне життя» (1946) Френка Капри, «Викрадачі велосипедів» (1948) Вітторіо Де Сіки, «» (1950) Алессандро Блазетті та «» (1956), який став його останньою роботою як актора дубляжу, у цій картині тварини розмовляли голосами відомих акторів. Тоді як самого Сорді у двох випадках дублював інший актор: у фільмі «» (1940) — його озвучив , а озвучив його у фільмі «» (1947) , де він грав розбійника.
Театральна кар'єра
З середини 1930-х років Сорді почав виступати у театрах-ревю. Хоча його спроба виступів з трупою Альдо Фабриці та , з виставою «Сан-Джованні» протягом сезону 1936—1937 років — була невдалою, надалі він знову поновив свої виступи у цій галузі театрального мистецтва. Разом з другом дитинства та однокласником, Сорді сформував творчий дует імітаторів та фантазерів, який проіснував недовго. Протягом сезону 1938—1939 років Сорді дебютував в театрі-ревю з виставою «Але у селі це ще одна… троянда», де він грав разом з і . У цій виставі він спочатку виконував роль танцюриста хору, а потім йому дали значнішу роль дворецького у скетчі, написаному спеціально для нього Беніні та Горі. Цього часу свої театральні виступи Сорді чергував зі зніманням в кіно, він грав у фільмах: «» (1938) з Анною Маньяні і «» (1939).
1940 року Сорді призвали в Королівську італійську арміюFava, op. cit. p. 19., він служив в гарнізонному оркестрі , який зокрема займався музичним супроводом церемонії відправки італійських військ у короткотривалу французьку кампанію. Під час військової служби Сорді мав достатньо вільного часу, щоб продовжувати свою акторську кар'єру. Надалі він грав у низьці вистав: «Все золото світу» (1941), з трупою Гвідо Фінеші та ; «Театр карикатури» (1942) разом з актором ; «За-Бум повертається» (1943) та «Знаєш, що?» (1944), написаній та поставлену Маріо Маттолі; мюзиклі «Світ гармоній» (1944) ; «Підсудні… вставайте!» (1945) ; «Дме, я знаю…» (1946) творчого дуету та ; «І він каже…» (1947), написану Бенекосте й поставлену та . Вистава «Великий безлад», що виходила протягом сезону 1952—1953 років — стала його останньою театральною роботою, яку він виконував разом з . Надалі Сорді запросив цю акторку на знімання свого фільму «Зоряний пил» 1973 року, у сцену яка повторювала сюжет вистави.
Радіокар'єра Виступаючи на радіо між 1946—1953 роками Сорді вперше почав набувати популярності. 1946 року, натхненний світською організацією «», він вигадав сатиричну виставу про її представників «Товариші по приходу», персонажі якої мали характерну гугняву вимову та позиціонували себе як «правильні люди». Вітторіо Де Сіці так сподобався один із цих персонажів, що він запропонував Сорді зіграти його у фільмі «» (1951), це була його перша головна кінорольLuisa Morandini, Morando Morandini e Michele Morandini Tassi, Il Morandini 2019 : dizionario dei film e delle serie televisive, Zanichelli, 2018, ISBN 978-88-08-61932-7, OCLC 1277423186. Випуском фільму займалася новостворена кінокомпанія «PFC» («Production Film Comici») Де Сіки, яку він заснував разом з Сорді. Фільм, за сценарієм Чезаре Дзаваттіні і постановкою , був повністю оснований на словесній моделі акторської гри, випробуваної Сорді на радіо, картина посприяла «закріпленню» його персонажа у кіно, після чого він потім повторно з'являвся у інших, але вже другорядних стрічках.
Також цього часу Сорді брав участь і у інших радіопередачах (деякі з яких презентувалися ведучим ): «Привіт» (1947), «З вами розмовляє Альберто Сорді» (1948—1950) та «» (1951). Протягом радіотрансляцій він створював й інших персонажів, зокрема: синьйора Діче, у співпраці з та Етторе Сколою; графа Кларо; та Маріо Піо. Окрім цього, останній персонаж був зіграний Сорді в дебютному фільмі Мауро Болоньїні «» 1953 року, а потім знову виконувався ним на радіо протягом сезону 1968—1969 років у передачі «». Надалі образ Маріо Піо також втілював артист в сатиричній програмі «» 1970 року.
Участь у фільмі «» 1947 року, режисера Камілло Мастрочінкве, стала даниною поваги Сорді радіо, де він грав разом з , та Лаурою Соларі. У фільмі, який на тривалий став забутим і лише нещодавно був опублікований на DVD, він зіграв друга співака, який прагне досягти успіху національного рівня, виступаючи у радіовиставі, спонсорованою вигаданою приватною італійською радіостанцією «Radio Sibilla».
