Історія доменного виробництва в Україні

Історія доменного виробництва в Україні бере свій початок від середини XVIII століття, коли спочатку на Прикарпатті, а потім і на Поліссі почали будувати перші відомі на території України доменні печі.

Металургія заліза в Україні до появи доменного виробництва До появи на території України доменного виробництва, тут з давніх часів існувала доволі розвинена металургія заліза. У XIV столітті у багатьох місцях України на Поліссі, Полтавщині, Харківщині і в Галичині з'явилися нові заклади з виробництва заліза — рудні. Залізо на них отримували сиродутним способом у великих горнах і домницях. Великі рудні, на яких було розподілення праці, являли собою перші залізоробні мануфактури. В деяких місцевостях вони збереглися до середини XIX століття.

XVIII століття У 1724 році Києво-Печерською лаврою була запроектована перша в Україні доменна мануфактура на рудоносних землях Стародубського полку. Однак з невідомих причин проект не було здійснено.Развитие металлургии в Украинской ССР. — Киев: Наукова думка, 1980. — 960 с. (Стор. 37)

У другій половині XVIII століття зростаючий попит на метал спричинив будівництво спочатку у районі Карпат, а потім і на Поліссі залізоплавильних підприємств мануфактурного типу, що мали доменну піч (високу піч) і декілька кричних горен для переробки чавуну, отриманого у доменних печах, на ковке залізо.

Прикарпаття У 60-х роках XVIII століття доменні печі малої продуктивності були на мануфактурах де-яких місцевостей Прикарпаття, зокрема у селах Смільна королівської Самбірської економії, Руді Креховській, Руді-Ружанецькій та інших. Підприємство у селі Смільне складалося з однієї доменної печі, трьох кричних горен, двох кузень. Тут виробляли переважно штабове залізо, але крім того виливали казани, баняки, дзвони, мортири. 1768 року мануфактура давала лише 150 пудів (2,4 т) чавуну на тиждень. У 1769—1770 роках вона давала чавуну ще менше, причому функціонувала лише 12 тижнів. Це було викликано низькою якістю місцевої руди і виробів, що не мали великого попиту. Значна частина продукції йшла на задоволення потреб самої Самбірської королівської економії.

Полісся На Правобережному Поліссі наприкінці XVIII століття з'явилися перші доменні печі невеликого розміру, в яких виплавляли чавун з місцевих болотних і гірських руд на деревному вугіллі, яке випалювали з деревини місцевих лісів.

Перший на Правобережному Поліссі доменний завод — «Висока піч» («Високопічанський») — було введено в дію 1773 року. На заводі діяли дві невеличкі доменних печі. Того ж року почав діяти другий доменний завод — Кропивнеський, збудований у селі Кропивня на річці Тні неподалік від Новоград-Волинського. Кропивненський доменний завод був доволі великим металургійним підприємством. У селі Чижівка Новоград-Волинського повіту 1778 року почав працювати великий для того часу залізоробний завод. 1783 року почав роботу Городокський доменний завод.

На Високопічанській доменній мануфактурі у 1797 році виплавили 10,8 тис. пудів (172,8 т) заліза. 1798 року тут працювало 90 чоловік, кілька десятків робітників було зайнято на видобутку руди.

Ці заводи працювали і у XIX столітті, коли їх було перероблено і модернізовано.

Східна Україна Наприкінці XVIII століття, 1799 року у селі Кам'яний Брід Донецького повіту було збудовано перший металургійний завод на сході України — казенний Луганський чавуноливарний завод, збудований за урядовим указом. Доменні печі заводу почали роботу 1799 року. Чавун виплавлявся з місцевих городищенських руд на місцевому лисичанському кам'яному вугіллі. Це був перший завод на території України і Російської Імперії (під окупацією якої знаходилася Україна), де доменні печі працювали не на деревному, а на кам'яному вугіллі. Технології таких плавок у металургійному виробництві заводів Росії до того часу ще не знали. Проте перші плавки не дали позитивних результатів і після марних дослідів 1806 року доменну плавку на Луганському заводі припинили. Сам завод ще продовжував працювати, переплавляв уральський чавун та металобрухт з фортець і флоту Чорного моря.

