Операція «Фаустшлаг» ( , також відома як Одинадцятиденна війна,; 18 лютого — 3 березня 1918) — наступальна операція військ німецької та австро-угорської армій з окупації західної частини колишньої Російської імперії після її розпаду. Російські війська не могли чинити серйозного опору через потрясіння Російської революції та подальшої громадянської війни в Росії. Тому армії Центральних держав захопили величезні території в Естонії, Латвії, Білорусі та Україні, змусивши більшовицький уряд Росії підписати Берестейський мир.
Передумови
Після того як Лютнева революція (березень 1917 року) повалила царську монархію Російської імперії, Російську імператорську армію було перетворено на Російську армію. Попри обіцянки продовжувати війну, Російський Тимчасовий уряд і Петроградська рада докладали зусиль, щоб гуманізувати й демократизувати командну структуру, перетворивши її з горезвісно корумпованої царської ієрархії на таку, де авторитет офіцерів ґрунтувався на підтримці їхніх військ і де більше не толеруватимуться зловживання владою. Зокрема, Наказ № 1 Петроградської ради пропонував більш рівне ставлення до солдатів і офіцерів усіх рангів, а також обрання представників до Петроградської ради, водночас зберігаючи ієрархічну командну структуру та військову дисципліну. Хоча деякі царські офіцери втекли під час Лютневої революції або придушили заколоти підпорядкованих їм солдатів, загалом порядок було збережено.
Постімперська російська армія здійснила в липні 1917 року Наступ Керенського, але він зазнав поразки. Це ще більше послабило військо та підживило недовіру до очолюваного Олександром Керенським Тимчасового уряду, однак більшовицькі антикеренські протести Липневих днів у Петрограді, а також Повстання полуботківців у Києві були успішно придушені. Уряд Керенського та Петроградська рада зміцнили внутрішньополітичний порядок, проголосивши 1 вересня 1917 року Російську республіку, чим остаточно скасували Російську імперію, а також зірвали Корніловський заколот. Тим часом Центральна Рада набирала впливу в Україні, ведучи переговори з Російським Тимчасовим урядом про автономію України в складі Росії, вимоги яких уряд Керенського визнав частково, але ще не повністю (так, 13 липня 1917 року він визнав Генеральний секретаріат України).
7 листопада 1917 року під час Жовтневого перевороту більшовики Петроградської ради взяли владу в Російській республіці, швидко перетворивши контрольовані території на Російську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (РСФРР) (більш відому як Радянська Росія) і оголосивши, що «Радянська Росія» виходить з війни. Тим часом під час Київського більшовицького повстання (8–13 листопада 1917 року, яке започаткувало українсько-радянську війну) сили Центральної Ради та більшовиків спільно витіснили Київський військовий округ Російського Тимчасового уряду, і Центральна Рада 20 листопада 1917 року проголосила автономну Українську Народну Республіку (УНР), яка мала мати верховну владу в Україні до відновлення порядку в Російській республіці (чого так і не сталося).
Переговори між новим більшовицьким урядом Радянської Росії та Центральними державами розпочалися в Бересті 3 грудня 1917 року, а 17 грудня набрало чинності перемир'я. Невдовзі, 22 грудня, почалися мирні переговори. На початку перемовин Центральні держави висунули вимоги на території, які вони окупували в період 1914–1916 років, включно з Польщею, Литвою та західною Латвією. Більшовики вирішили не приймати ці умови й натомість вийшли з переговорів, що врешті призвело до зриву перемир'я. Лев Троцький, голова делегації Радянської Росії, сподівався затягнути переговори доти, доки в Німеччині не відбудеться революція, яка змусить її вийти з війни.
