Респу́бліка Татарста́н (, також Тата́рия; ) — суб'єкт РФ. 30 серпня 1990 Татарстаном було проголошено державний суверенітет, підтриманий 1992 року більшістю населення на референдумі. Всупереч цьому, Татарстан було включено до Російської Федерації в 2000 році. Столиця — місто Казань.
Географія
Географічне положення Татарстан розташований в центрі Російської Федерації на Східноєвропейській рівнині в місці злиття річок Волга і Кама. Столиця Татарстану Казань розташована на відстані 797 км на схід від Москви.
Межує з Кіровською, Ульяновською, Самарською, Оренбурзькою областями, республіками Марій Ел, Чувашією, Башкортостаном, Удмуртією.
Протяжність території з півночі на південь становить 290 км, із заходу на схід — 460 км.
Територія республіки є рівниною в лісовій і лісостеповій зоні з невеликими височинами на правобережжі Волги та південному сході республіки. 90 % території розташовано на висоті не більше 200 м над рівнем моря.
Понад 16 % території покрито лісами, що складаються здебільшого з листяних порід (дуб, липа, береза, осика), хвойні породи представлені сосною і ялиною.
За 7 км від міста Азнакаєво розташований державний природний заказник регіонального значення комплексного профілю Чатир-Тау. Це одна з найвищих точок Республіки Татарстан. Висота вершини — 321,7 м.
Клімат Клімат помірно-континентальний. Іноді трапляються посухи. Середня температура січня (найхолодніший місяць) -14 °C, липня (найтепліший місяць) +19 °C. Середня кількість опадів — від 460 до 520 мм. Вегетаційний період становить близько 170 діб.
Ґрунти Ґрунти відрізняються великою різноманітністю — від сірих лісових і підзолистих на півночі та заході до різних видів чорноземів на півдні республіки (32 % площі).
Природні ресурси Основним ресурсом надр республіки є нафта, запаси якої становлять 800 млн тонн (прогнозовані запаси — понад 1 млрд тонн).
Родовища — Ромашкінське на півдні республіки, і велике Новоєлховське нафтове родовище у міста Альметьєвськ. Разом з нафтою видобувають нафтові гази — близько 40 м³ на 1 тонну нафти. Відомі декілька незначних родовищ природного газу і газового конденсату.
У надрах республіки є також промислові запаси вапняку, доломіту, будівельного піску, глини для виробництва цеглини, будівельного каменю, гіпсу, піщано-гравієвої суміші, торфу, а також перспективні запаси нафтобітумів, бурого і кам'яного вугілля, горючих сланців, цеолітів, міді, бокситів.
Найбільші річки — Волга і Кама, а також дві притоки Ками — Вятка і Біла, забезпечують загальний стік 234 млрд м³/рік (97,5 % загального стоку всіх річок). Окрім них, по території республіки протікає ще близько 500 малих річок завдовжки не менше 10 км і численні струмки. Великі запаси водних ресурсів зосереджені в двох найбільших водосховищах — Куйбишевському і Нижньокамському. У республіці налічується також більше 8 тис. невеликих озер і ставків.
Гідроенергопотенціал річок реалізується на р. Камі Нижньокамською ГЕС що виробляє близько 1,8 млрд кВтгод/рік (за проектом — 2,7 млрд кВтгод/рік).
Татарстан включений до списку лісонадлишних регіонів. На території регіону зустрічаються особливо родючі чорноземи, а переважають сірі лісові і вилужені чорноземні ґрунти. У надрах республіки містяться значні запаси підземних вод — від сильно мінералізованних до слабосолоноватих і прісних.
Історія
Рання історія
Волзька Булгарія (VII ст. — 1236)
Першу державу на теренах сучасного Татарстану в IX ст. створили ватажки племені булгар, які вели свій родовід від напівлегендарних хана Кубрата та його другого сина Котрага, що з співплемінниками залишив степи Приазов'я після 665 року.
Прибульці об'єднали племена, які мешкали на Волзі, біля її злиття з Камою, серед яких були як тюрки, що розмовляли огурськими, огузькими та кипчацькими мовами, так і фіно-угри. Булгари від початку складали панівну верству в державі і дали їй ім'я Булгарія. Щоб відрізняти її від дунайської держави із співзвучної назвою в літературі часто використовують прикметник-уточнення — Волзька або Срібна (Булгарія).