Втім, спроби організувати доменну плавку на мінеральному паливі на заводі продовжувалися ще багато років. Не організувавши нормальної плавки чавуну на кам'яному вугіллі, завод поступово втрачав своє значення. 20 червня 1887 року на підставі урядового указу завод був ліквідований. На його місці було організовано казенний патронний Луганський завод.

XIX століття

Прикарпаття

1810 року на території Східної Галичини було 13 доменних печей малої продуктивності, зокрема у селах Майдан, Рибник, Смільне (Самбірський округ), Дубин, Демня, Сколе та інших. На доменних підприємствах працювало по 50—80 і навіть 110—120 чоловік. Річна продукція доменної печі становила в більшості випадків 6,9—13,8 тис. пудів (110,4—220,8 т) заліза (Стор. 42) (для порівняння: сучасна доменна піч відносно невеликого об'єму виробляє таку кількість чавуну лише за кілька годин). На всіх залізоплавильних підприємствах краю виплавляли в середньому 30—40 тис. пудів (480—640 т) металу на рік. Однак цієї кількості не вистачало для того, щоб задовольнити зростаючий попит. Залізо місцевого виробництва було не завжди високої якості, тому воно завозилося ще й з Закарпаття.

У 20—30-х роках XIX століття у Східній Галичині хоч і виникли нові залізорудні мануфактури (наприклад, у селах Орові, Підбужі Самборського округу, Вишкові Стрийського округу, Команчі, Душатині Сяноцького округу, однак вони не викликали підйому металургійного виробництва.

1822 року у краї налічувалося 14 домен і 2 домниці (в селах Майдані, Смільні, Августові, Дубині, Вільховці та інших). Східногалицькі домни давали в цей час щорічно не більше 40,6—56,3 тис. пудів (649,6—900,8 т) металу.

Загалом з кінця XVIII і до середини XIX століття у Східній Галичині було збудовано 25 доменних печей малої продуктивності. У 40-ві роки XIX століття нові підприємства у Східній Галичині вже майже не будувалися. У 40-х роках XIX століття більшу частину виробленого на Прикарпатті заліза давали більш потужні мануфактури Західної Галичини і Південної Буковини.

Східногалицькі металургійні мануфактури не витримали конкуренції з більш дешевим залізом західних провінцій австрійської монархії. Після будівництва у 60-х роках залізниці східногалицькі мануфактури ще більше занепали. 1880 року налічувалося лише 6 залізоплавильних підприємств, на яких було зайнято 109 робітників. У 1885 році залишилося лише 3 підприємства, що виробляло залізо з руди, інші — з залізного брухту. У 1890 році їх діяло лише 4, кількість робітників на яких становила 78 чоловік.

На Північній Буковині була збудована доменна піч малої продуктивності біля села Мигове.

Закарпаття На Закарпатті було збудовано близько 15 доменних печей, зокрема у селах Нова Візниця, Шелестове, Чинадієве, Верхні Ремети, Турьє-Ремети, Анталовці, Кобилецька Поляна, Фридешеве та інших, в більшості з яких до цього були невеликі рудні.

Завдяки більш високій якості місцевих руд (вміст заліза становив 15—30 %, в окремих місцевостях 40 %, а подекуди й 55—57 %), а також широкому використанню найманої праці продуктивність окремих закарпатських мануфактур була вищою від східногалицьких. На початку 40-х років XIX століття металургійне підприємство в селі Шелестове виробляло приблизно стільки ж металу, скільки всі східногалицькі домни. Однак більшість закарпатських залізоплавильних підприємств були невеликими і поступово перетворилися у майстерні з ремонту сільськогосподарського реманенту.

На кінець XIX століття через нерентабельність виробництва металургійні підприємства Закарпаття занепали.

Виробництво чавуну у районі Карпат припинилося, потреби місцевого ринку у залізі почали задовольнятись цілком за рахунок привозу.

Полісся У XIX столітті було збудовано ще три доменних підприємства. 1803 — Любашівське в селі Любаші Рівненського повіту, 1847 року Симоновське, 1848 року Денишівське у селі Дениші на річці Тетерів.

