Леоно́ра Фа́ні (, справжнє ім'я — Елеоно́ра Крістофа́ні, ; , Корнуда, Італія) — італійська кіноакторка й еротична фотомодель. Висхідна зірка італійського жанрового кінематографу 1970-х років, яку називають «Лолітою італійського кіно». Грала ролі молодих тендітних дівчат в еротичних стрічках: з успіхом виступала в «сексуальних комедіях по-італійськи», джалло та . Як модель знімалася для багатьох еротичних журналів, серед яких французький , італійський й американський Playboy.
Серед найвідоміших робіт Леонори Фані в кіно головні ролі в скандальному фільмі «Скотолозтво» () одного з найзагадковіших режисерів Італії та історичній драмі «Нене» () відомого італійського режисера Сальваторе Сампері. Також Фані відома своїми ролями в італійських трилерах і джалло, зокрема: (), «Пансіон страху» () та багатьох інших. На рахунку акторки трохи менше 30-и ролей у кіно та на телебаченні. У середині 1980-х років покинула кінематограф і відтоді про її долю майже нічого невідомо.
Біографія
Перші роки Елеонора Крістофані народилася 18 лютого 1954 року в маленькому північноіталійському містечку Корнуда, що входить до складу провінції Тревізо регіону Венето (за іншими даними — у сусідньому містечку Крочетта-дель-Монтелло тієї ж провінції). У підлітковому віці Елеонора брала участь в італійському конкурсі краси .
Невдовзі дівчина розпочала кар'єру в кіно. Перший досвід фільмування прийшов у 1973 році, коли їй було 19 років, в італійсько-американській кримінальній комедії (), де вона зіграла епізодичну роль ще під своїм справжнім ім'ям. Однак, провінційна венеційська дівчина замість того, щоб продовжити навчання, поїхала до Риму в прагненні визнання і там позувала оголеною для кількох еротичних журналів. Тоді ж, у листопаді 1973 року, журнал зробив її «дівчиною місяця» та розмістив фото на обкладинці під ім'ям «Елена Феррарі», нібито римської студентки. Попри використання псевдоніма, у рідному містечку Леонору впізнали. Її фото вивісили на вхідних дверях школи та на стінах батьківського будинку. Через цей скандал дівчина була змушена втекти та, залишивши Тревізо, остаточно оселитися в Римі. Після публікації в Playmen на Елеонору звернули увагу кінопродюсери. Пізніше в інтерв'ю французькому еротичному кіножурналу Eroscore вона розповідала:
Початок кар'єри
1974 року Елеонора отримала першу головну роль в еротичній драмі () , де зіграла роль дівчини Орнелли Бернарді, що фліртує зі старшим від неї чоловіком. У титрах до цього фільму використовувався вже псевдонім «Леонора Фані». Стрічка не мала великого успіху в публіки, а кінокритик у своєму словнику італійських фільмів 1970-х років відзначив не надто вдалий дебют акторки .
Того ж року Фані зіграла в кількох комедіях: (), а також у () разом з відомими італійськими акторами , , Валентіною Кортезе й француженкою Машою Меріль. Успіх фільму призвів до появи двох сиквелів, в яких Фані також знялася: () 1975 року та () 1976 року. Однак, на відміну від першої частини, в центрі сюжету наступних фільмів були інші персонажі, тож роль Леонори в цих картинах була радше епізодичною.
Після кількох другорядних ролей в еротичних комедіях «Прислуга» та () 1975 року Фані познайомилася з продюсером Дієго Спатано, завдяки якому її запросили на головну роль в еротичній лесбійській драмі «Гарячі вуста» () 1976 року разом з французькою порно і кіноакторкою . Фільм створили у двох версіях (70-хвилинній «жорсткій» та 86-хвилинній «м'якій»), що пов'язано з легалізацією порнографії та спробою італійських кінокомпаній охопити додаткову аудиторію. Оригінальна, довга, версія фільму вважається легкою еротикою, однак вона перероблена 1985 року для випуску на VHS під назвою Burning Lips з використанням жорстких вставок і сміливою лесбійською сценою. Остання була знята під час сексу між Фані та Беккарі. Як згадував пізніше режисер , він просто дозволив не зупиняти знімання постільної сцени .
