Бізе́рта (, , ) — місто на півночі Тунісу, адміністративний центр вілаєту Бізерта — С. 171.. Найпівнічніше місто Африки, розташоване поблизу крайньої північної точки континенту — мису Бланко. Промисловий, транспортний і туристичний центр. Великий середземноморський порт і головна база ВМС Тунісу . До 1963 року стратегічна військово-морська і повітряна база Франції у Північній Африці. Застарілі назви Біцерта, Бенсерта, Бенцерт.
Історія
Бізерта знана як найстаріше та історично найбільш європейське місто Тунісу. Її історія на порядок більше пов'язана з історією сучасної Європи ніж інших міст арабського Сходу.
Антична доба Бізерта була заснована на початку XII століття до н. е. фінікійцями з ТіруHervé Bourges et Claude Wauthier, Les 50 Afriques: Maghreb, Afrique du Nord-Est, Corne de l'Afrique, Afrique sahélo-soudanienne, Golfe du Bénin, éd. du Seuil, Paris, 1979, p. 68 . Спочатку це була маленька приморська факторія, типова для таласократичних цивілізацій в західному Середземномор'ї, яка імовірно мала назву Акра (фінік. ). Вперше про Бізерту як Гіппон Акру згадував давньогрецький мандрівник та письменник Ескілак Кариандський (приб. 560-ті — 490-ті рр. до н. е.). Ця назва є похідною від пунічною мовоюHippo (in Perseus Digital Library) . . Портове містечко було розташоване за 30 км на північ від Утіки та 50 км від Карфагену, інших міст-держав, заснованих фінікійцями. За часів царівни Елісси, близько 950 року до н. е., Гіппон Акра потрапила під вплив Карфагену.
Давні греки, зокрема історик Полібій, називали це місто Гіппон Діаррітос (), додавши до назви уточнення Diarrhytos (тобто «розділений водою»), на відміну від Гіппону Регія («царського») в Нумідії. В римській період, за царювання вандалів та в часи Візантійської імперії місто продовжувало називатись Гіппо Діаррітус () або Гіппо Царітус ()Hippo Zarytus (in Perseus Digital Library) . .
Стратегічно надзвичайно вдало розташовану природну гавань як військовий форпост використовували карфагенські полководці Гамількар, Магон, Гасдрубал, Ганнібал. Гіппон згадується в історії Першої Пунічної війни (264 — 241 до н. е.), Лівійської війни (241 — 237 до н. е.), вирішального бою у Гіппагрета в ході Третьої Пунічної війни (148 до н. е.).
Після перших нападів у 149 році до н. е. місто було зайняте римськими військами у часи Юлія Цезаря. Після повалення Карфагену римляни відбудували місто й називали його Гіппо Діаррітус (Царітус). Діаррітус входив у провінцію Африка із центром в Утіці. Найбільшого розквіту місто досягло, починаючи з правління Августа Октавіана. У цей період воно вело жваву морську торгівлю з Остією та Римом. Тоді ж, під впливом Аврелія Августина та деяких інших єпископів, серед великих землевласників й аристократії Царітусу набуло поширення християнство.
439 року, Гейзеріх, цар вандалів, разом з близько 80 тисячами послідовників висадився в Північній Африці. Його військо захопило місто. Створивши королівство зі столицею у Карфагені, вандали використовували порт як плацдарм для рейдів до інших частин Західної Римської імперії, здійснюючи набіги на Рим і острови Сардинію, Мальту, Корсику та Сицилію. Після поразки вандалів 534 року, місто перейшло під владу Східної Римської імперії, під пануванням якої перебувало до 642. У ті часи в Бізерті побудовані укріплення, що згодом стали основою арабської фортеці, відомої тепер як Форт Касба.
Середньовіччя
647 року місто було завойоване арабськими арміями. Араби, внаслідок фонетичного освоєння греко-латинської назви міста Гіппо Царітус, стали називати його Бен-ЦертPétridès, Sophron (1910). «Hippo Diarrhytus». Catholic Encyclopedia 7. New York: Robert Appleton Company. 1913. , звідки й пішли пізніші назви Бінзерт, Бізер, Безерте, Бізерта — (Banzart). З приходом арабів розпочалася ісламізація населення.
