Кли́чний або зверта́льний відмі́нок чи вокати́в (, від voco — «кличу», «зову») — непрямий відмінок, який позначає звертання до певної особи чи предмета. Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань.

Кличний відмінок в українській мові

Термін Термін «кличний відмінок» був введений в українське мовознавство Агатангелом Кримським у його праці «Українська граматика» (1907). Тривалий час існував і був поширеним в українському мовознавстві термін «клична форма»Вихованець І. Р.. Кличний відмінок //  — С. 255.Падежи. Звательный съ особой формой. Терминологія // Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья. Том 1, выпуск 1-й. Научно-практический курс сознательного изучения центрально-украинской речи, освещенный указаниями на важнейшие моменты из истории развития малорусского языка, начиная с XI века, особенно из истории наречия восточно-малорусского (летописного киево-чернигово-переяславского) / Крымский А. Ю. — Москва. Типография Вяч. Ал. Гатцук, 1907. — С. 36.

Історія Категорію кличного відмінка реконструюють уже у праіндоєвропейській мові. Утворення його форм у різних індоєвропейських мовах виявляє багато спільного. У таблиці наведені приклади утворення кличного відмінка від слова «вовк». Мова Називний Кличний Праіндоєвропейська *wl̩kʷ-o-s *wl̩kʷ-e Санскрит vr̩k-a-s vr̩k-a Давньогрецька λύκ-ο-ς λύκ-ε Латинська lup-u-s lup-e Литовська vilk-a-s vilk-e Староцерковнослов'янська вльк-ъ вльч-е Українська вовк вовч-е

Кличний відмінок фіксується в українських пам'ятках уже з XI століття. Зокрема, його вживання засвідчене в найдавніших церковнослов'янських текстах, як-от Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, в графіті на стінах Софії Київської та в інших пам'ятках. Ця форма стала нормою української літературної мовиМорфологічні риси русько-українських пам'яток ХІ–XIV ст., які стали нормою української мови: Відображення форм кличного відмінка іменників; Додаток 1. Мовні риси, засвідчені в писемних пам'ятках, які стали нормою української літературної мови (Відображення форм К. в.) // Спочатку було Слово… Від мовного узусу — до літературної норми (Нарис генези української літературної мови) / Віктор Мойсієнко, . — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2024. — С. 152—154; 245. — ISBN 978-83-235-6702-8. Відображення форм кличного відмінка // Переосмислюючи російські глотогонічні міти (Про постання східнослов'янських літературних мов /на прикладі української/) / Віктор Мойсієнко, / Українська лінгвістична медієвістика. — Випуск 1 / Інститут української мови НАН України. — Київ, 2024. — С. 80..

Праслов'янська і давньоруська парадигма кличного відмінка була вельми схожою з сучасною. Іменники давньою основою на *ā мали закінчення *o в твердому варіанті () і *-e у м'якому (); іменники основи на *-ŏ — закінчення *-e у твердому (), *je або *ju — у м'якому (); іменники на *-ŭ — закінчення *-u (); іменники з основою на *-ĭ — закінчення *-i (). Іменники середнього роду, а також іменники з основами на *-ū та на приголосний () окремих форм кличного відмінка не мали, їх замінювали форми називного. У сучасній мові в цілому зберігається праслов'янська система, новацією є закінчення -ю у м'якому варіанті І відміни (матусю, Парасю, Олесю). Іменники колишнього відмінювання на *-ĭ прийняли закінчення -е або -ю, перейшовши у II-гу (гостю) або III-тю відміну (ноче), давнє закінчення зберегло тільки слово Господь (Господи). Іменники з давньою основою на *-ū перейшли в інші типи відмінювання, набувши закінчень кличного відмінка -o (церкво, букво, моркво) чи -е (крове, любове). Порівняно з давньоруською мовою спостерігається більша поширеність закінчення -у/-ю, у низці випадків його прийняли і іменники колишнього відмінювання на *-o твердої групи (діду).