У 1975 році завдяки спільному французько-італійському виробництву фільму «Агресія» (; ) Леонора Фані стала відомою у Франції. На знімальному майданчику цієї драми вона познайомилася з метрами французького кіно: Жаном-Луї Трентіньяном, Катрін Денев і Клодом Брассером. У Франції Фані знялась в еротичній фотосесії місцевого чоловічого часопису та з'явилася на обкладинці французького кіножурналу, присвяченому еротиці в кіно, Eroscore. Вони писали схвальні відгуки про акторку, зокрема про те, що Фані — це майбутня зірка італійського кіно чи те, що «1976 рік — буде роком Леонори». За даними журналу Lui, вона зацікавила видатного італійського кінопродюсера Карло Понті, який показав її канадському режисеру . Так акторка знялась 1976 року в ще одному міжнародному фільмі, (). Трилер про ветерана війни у В'єтнамі було знято за мотивом історії про американського масового вбивцю , що вбив у 1966 році вісім студенток-медсестр, одну з яких зіграла Фані (за сюжетом ім'я персонажа змінили на Дженні).
Скандал довкола фільму Bestialità
Того ж, 1976 року, акторка зіграла в еротичній драмі «Скотолозтво» (), яка вплинула на всю подальшу кар'єру. Фільм зняв режисер , який вважається одним з найзагадковіших італійських кінематографістів. Крім Леонори Фані головні ролі в стрічці виконали французькі актори і Жульєт Майнієль, а серед виконавців другорядних ролей: видатний італійський актор Енріко Марія Салерно, швейцарець й Ілона Шталлер, що знаніша як порноакторка під сценічним ім'ям «Чиччоліна». Досі ведуться суперечки щодо того, хто справді був режисером. Крім, власне, Пітера Скерла режисування приписують монтажеру Вергіліо Маттеї, асистентці режисера чи Луїджі Монтефіорі (він же ), що виступив сценаристом стрічки. Ряд сучасних кінокритиків, зокрема , вважають, що «Пітер Скерл» — це не сценічне ім'я, а реальна людина й саме він зняв кінокартину, але в титрах записали Маттеї, бо Скерл на той час не мав жодного громадянства.
За сюжетом Фані грала дівчину, на ім'я Жанін, що в дитинстві мимоволі стала свідком девіантних сексуальних стосунків її матері з собакою. Дізнавшись про це, батько спалив сімейну віллу, а Жанін, травмована цими подіями, продовжила жити зі звіром після втечі з психіатричної лікарні. Через кілька років на острів, де жила героїня приплила пара, що переживає подружню кризу. Познайомившись, між ними та дівчиною зав'язуються стосунки, тож пес, ревнуючи свою хазяйку й одночасно «коханку», загризає її на смерть.
Використання в 1976 році таких табуйованих тем у кіно, як зоофілія, стосунки втрьох, секс між людьми з великою різницею у віці не могло не викликати суспільного скандалу. Попри отримання дозволу від на показ фільму з рейтингом V.M.18 (з — заборонено молодше 18 років), судді Больцано відкликали стрічку й наказали вирізати частину відзнятого матеріалу, а наступного місяця генеральний прокурор Абруццо зажадав вилучити фільм з усіх кінотеатрів Італії, вважаючи дії колег занадто м'якими. Ба більше, суддя засудив акторку (зіграла мати Жанін) за «аморальний вчинок», попри те, що сцени зоофілії були явно вигаданими. Цензурні ініціативи прокурора не завадили фільму отримати комерційний успіх, але більше режисер не зняв жодного фільму.
Подальша кар'єра Найвідомішою була роль дівчинки Нене в однойменній драмі 1977 року відомого італійського режисера, одного з батьків «кіно контестації», Сальваторе Сампері. Попри схвальні відгуки кінокритиків, публіка сприйняла стрічку прохолодно, тож Фані не набула популярності. Ще однією важливою роллю в кар'єрі Елеонори стала Роза у психологічній драмі «Пансіон страху» () 1978 року режисера . У цей період вона знялася оголеною як для еротичного журналу Playmen та італійського видання Playboy. І публіка, і критики сходились на думці, що кар'єра Леонори знаходилася, на той час, на переломному етапі, і що вона могла стати «зірковою» акторкою. Натомість Фані не отримала жодної серйозної ролі в популярних касових фільмах протягом майже двох наступних років.