Володарі Булгарії носили титул ельтебер. До 922 року ельтебер Алмиш прийняв від согдійських місіонерів іслам і став першим булгарським еміром.
В Х ст. Булгарія звільнилася з-під влади Хозарського каганату, від якого раніше залежала.
На початку XIII ст. булгарам двічі вдалося відбитися від нападів монголів. Проте в 1236 вони були переможені і підкорені монгольським ханом Батиєм.
Під владою Улуса Джучі (1236—1438)
Після монгольського завоювання Булгарія увійшла до складу Улуса Джучі як Булгарська земля, , в Булгарі перебувала ставка його хана — доки для держави не збудували нову столицю — Сарай
Стара династія булгарських емірів була знищена, але їхні піддані стали співтворцями нової держави і увійшли до її військової еліти та цивільної адміністрації, створеної на нових засадах. З часом вона прийняла й нову, принесену зі сходу назву «татари», яку сусіди використовували для позначення усіх мешканців Улусу.
Зближенню переможців і переможених сприяло утвердженню в державі ісламу — остаточно він отримав державний статус за хана Узбека, здобути владу якому допомогли булгарські купці.
Казанське ханство (1438—1552)
З розпадом Улуса Джучі булгарські землі закріпила за собою гілка Чингізидів на чолі з Улуг-Мухаммедом. Своєю столицею нові володарі зробили місто Казань, а нова держава отримала назву Казанського ханства.
Панівною верствою в державі була татарська військово-служила знать. Звичайних підданих — іменували чувашами (це слово означало «селянин» і спочатку не мало етнічного забарвлення), а тих з них, хто сповідував іслам — просто мусульманами.
При цьому Казанське ханство часто продовжували іменувати Булгарською землею, вкладаючи у це визначення вже не етнічний, а територіальний сенс.
Новий час
Утвердження російського панування (1552—1800) у 1552 році московський цар Іван IV Грозний взяв в облогу і захопив Казань. За кілька років до його володінь була приєднана уся територія Казанського ханства, що втратило у війні з загарбниками близько третини свого населення.
На його місті було утворене Казанське царство, але, по-суті, запроваджена московська адміністрація.
Татари втратили свою державу, майже всю військову та цивільну еліту, їм заборонили селитися в містах, уздовж Волги та інших великих річок. Лише згодом біля Казані (на іншому березі річки Булак) дозволили створити «татарську слободу», яка, однак, не була навіть містом в справжньому розумінні цього слова.
Проте вони зберегли свою мову і вірність ісламу — попри численні спроби хрещення, зокрема й насильницького. Змінили віросповідання лише окремі аристократичні роди.
З часом деякі обмеження були скасовані (переважно самовільно), татарам, насамперед хрещеним, відкрили й шлях до державної служби — за законами Російської імперії це дозволяло їм розраховувати на російське ж дворянство. У XVIII ст. влада не вважала місцеву верхівку небезпечною, навпаки — татар активно використовували для колонізації більш віддалених країв, таких як Казахстан.
Катерина II погодилася зрівняти татарську знать в правах з російським дворянством. Мусульманам дозволили відносно вільно сповідувати іслам і навіть будувати мечеті.
Національне відродження (1800—1917) XIX ст. стало добою татарського національного відродження.
В 1800 році татари домоглися відкриття друкарні, яка б могли виробляти книжки народною мовою, — Азійської друкарні Казанського університету. Вона першою серед тюркських народів розпочала видання книг арабським шрифтом. Окрім релігійної літератури друкувалася й світська. За перші тридцять років роботи друкарні було видано понад сто книжок накладом біля 300 тисяч примірників.
В 40-х роках XIX ст. з'явилися й приватні друкарні, такі, як типографія Людвіга Шевица, який привіз до Казані арабські шрифти з Лейпцигу. У приватних друкарнях Казані за 1801—1855 роках було випущено 577 татарських книг загальним тиражем близько мільйона екземплярів.