Араби значно укріпили важливе місто-порт, збудувавши на залишках римських укріплень фортецю Касба (VI-XVII століття). Підпорядкувати собі стратегічний середземноморський порт намагалися також греки, іспанці, османи, завойовники з Сицилії та Мальти — морські битви за Бізерту були перманентним явищем. З 1050 року, після нашестя і краху держави Зірідів, країна розпалася на багато дрібних незалежних князівств, серед яких була й Бізерта. Згодом, після відновлення берберської держави під владою Альмохадів, відбувся новий розрив, внаслідок якого Іфрикія (разом з Бізертою) отримала статус автономної провінції, якою правила династія Хафсідів.
На початку XVI століття Бізерта стала базою берберських корсарів Середземномор'я. 1508 року хафсідський султан Тунісу Абу Абдаллах Мухаммад V надав дозвіл використовувати Бізерту як свою базу для діяльності в західному Середземномор'ї османському корсару Куртоглу Мусліхіддин-реїсу. Натомість султан мав отримувати п'яту частину від здобичі, захопленої корсарами. Основними противниками берберських корсарів були флоти Іспанії, Генуї і лицарів-госпітальєрів. 1535 року містом оволоділи війська імператора Священної Римської імперії Карла V Габсбурга, а потім у 1574 році — османи. На цей час, завдяки існуванню порту, припадає другий період розквіту Бізерти.
Французький королівський флот бомбардував місто 1681 року. 4 й 5 липня 1770 року французька ескадра знову обстріляла Бізерту й зруйнувала портові споруди. 1784 й 1785 року місто й порт бомбардував флот венеційців. Поступово, у міру згасання піратського промислу, занепала й Бізерта. До вісімдесятих років XIX століття місто було занедбане, шосе й залізниця були відсутні, морський порт — засипаний.
Під протекторатом Франції
За часів Французької колоніальної імперії, 1881 року, над колишньою провінцією Османської імперії був встановлений протекторат Французької третьої республіки. Кораблі ВМС Франції вперше ввійшли в старий порт Бізерти в травні 1881 року, під час так званої «туніської кампанії», але через дипломатичний тиск з боку Британії, яка вважала загрозою створення французької військово-морської бази за 250 милях від Мальти, 18 березня 1884 були змушені залишити Бізертську гавань .
Тим не менше, на початку 1886 року французи розпочали будівництво в Бізерті великого військового порту, який мав стратегічне значення — контролювати судноплавство Туніською протокою. Бізерту вони називали «пістолетом, спрямованим на Італію». Створення порту включало прокладення каналу (між Бізертською бухтою й однойменним озером), будівництво якого завершилося лише 1892 року. На насипу, що утворився від будівництва каналу, було споруджене сучасне місто. 1895 року порт був відкритий для міжнародної торгівлі. Тоді ж він перейшов під управління Військово-морського флоту Франції. Розвиток порту прискорився, зокрема, в 1897–1899 роках у зв'язку із зростанням напруженості у відносинах між Францією й Великою Британією, особливо під час Фашодської кризи. На протилежному, південно-західному, березі озера Бізерта засноване місто-порт Ферівілль, яке стало частиною військово-морської бази.
Французи втретє вдихнули життя в Бізерту: під протекторатом Франції місто стрімко зростало. Указом від 16 липня 1884 утворений муніципалітет Бізерта . 1898 року через канал був побудований підйомний міст, що поєднав з містом його південний берег. Старий канальний міст залишався на службі до 1909 року. В той же час, відразу за мединою тоді існувало старе арабське містечко, був у місті також італійський квартал, який тепер не існує. Наприкінці XIX — початку XX століття французи побудували інженерні споруди — форти для берегової оборони.
Першим іноземним військовим кораблем, що зайшов у Бізерту, став російський вітрильно-гвинтовий кліпер . Це відбулося в жовтні 1897. Пізніше, 1920 року, цей факт багато російських моряків визнали символічним — тоді в Бізерті встали на останню стоянку тридцять три російських військових кораблі так званої «Російської ескадри».