Тим часом 17 грудня київські більшовики вимагали від Центральної Ради України визнати новий радянський уряд у Росії, але Рада відмовилася, і між ними спалахнув конфлікт. Більшовики втекли з Києва, перегрупувалися в Харкові (на сході України) і 24 грудня 1917 року заснували там Українську Народну Республіку Рад, підпорядковану РСФРР. Центральна Рада спробувала швидко повернути контроль, але була змушена залишити Харків (19 грудня 1917 – 10 січня 1918). У проміжку, 25 грудня 1917 року, київську УНР запросили приєднатися до мирних переговорів, і вона відрядила своїх представників до Берестя для перемовин про незалежність України. 10–12 січня 1918 року Центральні держави визнали українську делегацію на переговорах у Бересті як окрему й повноважну для ведення переговорів від імені УНР. 22 січня 1918 року переважна більшість Центральної Ради проголосувала за незалежність України, яку згодом проголосили в Четвертому Універсалі Української Центральної Ради.
Троцький був головним прихильником політики «ні війни, ні миру», і 28 січня 1918 року оголосив, що Радянська Росія вважає війну закінченою. Це було неприйнятним для німців, які вже перекидали війська на Західний фронт. Поки тривали переговори, радянський головнокомандувач Микола Криленко керував демобілізацією та демократизацією російської армії, запроваджуючи виборних командирів, скасовуючи всі звання та відправляючи війська додому. 29 січня Криленко наказав демобілізувати всю армію. Того ж дня більшовицькі війська, що наступали на Київ, були затримані УНР у бою під Крутами, а Київське січневе повстання на заводі «Арсенал» 4 лютого було придушене військами УНР. Тим не менш, більшовики захопили Київ 8 лютого 1918 року, змусивши Центральну Раду покинути столицю України й розглянути можливість запросити Центральні держави до інтервенції. Начальник німецького генерального штабу генерал Макс Гофман відреагував підписанням мирного договору з УНР 9 лютого та оголосив про припинення перемир'я з Радянською Росією через два дні, 17 лютого, що призвело до відновлення бойових дій. Німецька та австро-угорська влада охоче прийняла запрошення зневіреної Центральної Ради окупувати Україну, забезпечити продовольством свої армії та населення, водночас захищаючи УНР від наступаючих більшовицьких сил Радянської Росії.
Наступ
18 лютого німецькі та австро-угорські війська розпочали великий тристоронній наступ проти радянських сил, маючи 53 дивізії. Північна група наступала від Пскова на Нарву, центральна — на Смоленськ, а південна — на Київ.
Північна група у складі 16 дивізій першого ж дня захопила ключовий залізничний вузол Даугавпілс. Незабаром після цього були взяті Псков і 28 лютого забезпечено контроль над Нарвою. 2-й Червоний полк уперше вступив у бій із німецькими військами 23 лютого на річках Череха та Многа, тимчасово затримавши німецький наступ до 24-го числа, коли полк змушений був відступити. До 24-го бої точилися вже на околицях Пскова. 25-го відступаючі латиські стрільці прибули на поле бою з Латвії та почали посилювати російські позиції під Любатово. 28-го битва остаточно завершилася повним взяттям Пскова.
Червоні війська чинили запеклий опір наступаючим німецьким силам. Їм вдалося вбити 30 німецьких офіцерів, 34 унтер-офіцерів і 206 німецьких солдатів, випустивши два снаряди по ємності з піроксиліном на захопленій німцями залізничній станції.
Центральні сили 10-ї армії та XLI корпусу наступали на Смоленськ. 21 лютого було захоплено Мінськ разом зі штабом Західної армійської групи. Південні сили прорвали залишки російської Південно-Західної армійської групи, 24 лютого захопивши Житомир. Київ було взято 2 березня, через день після того, як туди прибули війська Української Центральної Ради.
Армії Центральних держав за тиждень просунулися більш ніж на , не зустрічаючи серйозного опору радянських військ. Німецькі війська перебували тепер на відстані від Петрограда, що змусило радянську владу перенести столицю до Москви. Швидкий наступ описували як «залізничну війну» (der Eisenbahnfeldzug), коли німецькі солдати використовували російські залізниці для просування на схід. Гоффманн записав у щоденнику 22 лютого:
Це найкомічніша війна, яку я коли-небудь знав. Ми саджаємо жменьку піхотинців з кулеметами та одну гармату на поїзд і мчимо їх до наступної станції; вони беруть її, захоплюють більшовиків у полон, добирають ще трохи військ, і так далі. Принаймні ця процедура має привабливість новизни.