Водночас великий вплив духовенства сприяв тому, що в більшості татар формувалася переважно релігійна, а не етнічна ідентичність. Вони вважали себе насамперед мусульманами, а деякі навіть ображалися, коли їх іменували татарами — багато хто вважав це образливим визначенням, накинутим завойовниками.
На це звернув увагу «батько татарського відродження» Шігабутдін Марджані, який уклав перший нарис національної історії.
Поява національно орієнтованої буржуазії дозволило змінити систему освіти і сприяло формуванню нової, світської інтелігенції з європейським світоглядом. Прихильників «нових методів» навчання називали джадидистами (від «джадид» — «новий»). Консервативних супротивників руху, які звинувачували джадидистів в «розбещенні молоді» і поширенні «зневаги до ісламу», називали кадимістами. Підтримувала кадимістів російська влада, якій імпонував їхній консерватизм і готовність до компромісів з можновладцями.
Проте це не зупинило ані утвердження нової освіти, ані піднесення національного руху, чиї вимоги ставали чимдуж окресленими. У 1904 році Юсуф Акчура оприлюднив статтю «Три політики», в якій недвозначно проголосив, що багатонаціональні імперії приречені, а їхнє місце мають заступити національні держави. Разом з однодумцями створив першу в Російській імперії мусульманську політичну партію — «Іттіфак аль-Муслимін» (Єдність мусульман).
Після заборони «Іттіфак аль-Муслимін» до керівництва національним рухом прийшло нове покоління активістів — зокрема адвокат Садрі Максуді та письменник Гаяз Ісхакі, автор антиутопії «Виродження через двісті років», в якій попереджав, що асиміляційна політика російської влади і консерватизм мулл-кадимістів зрештою можуть призвести до зникнення татар як народу.
Ідель-Урал і боротьба за незалежність (1917—1920) 20 листопада 1917 на з'їзді Міллет Меджлісy народів Поволжя було ухвалене рішення про проголошення на територіях Казанської й Уфимської губерній і частини територій прилеглих губерній Ідель-Уральської Республіки (Штату Ідель-Урал), для чого була сформована виконавча колегія. Заплановане на 1 березня 1918 проголошення не відбулося у зв'язку з протидією більшовицьких Рад і Революційного штабу Червоної Армії. Однак національний уряд «Забулачної Республіки» продовжувало існувати якийсь час навесні 1918.
22 березня 1918 декретом ВЦВК РРФСР на цій території проголошена автономна Татаро-Башкирська Радянська Республіка, яка реально не була організована через громадянську війну.
Радянська Татарія (1920—1991) 27 травня 1920 постановою ВЦВК і Раднаркому РРФСР проголошена й з 25 червня 1920 організована автономна Татарська Радянська Республіка на території Татарстану (із застереженням про можливе подальше приєднання населеної татарами території сучасного Західного Башкортостану згідно з референдумами в Бірському і Белебеєвському повітах, які згодом так і не були проведені).
30 грудня 1922 при заснуванні СРСР назвою автономії стало Татарська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.
У 1922 (при утворенні СРСР), у 1936 і 1977 (при прийняттях Конституції СРСР) і в 1952—1953 (при утворенні в ТАРСР Казанської, Чистопольської, Бугульминської областей) розглядали, але не прийняли пропозицію про перетворення ТАРСР у союзну республіку.
У післявоєнні роки першим секретарем обкому партії ТАРСР був Зінат Муратов. У 1957 році на його місце призначили Симона Ігнатьєва (1957—1960). З 1960 по 1978 рік першим секретарем обкому партії ТАРСР був Фікрят Табєєв, якого замінив Рашид Мусін (1979—1982). Після Мусіна першими секретарями були Гумер Усманов (1982—1989) і Мінтімєр Шаймієв (1989—1991).
Республіка Татарстан До 2000 року в Республіці Татарстан були прийняті суперечні Конституції Російської Федерації окремі законодавчі норми, що проголошують республіку суверенною державою.
30 серпня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет Татарстану, згідно з якою автономна республіка перетворювалася на радянську соціалістичну республіку, а вищу силу в ній матимуть Конституція і закони Татарської РСР.