Перша світова війна. Російська ескадра в Бізерті
Під час Першої світової війни Бізерта — найбільша військово-морська база союзників у Середземному морі. На базі, крім бойових кораблів, в Ла-Карубі дислокувалися гідролітаки та розвідувальний дирижабль. Особливе місце займали підводні човни.
28 жовтня 1920 року Врангель віддав наказ про негайну евакуацію з Криму Російського імператорського флоту. Через три дні 126 кораблів і суден взяли курс на Константинополь. Чорноморський флот, що вийшов у море, був перейменований на «Російську ескадру», командувачем якої був призначений віце-адмірал Кедров. Через тиждень кораблі пройшли Чорноморські протоки, але офіційно Константинополь відмовився приймати росіян. Єдиною країною, яка несподівано погодилася надати притулок, стала Франція: бувши союзником Російської армії й не визнаючи радянську владу, французький уряд запропонував тимчасово направити ескадру до Бізерти . В забезпечення витрат, пов'язаних з прийманням біженців з Криму, французи взяли у заставу весь російський військовий і торговельний флот .
29 грудня 1920 російські кораблі під командуванням контр-адмірала Беренса увійшли в гавань Бізерти. До середини лютого 1921 року в порту зібралися залишки ескадри з 33 кораблів і суден. Прибулі на кораблях 6 тисяч біженців (за іншими даними до Бізерти прибуло 7000 військових і 1000 цивільних осіб), заснували першу російську громаду в Тунісі. Російські військові жили в таборах, розташованих на французьких військових об'єктах, зокрема на Надор, Джебель-Кебір, Румі, Сен-Жан, Шрек-бен-Шабан.
Перебування в Бізерті російських моряків значно змінило уклад життя містечка і мало величезний культурний вплив. Була збудована православна церква, влаштований театр, де стали давати концерти й проводити лекції та бали. У старому форті Джебель-Кебір був відкритий Морський кадетський корпус. У корпусі заняття чергувалися з парадами, були організовані гуртки та офіцерські курси. Щорічно відбувалися випуски кадетів та їх призначення в корабельні гардемарини. Багато випускників згодом виїхали до Європи, де вступили до вищих навчальних закладів, переважно в Чехословаччині. Тим часом, стан російського флоту залишався жалюгідним. Кораблі були розбиті, механізми зіпсовані, а гармати розхитані. Грошей на відновлення й ремонт не було. У ситуації невизначеності вже 1921 року більша частина цивільних, які прибули з ескадрою, виїхали до Франції, а частина повернулася в Радянську Росію на пароплаві «Великий князь Костянтин».
28 жовтня 1924 Франція офіційно визнала Радянський Союз. Наступного дня, 29 жовтня о 17.25 за місцевим часом на кораблях ескадри були спущені Андріївські прапори. Наприкінці 1924 року до Бізерти прибула радянська технічна комісія, яка мала здійснити прийняття кораблів ескадри, але за технічним станом це зробити виявилося неможливим. Частину кораблів отримала Франція, інші були передані Італії та Мальті, а ті, що втратили ходові якості, — розібрані на брухт. Більшість моряків поїхали жити до Франції: до 1925 року в Тунісі залишилося лише 700 росіян, а на 10 липня 1934 від російської ескадри в Бізерті не залишилося нічого.
У пам'ять про Чорноморську ескадру, 1938 року, на кошти, зібрані російською громадою Бізерти, була споруджена невеличка церква Олександра Невського. На мармуровій дошці всередині храму золотом вибиті назви всіх кораблів, що прийшли в Бізерту. Церква прикрашена корабельними іконами, а царські врата завішані кормовим прапором з броненосця «Георгій Побідоносець». 2006 року майдан, де розташований храм Олександра Невського, був названий площею Анастасії Ширинської.
Друга світова війна
У березні 1939 року, за декілька днів до перемоги націоналістів у громадянській війні в Іспанії, за наказом командувача республіканськими ВМС Мігеля Буїсса кораблі республіканського флоту — три крейсери, вісім есмінців і два підводні човни залишили гавань Картахени й перейшли морем до Бізерти, де були інтерновані французькою владою .