Чергування у корені г — ж, к — ч, х — ш (друг — друже, вовк — вовче, дух — душе) виникли у давнину і пов'язані з процесом першої палаталізації, чергування з — ж, ц — ч (князь — княже, отець — отче) пояснюються наслідками як першої, так і третьої палаталізацій (князь < *kъnędzь < *kъnęgъ, отець < *otьcь < *otьkъ). З походженням м'яких -зь, -ць від твердих приголосних пов'язане й закінчення кличного відмінка -е слів з цими суфіксами — за моделлю твердого варіанту. І навпаки, слова м'якого варіанту, що утворювали форми кличного відмінка із закінченням -ю, зберегли цей спосіб і після ствердіння шиплячих, тільки змінивши написання -ю на -у (мужу, плачу, мечу).

У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зизанія кличний відомий як . У «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького числиться шостим за ліком, стоячи перед місцевим відмінком. Смотрицький так тлумачить його значення: .

Форма кличного відмінка могла вживатися замість називного у функції підмета. Ця особливість тривалий час зберігалася у фольклорі: «Ой, плаче, плаче молодий козаче».

Сучасність Кличний відмінок мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині форма кличного відмінка збігається з формою називного відмінка: сестри, брати, але для деяких слів також продовжує існувати архаїчна форма із закінченням -ове: сестрове, братове (зараз переважно вживаються у поетичному та урочистому мовленні, як-от у вірші Івана Драча «Німі братове дерева»). Серед таких слів єдиним загальновживаним та нормативним є звертання «панове» (варіант кличного відмінка від «пани»). Ці форми можуть мати різне походження: або архаїчна форма називного відмінка множини іменників з давньою основою на *-ŭ (сватове), або запозичена питома форма називного множини (панове — від ), або утворені за аналогією до них форми (сестрове, братове).

Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте. Як правило, обидва слова мають форму кличного відмінка у таких звертаннях, як друже Іване, Василю Миколайовичу, пане офіцере.

I відміна У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о, -е (-є), -ю. Тверда група має закінчення -о: дружино, перемого, сестро; М'яка група має закінчення -е: воле, земле, Катре, Ілле, Насте, а після голосного та апострофа — закінчення -є: Надіє, мріє, Маріє, редакціє, сім’є; Мішана група має закінчення -е: теще, душе, площе; Деякі іменники цієї відміни з основою на м'який приголосний зі значенням пестливості мають закінчення -ю: бабусю, доню, матусю (хоча слово «мати» належить до III відміни, але «матуся» — до І відміни), Олю, Олюню, Настусю (але Насте).

II відміна Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. Тверда група має закінчення: -е для більшості безсуфіксних іменників: друже, Петре, Максиме, Києве, Львове, козаче, вовче (для цього типу відмінювання також характерне чергування г, к, х//ж, ч, ш); -у: (1) якщо іменник містить суфікс на -к-, зокрема -ик, -ок,-ко: батьку, синку, критику, супутнику (крім парубок - парубче), (2) якщо це власні імена іноземного походження з основою на г, ґ, к, х: Людвіґу, Фрідріху, Рюрику; а також іменники: ді́ду, та́ту, си́ну. іменник Олег має дві форми: Олегу, Олеже. Перший варіант є пізнішим, утвореним за аналогією до сину, батьку, діду, другий давнішого походження і пов'язаний з чергуванням приголосних внаслідок першої палаталізації.

М'яка група має закінчення: -ю для більшості іменників: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю; -е для деяких іменників, що закінчуються на -ець (з характерним чергуванням): женче (від жнець), кравче (від кравець), шевче (від швець), хлопче, молодче (але бійцю, борцю, знавцю, добровольцю, а також як прізвища — Жнецю, Кравцю, Швецю). Ця особливість пов'язана з наслідками третьої палаталізації, походженням цього м'якого суфікса від ранішого твердого; іменник Ігор належить до м'якої групи II відміни, тому має утворювати форму кличного Ігорю, але тривалий час нормативною вважалася форма Ігоре«Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові» , Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кличний відмінок.. У правописі 2019 року закріплена форма Ігорю. для іменників середнього роду на -е кличний відмінок тотожний називному.

