Військова істо́рія — галузь історичної науки, яка досліджує теоретичні і науково-методичні проблеми з історії війн, воєнного мистецтва, воєнної думки, військових формувань, збройних сил, їх видів, родів військ та їх всебічного забезпечення.

Війну на морі досліджує військово-морська історія.

Напрямки досліджень

Напрямки досліджень:

Розробка проблем методології воєнно-історичної науки. Історія війн, окремих воєнних кампаній, операцій. Історичний досвід будівництва, бойової, організаційної і мобілізаційної підготовки, військового управління, всебічного забезпечення воєнних (бойових) дій та бойового застосування збройних сил, їх видів і родів військ, інших силових структур. Історичний розвиток законів, закономірностей, принципів, форм і способів збройної боротьби — воєнної стратегії, оперативного мистецтва і тактики. Історія розвитку озброєнь, військової техніки, воєнної економіки, тилового, матеріального і технічного забезпечення, оборонно-промислового комплексу, конверсії і реконверсії, фортифікації і оборонного будівництва, структурної організації збройних формувань, армії і флоту, військових органів та установ, військових навчальних закладів. Історичний розвиток воєнних доктрин, напрямків геополітичної стратегії, концепцій міжнародної та національної безпеки. Історичний досвід комплектування збройних сил, всебічної підготовки військ (сил), організації військової освіти, підготовки військових кадрів. Історичні військові аспекти зовнішньополітичної діяльності та міжнародного військового співробітництва. Історичний досвід застосування збройних сил у локальних війнах, збройних конфліктах, антитерористичних та миротворчих операціях. Історія діяльності військових спецслужб, інших силових структур. Історичний досвід ведення інформаційної та психологічної боротьби. Військова діяльність видатних історичних діячів, військова біографістика. Історичний досвід діяльності державних органів влади, політичних партій, громадсько-суспільних рухів та військово-патріотичних організацій у військовій сфері. Історичні аспекти воєнної археології, військово-музейної справи, військової преси і журналістики, воєнної статистики, воєнної історіографії і джерелознавства, воєнної мемуаристики, військової геральдики, уніформістики, емблематики і вексилогії. Історичний досвід організації морально-психологічного та інформаційно-пропагандистського забезпечення військ (сил), воєнно-соціальної, виховної, культурно-просвітницької роботи, гуманітарної підготовки, роботи про зміцнення військової дисципліни, організації дозвілля військовослужбовців, патріотичного виховання на військових традиціях, духовного виховання, соціального та правового захисту військовослужбовців, шефських зв'язків збройних сил з громадськістю.

Військова теорія Стародавній світ

Першим з відомих військово-теоретичних трактатів є Мистецтво війни давньокитайського стратега Сунь-цзи. Цей твір входить до китайського військового канону «Сім класичних військових творів». Як відмічає Є. А. Разін : Головна ідея Сунь-цзи, полягає у тому, що Таким чином, ще 2500 років тому Сунь-цзи сформулював принципи, відомі сьогодні як «стратегія непрямих дій». Також значне місце в розвитку давньокитайської військової теорії надавалось Стратагемам. За поглядами китайських військових теоретиків Стратагемою є наперед складений план, у котрому на супротивника очікує підготована хитрість. Найкращі приклади зібрані у трактаті Тридцять шість стратагем (VI ст.), що являє собою систему прихованих стратегічних та тактичних дій для перехоплення ініціативи та отримання переваги над супротивником. При чому ці Стратагеми можна вживати не тільки на війні але й у цивільному житті.

Військова теорія в Європі починається з Ксенофонта (430—356 рр. до н. е.), давньогрецького історика та військового діяча. Свої військово-теоретичні погляди він викладає у працях Анабазис, Кіропедія, Грецька історія, Гіппарх, Про їзду верхи. Ксенофонт виявив різницю між стратегією та тактикою. Під стратегією він розумів мистецтво ведення війни, а тактикою — мистецтво шикування війська на полі бою. Самим головним, за Ксенофонтом, є вміння полководця діяти відповідно до обстановки. Також він наголошує на важливості концентрації сил на головному напрямку та виборі моменту для удару — як головних вимогах військового мистецтва. Далі питання тактики продовжують розглядати давньогрецькі військові письменники Еней Тактик (IV ст. до н. е.), Асклепіодот «Тактика» та Еліан «Наука тактики» (I ст.). На початковому етапі розвитку військової теорії давньогрецькі теоретики здебільшого розглядали практичні питання організації, вишколу війська та бойові шикування. Питання безпосередньо стратегії та тактики ведення бою поки що розроблені були слабко. Хоча вже Ксенофонт наголошує на різниці між військовою справою та військовим мистецтвом, що є узагальненням досвіду усіх попередніх війн. Із давньоримських військових теоретиків найбільш відомими є Онісандр, Вегецій та Юлій Фронтін. У праці «Обов'язки стратега» (I ст.) Онісандр всебічно розкриває проблеми мистецтва полководця, особливо наголошуючи на важливості заходів для підтримання високого морального рівня військ. Також велику увагу приділено проблемам розвідки та контррозвідки, їх впливу на успіх військових дій. Працю Вегеція «Про військову справу» (IV ст. до н. е.) можна розглядати як синтез римської військово-теоретичної думки. Хоча Вегецій не пропонує нічого нового, але, у пошуках шляхів подолання занепаду римської армії, він дав дає широкий аналіз багатьох сторін бойової діяльності армій стародавніх Греції та Риму. Про важливість праці Вегеція свідчить той факт, що з X по XV ст. відомо біля 150 списків його роботиРазин Е. А. История военного искусства. — Т. 1. — С.452.. Юлій Фронтін у роботі «Стратегематон» або «Військові хитрощі» дає приклади вирішення різних завдань перед та під час бою, а також при обороні та облозі фортець. Хоча військові хитрощі, на відміну від китайців, не розглядалися римлянами як «мистецтво перемагати», а відносились до категорії випадковостей. Юлій Фронтін наголошує, що бій є найбільш важливою дією у війні. Також він вводить в обіг поняття «золотий міст» — можливість надати шлях відступу оточеному супротивнику, бо загнаний у кут, супротивник буде чинити запеклий опір, завдаючи значних втрат римлянам. У Давньому Римі поступово відходять від історичних студій на військові теми, переходячи до суто військових настанов. Також відбувається систематизація військово-теоретичних робіт за проблемами.