Крім відновлення виконання на радіо своїх персонажів минулого у передачі «Велике вар'єте» наприкінці 1960-х років, останньою радіопередачею Сорді, перед тим, як кіно стало переважати у його кар'єрі, стала «Маленький театр Альберто Сорді», яка транслювалася лише кілька місяців радіо між 1952—1953 роками.
Окрім цього, саме на радіо з'явилися деякі з пісень Сорді, або точніше — «ритми».
Перший кінематографічний досвід Протягом перших понад десяти років своєї кінокар'єри Сорді зіграв другорядні ролі приблизно у двадцяти фільмах, найзначнішими серед яких стали картини «» (1942) Маріо Маттолі та «» (1945) ; на знімальному майданчику йому довелося попрацювати з генуезьким актором та з молодим у ролі аргентинського імпресаріо у фільмі «» (1948), екранізації театральної комедії «» Емеріко Валентінетті.
До числа маловідомих фільмів Сорді його ранньої кінокар'єри потрапив «», знятий 1953 року , де він зіграв роль надмірно дратівливого сусіда, що дуже дошкуляв скромному клерку у виконанні , які намагалися закрутити роман з гарною жінкою. Фільм, який вважався загубленим, був знайдений у червні 2003 року в (у неповній копії, що пізніше вийшла на DVD).
Прихід великої популярності
Між 1953—1955 роками популярність Сорді досягла і великого екрану. Після головної ролі у фільмі Федеріко Фелліні «Білий шейх» 1952 року, що мав незначний успіх серед публіки, та успішнішій картині наступного року, «Мамії», того ж самого режисера, надалі він зіграв у кількох фільмах Стено («Один день у суді» (1954), «Американець у Римі» (1954) і «» (1955)). У всіх цих фільмах сформувалися його сценічні образи байдужих боягузів, спекулянтів, ледарів та нероб, що так і не подорослішали, які він потім втілював у своїх наступних кіноролях протягом 1950-х років. Справжній успіх і прихильність серед широкого загалу для Сорді, по суті, почалися, з виконання ним персонажа на ім'я «Фердінандо Меріконі» (скорочено «Нандо»)PAZZO PER REPUBBLICA - il blog dei feticisti di Repubblica: Michele Serra cade dall'Amaca. , балакучого римського молодика, одержимого міфами про Америку, у фільмі «День у суді».
Успіх Фердінандо Меріконі був настільки великим, що Сорді повторно зіграв його в «Американці у Римі», який став першим фільмом, де герой актора зібрав значні касові збори (близько 380 370 000 лір у той час, що еквівалентно майже 6 мільйонам євро у 2020 році) та знову виконав цього персонажа, через багато років по тому, в епізоді «Вогонь» картини «Під яким ти знаком?» Серджо Корбуччі (1975), в якому Нандо представлений вже літнім охоронцем промисловця-мільярдера. Популярність цього кіногероя навіть перетнула межі Італії і принесла Сорді у 1955 році запрошення в Канзас-Сіті (завдяки повторюваній крилатій фразі Меріконі, яка являла собою назву цього міста), де актор, зустрінутий з усіма почестями, в присутності президента Дуайта Ейзенхауера, був проголошений почесним громадянином губернатором штату під час проведення заходу «».
З цього моменту слава Сорді лише зростала, попри деякі розбіжності в минулому. Перед цим кінопрокатники просили, щоб ім'я Сорді не з'являлося на афішах фільму «Мамії», через їхнє побоювання щодо ймовірного несприйняття актора глядачами (особливо після того як «Білий шейх» виявився критичним провалом), тоді як Федеріко Фелліні вірив у його здібності. Меланхолійний та цинічний персонаж Сорді на ім'я Альберто в «Маміях», став однією з робіт, що надалі забезпечила йому стійкий успіх в кіно. Відтоді актор майже безперевно знімався, подекуди він грав у 10 фільмах на рік.
Увійшовши у світ кіно, Сорді не забував і про своє музичне минуле: у 1956 році він зняв комедію під назвою «», в якій розповідається історія, що швидко розвивається, розпещеного, самовпевненого студента-співака, який знаходиться на утриманні роздратованого тестя (у виконанні Альдо Фабріці), й прагне потрапити на оперну сцену. У фільмі брали участь і відомі оперні співаки того часу, зокрема сієнський бас .
У 1957 році Сорді вступив у спілку авторів та видавців як гравець на мандоліні, цим інструментом він оволодів ще під час служби в армії, де йому було присвоєне звання «композитор-мелодист».
Ролі «середнього італійця»