Мішана група має закінчення: -е (для власних назв з основою на шиплячий та загальних з основою на -ж, -р): пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше; -у (для деяких іменників мішаної групи з основою на шиплячий, крім -ж, -р): слухачу, керманичу, викладачу, читачу, товаришу.

III відміна Іменники цієї відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчення -е: ві́сте, любо́ве, но́че, ра́досте, сме́рте; -и: мати.

IV відміна Кличний відмінок однини збігається з називним та знахідним відмінками. Іменники четвертої відміни мають закінчення -я (після шиплячого — -а): галчен́я, гус́я, дит́я, ім'́я, козен́я, пл́ем'я; коліщ́а, курч́а, лош́а.

Звертання з двох слів Якщо звертання складається:

з двох загальних назв, форму кличного відмінка мають обидва слова: добродію бригадире, пане лейтенанте. з загальної назви та імені, форму кличного відмінка набувають і загальна назва, і власне ім'я: брате Петре, друже Грицю, колего Степане, лікарю Ігорю, пане Віталію, побратиме Іване. із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка набувають і загальна назва, і власне ім'я: друже Максименку; колего Євгенищуку, пане Ковалю; можливі також поєднання форми кличного відмінка іменника загальної назви та форми кличного відмінка прізвища, однакової з формою називного відмінка: друже Максименко; коле́го Євгенищук, пане Коваль. з двох власних назв — імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Володимире Хомичу, Петре Кузьмичу, Ярославе Андрійовичу.

У грецькій мові У давньогрецькій форми кличного у більшості слів збігалися з формами називного, за винятком іменників чоловічого роду II, і частково III відміни. Іменники II відміни (що мали в називному закінчення -ος), утворювали форми вокатива заміною його на -ε: ἄνθρωπος («людина») — ἄνθρωπε («людино»), ίππος («кінь») — ίππε («коню»), λύκος («вовк») — λύκε («вовче»). Іменники III відміни з прикінцевим -ς не мали окремих форм кличного відмінка (νύξ — «ніч», νύξ — «ноче»); але в іменників цієї відміни з прикінцевим -ις форма вокатива являла собою «чистий» корінь (з необхідними фонетичними чергуваннями): πόλις («місто», «поліс») — πόλι. Деякі слова мали неправильні, іррегулярні форми вокатива: Σωκράτης («Сократ») — Σώκρατες («Сократе»), ᾰ̓νήρ («чоловік») — ᾰ̓́νερ («чоловіче»).

У новогрецькій мові іменники чоловічого роду II відміни зберігають у формах кличного відмінка закінчення -ε, проте, у розмовному мовленні часто замість них вживаються форми знахідного: Έλα εδώ, Χρήστο («Ходь сюди, Христе») — замість літературного Έλα εδώ, Χρήστε. Іменники інших відмін теж можуть набувати в звертаннях форм акузатива (як в офіційному, так і в неофіційному мовленні), за винятком слів катаревуси, що зберігають давньогрецькі форми: Ἕλλην («грек», «еллін», відповідає димотичній формі Έλληνας) — Ἕλλην! («греку!», «елліне!»)Holton, David, Irene Philippaki-Warburton, and Peter A. Mackridge, Greek: A Comprehensive Grammar of the Modern Language (Routledge, London and New York:1997), pp. 49-50 ISBN 0415100011.

У романських мовах

Латинська мова У більшості іменників латинської мови кличний відмінок (casus vocatīvus) збігається з називним (casus nominatīvis). Винятком є іменники чоловічого роду другої відміни в однині (які закінчуються на -us у називному відмінку) — у кличному вони мають закінчення -e: amicus («друг») — amice («друже»), barbarus («варвар») — barbare («варваре»), dominus («пан») — domine («пане»), lupus («вовк») — lupe («вовче»), Brutus («Брут») — Brute («Бруте»), Dominus («Господь») — Domine («Господи»). Якщо основа закінчується на -i, закінчення кличного нульове: filius («син») — fili («сину»), Iulius («Юлій») — Iuli («Юлію»), Publius («Публій») — Publi («Публію»).