1979 року на екрани вийшла малоуспішна еротична драма , Sensività від якої навіть сам режисер пізніше відмовився, заявивши, що це була просто «технічна» робота і відпочинок з сім'єю в Іспанії. У 1980-х роках, за допомогою режисера цей фільм частково перезняла компанія, якій належали авторські права. Однак, замість нових сцен з Леонорою Фані до знімання долучили дублера, а деякі оригінальні сцени Кастелларі вирізали. Усупереч бажанню кінокомпанії додати фільму елементи американського слешера, успіху нова стрічка, все одно, не мала.
У 1980 році акторка з'явилася разом з іншою зіркою італійської еротики, Марісою Мелл, у фільмі (). Разом вони знову грали того ж року в німецько-італійському фільмі «Температура до 40!» (). Того ж року їй випала головна роль у спільному, італійсько-японському, фільмі «Едемський сад» (, ) Ясудзо Масумура, який мав би затьмарити «Імперію почуттів» Наґіси Осіми 1976 року, поєднуючи в сюжеті «Ромео і Джульєтту» з оригінальною «Блакитною лагуною» . Ідеалізована історія про двох молодих людей, які, подібно Адаму та Єві, живуть голими на безлюдному пляжі, так і не вийшла на італійські великі екрани.
І хоч Леонора після скандалу зі «Скотолозтвом» деякий час продовжувала зніматися в кіно, жодна з цих стрічок не мала великого успіху. Так у фільмі 1981 року () партнерами на знімальному майданчику Леонори стали Франко Фабріці й Ліллі Караті, але фільм показали лише в шести іспанських кінотеатрах, а на батьківщині, в Італії, його навіть не випустили в прокат. Останній повнометражний фільм за участю Фані, () 1982 року так і не вийшов на великі екрани. Леонора знялася в більш ніж 20-и повнометражних кінофільмах, і лише в останні роки взяла участь у фільмуванні кількох телевізійних мінісеріалів і однієї короткометражної стрічки. Зокрема в комедії «Целулоїдні хлопці» () та еротичному мінісеріалі «Від мого гарячого духу» (), де зіграла з тією самою , яку засудили після «Скотолозтва» і з якою Фані відтоді подружилася.
На початку 1980-х Леонора Фані завершила кар'єру акторки, повністю покинула кіноіндустрію і почала жити інкогніто. Єдині відомості відтоді походять від сестри акторки, Джозеппіни. За її словами, в Елеонори нове життя й вона займається підприємництвом.
Амплуа Леонора Фані мала успішну кар'єру в італійських фільмах категорії «B», особливо в еротичному жанрі. Вона грала, як типові комедійні «пікантні» ролі, так і молодих дівчат з сексуальною одержимістю, перверсіями, або ж підлітків, що потрапили в еротичну історію з елементами горору чи стали жертвами сексуального насилля. На відміну від багатьох інших зірок «сексуальних комедій по-італійськи» вона не зачаровувала чоловіків величезними грудьми чи стегнами, а навпаки — німфетичною тендітністю. Більша частина кар'єри акторки продовжувалася поки їй було від 20-и до 30-и років (впродовж 1973—1986 років), однак завдяки своїй зовнішності вона завжди виглядала як дівчинка-підліток.
Архетипом амплуа Фані була набоковська «Лоліта», деякі кінокритики, навіть, називають її «Лолітою італійського кіно». Дебютом акторки у кіно, хоч і не надто вдалим, стала еротична драма () режисера . Фільм, майже повністю знятий на острові Іскія в Тірренському морі, оповідає історію Фабіо Лоренці (у виконанні французького актора ), письменника в розпалі творчої кризи розчарованого своїм шлюбом з Сильвією (її зіграла Барбара Буше). Фані довірили роль Орнелли Бернарді, вісімнадцятирічної міланської доньки промисловця, яка буквально зачаровує вже не молодого чоловіка подібно до того, як Лоліта зачарувала Гумберта Гумберта. Класична проблема відносин між молодою жінкою та зрілим чоловіком стали однією головних в кар'єрі акторки.
Типажі жертв Німфофілічний образ героїнь, яких грала Леонора Фані, супроводжував її впродовж майже усієї кар'єри й часто він поєднувався з типажем жертви. Зокрема, у кримінальних стрічках: французько-італійському фільмі «Агресія» (; ) 1975 року, () 1976 року, () 1979 року та інших. У фільмі «Нене» 1977 року, дядько головної героїні у виконанні Фані, заставши під час сексу з молодим мулатом Роді, щосили б'є її не тільки як , а й сублімуючи свій сексуальний потяг.