У першій половині XIX століття в Поліссі працювало шість доменних заводів, які виплавляли чавун у доменних печах, що працювали на деревному вугіллі. Три доменних заводи діяли у Житомирському повіті, два — у Новгород-Волинському і один — у Ровенському повіті.

1824 року на Кропивненському доменному заводі виробляли за добу близько 90 пудів (1,45 т) чавуну, а за рік виплавляли до 6 тис. пудів (96 т) металу. На підприємстві було зайнято 40—70 робітників, на розробці залізної руди — до 50 чоловік. Болотну руду добували на місці, а гірську — на родовищі за 18—20 км. У доменну піч за добу засипали до 15 колош по 10 пудів (160 кг) рудної суміші. За весь час існування він кілька разів переходив до різних власників, то розростаючись, то занепадаючи. Найбільша продуктивність була досягнута 1895 року — 45 тис. пудів (720 т).

На Денишевському заводі була одна доменна піч на той час дуже великих розмірів — 48,5 футів (14,7 м) висотою. При доменній печі були повітродувні циліндри, які подавали дуття в домни за допомогою парової машини в 16 кінських сил. 1854 року завод припинив роботу і відновив її у 1870-х роках.

Інший завод — Висока піч — у 1853 році мав одну доменну піч і одну вагранку, яка переплавляла чавун для різних виробів. Повітродувний пристрій приводився в дію водяним колесом, встановленим на річці Тетерів. Доменна піч працювала переважно під час осінньої і весняної повені. За добу проплавляли майже 120 пудів (1,92 т) руди.

В середині XIX століття діяли один доменний завод у селі Симонах Житомирського повіту, один — в селі Любаші Ровенського повіту, і заводи у селах Кропивна і Чижівка Новоград-Волинського повіту.

На доменних печах Полісся не знали про застосування гарячого дуття. Як правило доменні печі працювали під час водопілля. Робітниками тут були головним чином селяни. Продуктивність доменних заводів була не високою. Шість заводів у середині XIX століття виробляли 11—12 тис. пудів (176—192 т) чавуну на рік.

Найбільше виробляли деталей з чавуну для сільськогосподарських машин і цукрових заводів. Частина виробів продавалася на торгах і ярмарках у Волинській і частково Київській губерніях.

Поряд з доменними заводами, що виплавляли чавун, та залізними заводами було дуже поширене кустарне виробництво заліза з руди у горнах з ручною подачею повітря і вододіючих домницях. Наприкінці XVIII століття на Поліссі існувало до 500 рудень.

Були спроби розвинути металургію Полісся організацією доменного виробництва на відносно великих заводах.

Поміщики ряду районів Полісся у першій половині XIX століття намагались організувати у більших масштабах металургійне виробництво як за свій рахунок, так і з залученням коштів казни. На початку XIX століття за ініціативою власників Потіївського і Вороб'ївського маєтків виникла ідея про будівництво казенного металургійного заводу на Житомирщині з метою використання місцевих руд. Експедиція Гірничого департаменту об'їхала в 1824—1825 роках ряд районів Полісся і дійшла до висновку про недоцільність будівництва казенного заводу через виробленість багатьох «рудокопних ям», лісів та через нестачу води для заводів.

Металургія Полісся України ґрунтувалась на використанні місцевих руд, вогнетривких матеріалів і флюсів. Як пальне застосовувалось деревне вугілля, яке випалювали з лісів, що належали, як правило, власникам заводів. За тривалий час існування залізоробних підприємств, а потім і доменних заводів запаси руди, розташовані поблизу підприємств, були у значній мірі вичерпані, а ліси були знищені. Видобуток руди і випалювання вугілля на великій віддалі від заводів і доставка їх до печей кіньми у підводах були дуже неекономічними. Робота доменних і залізоробних заводів, а також рудень ґрунтувалась на використанні текучої води і була найбільш інтенсивною в період повені.

Наприкінці XIX століття ця металургія була витіснена металургійною промисловістю Донбасу і Придніпров'я, які виникли у другій половині XIX століття і дуже розвинулися на кінець XIX століття.

Найбільші заводи Полісся, такі як Турчинський, Ягоденський і Денишевський припинили свою діяльність лише у 1900—1903 роках.

Схід України