Політичні наслідки Поки тривав німецький наступ, Троцький повернувся до Петрограда. Більшість керівництва все ще віддавала перевагу продовженню війни, хоча Росія через знищення своєї армії не мала для цього можливостей. У цей момент Ленін втрутився, щоб змусити радянське керівництво прийняти німецькі умови, які на той час стали ще жорсткішими. Його підтримали інші високопоставлені комуністи, зокрема Каменєв, Зінов'єв і Сталін.
Після бурхливого засідання ленінської керівної ради, під час якого Ленін навіть погрожував відставкою, він домігся 116 голосів проти 85 на підтримку нових німецьких умов. Голосування в Центральному комітеті було ще більш напруженим: сім голосів «за» і шість «проти». Зрештою Троцький змінив свій голос, і німецькі умови було прийнято; 3 березня більшовики підписали Брестський мирний договір.
24 лютого, за день до прибуття німецьких військ до Таллінна, Естонський комітет порятунку проголосив незалежність Естонії. Німецька окупаційна влада відмовилася визнати естонський уряд, і на керівні посади були призначені німці.
Наслідки
Капітуляція більшовиків 3 березня 1918 року лише зупинила просування по лінії від Нарви до Північної України, оскільки за Берестейським миром радянський уряд відмовився від усіх прав на південно-західний регіон колишньої Російської імперії. Протягом наступних кількох місяців південні сили Центральних держав просунулися більш ніж на , захопивши всю Україну та деякі території за її межами.
Німецькі операції також тривали на Кавказі та у Фінляндії, де Німеччина допомагала білофінським силам у Громадянській війні у Фінляндії. Згідно з договором, усі російські військово-морські бази на Балтиці, крім Кронштадта, були вилучені, а російські кораблі Чорноморського флоту в Одесі мали бути роззброєні та затримані. Більшовики також погодилися на негайне повернення 630 000 австрійських військовополонених.
За Берестейським миром радянська Росія відмовилася від Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Білорусі та України, що дозволило цим територіям розвиватися незалежно від російського впливу. Німеччина мала намір перетворити ці території на політичні та територіальні сателіти, але цей план зазнав краху з поразкою самої Німеччини протягом року. Після капітуляції Німеччини радянські війська здійснили спробу повернути втрачені території. Вони досягли успіху в деяких районах, таких як Україна, Білорусь та Кавказ, але були змушені визнати незалежність Балтійських держав, Фінляндії та Польщі.
В Україні Українська Народна Армія взяла під контроль Донецький басейн у квітні 1918 року. Того ж місяця Крим також був очищений від більшовиків українськими військами та німецькою імперською армією.Germany Takes Control of Crimea, New York Herald (18 May 1918) 13 березня 1918 року українські війська та австро-угорська армія зайняли Одесу. 5 квітня 1918 року німецька армія взяла під контроль Катеринослав, а ще через три дні — Харків.War Without Fronts: Atamans and Commissars in Ukraine, 1917-1919 by Mikhail Akulov, Harvard University, August 2013 (page 102 and 103) Німецькі/австро-угорські перемоги в Україні були зумовлені апатією місцевого населення та гіршими бойовими якостями більшовицьких військ порівняно з австро-угорськими та німецькими.
У більшовицькому уряді Ленін зміцнив свою владу; однак, побоюючись можливості відновлення німецької загрози на Балтиці, він 12 березня переніс столицю з Петрограда до Москви. Дебати стали набагато стриманішими, і його більше ніколи так сильно не заперечували, як під час укладення Берестейського миру.
Див. також Вступ німецької армії до Києва 1918 Німецька інтервенція на Кавказі (1918) Штурм Києва (1918) Брусилівське збройне повстання 1918 Обер Ост
Примітки
Література Vejas Gabriel Liulevicius: Kriegsland im Osten. Eroberung, Kolonisierung und Militärherrschaft im Ersten Weltkrieg 1914–1918. Hamburger Edition, Hamburg 2002, ISBN 3-930908-81-6.