«Стратегіка» — керівництво для воєначальника «Тактика» — опис складу та маневрування військ «Поліоркетика» — облога то оборона фортець «Механіка» — конструкція військових машин «Стратагеми» — військові хитрощі «Кастраметація» — облаштування військового табору.

Крім того, греко-римська військова теорія виробляє важливі принципи військової розвідки: безперервність надходження розвідувальних даних, їх перевірка, різні джерела розвідувальної інформації.

Таким чином, військова думка Стародавнього світу дала початок розробці фундаментальних проблем військової справи, що полишаються актуальними до нашого часу.

Поліен Полібій Юлій Цезар Вітрувій

Середньовіччя Незважаючи на значну кількість війн, що мали місце у Середньовіччя, за винятком Візантійської імперії, до XVI ст., військова теорія значного розвитку не отримала.

Військова думка Візантії починається з твору "Візантійський Анонім" (VI ст.). Анонім вперше широко поставив питання про стратегію як складову частину військового мистецтва, розуміючи її як підготовку збройних сил держави до військових дій та метод розгрому ворога. Автор ставить два головних стратегічних завдання:

Забезпечення державної безпеки; Заходи для розгрому ворога.

Наступним великим твором є Стратегікон, що його приписують візантійському імператору Маврикію (VI ст.). Тут підсумовується військовий досвід пізньоримської армії та візантійської армії VI ст. Маврикій, як і його попередник, римський військовий теоретик Онісандр, наголошує на важливості справедливої війни. Надалі ця ідея стає важливою складовою візантійської військової доктрини Культура Византии. под ред З. В. Удальцова. - Т. 1. - С.398.. Також Маврикій виступає прибічником тактики "випаленої землі" під час війни на ворожій території. Стосовно бойових шикувань, то автор вводить новий момент — розподіл війська на складові частини з а їхнім тактичним призначенням. Також рекомендується не розпочинати бій усіма військами одразу, а поступове введення бойових частин в залежності від обстановки. Новим елементом військової теорії є визнання необхідності вчитися у ворога.

Наступним значним твором військової думки Візантійської імперії є "Тактика" імператора Лева VI Мудрого (X ст.), що за думкою видатного вченого М. Ієнса є найвищим досягненням військової думки X ст..Культура Византии. под ред З. В. Удальцова. - Т. 2. - С.288. Лев VI не обмежується тільки розглядом питань тактики та стратегії, а й розглядає цілий ряд допоміжних питань, таких як озброєння, логістика, військова медицина тощо. Фактично трактат збирає у собі все, що необхідно полководцю для підготовки та ведення військових дій. Погляди Маврикія та Лева VI продовжували впливати на полководців та військових теоретиків ще й у XVII-XVIII ст. Але після розквіту у X ст. у візантійській військовій літературі поступово відбувається занепад що виявляється у схилянні перед досвідом давніх греків та римлян, усе менше враховуючи військовий досвід сучасності. Тому пізніше військова теорія у Візантійській імперії зникає.

На Русі першою військово-теоретичною працею можна вважати Повчання князя Володимира Мономаха (XII ст.). У цьому творі автор особливу уваги приділяє організації похідної охорони та розвідки. Також значне місце військовим питанням приділяє давньоруська збірка законів Руська Правда. Тут містяться рекомендації про озброєння військ, засоби та форми ведення війни, бойові шикування.

Новий час В XV—XVI ст. починається широке впровадження в збройних силах вогнепальної зброї та починається процес становлення постійного професійного війська. Відповідно до цих процесів починається розробка теорії ведення військових дій військами нового типу. Першим з військових трактатів Нового часу є «Про військове мистецтво» Макіавеллі (1521 р.). Макіавеллі виступає проти практики найманих військ та висуває ідею постійного війська міліційного типу. Автор рекомендує рішучий тип бойових дій з кінцевою метою — перемогою у генеральній битві. В той же час Макіавеллі недооцінює роль вогнепальної зброї. Тем не менш Фрідріх Енгельс вважав Макіавеллі:

Розвиток артилерії призвів також до стрімкого розвитку фортифікації. З'являється ціла низка праць, таких як «Різні питання та винаходи»Нікколо Тарталья (1546 р.), «Настанови до укріплення міст, замків і фортець» Альбрехта Дюрера (1589 р.), «Мистецтво фортифікації» Ерар де Бар-ле-Дюка (1594 р.), де розроблялися теоретичні питання фортифікації. В Московському царстві розвиток військово-теоретичної думки пов'язаний з ім'ям Івана Пересвєтова. У своїх чолобитних на ім'я царя Івана Грозного, він доводить потребу в організації постійного війська, озброєного вогнепальною зброєю, та важливість польової артилерії.

Подальший розвиток військової думки пов'язаний зі створенням постійних найманих армій в Європі та становленням піхоти як головного роду військ.

Найвідомішими теоретиками XVII ст. були французький військовий інженер Вобан, австрійський фельдмаршал Монтекукколі та французький священник, професор математики Павло Гост.