Росі́йська мо́ва (, , історичний екзонім — москови́тськаКопиевский И. Ф. Руковедение в грамматику в славяно-российскую, или Московскую. К употреблению учащихся языка Московского. — Штольценберг (Данциг), 1706.) — східнослов'янська мова індоєвропейської мовної сім'ї, національна мова росіян. Одна зі слов'янських мов, що входять до більшої балто-слов'янської гілки. Є державною мовою Російської Федерації, одна з двох державних мов Республіки Білорусь, одна з офіційних мов Республіки Казахстан, Киргизької Республіки і широко використовується як лінґва франка на Кавказі, в Центральній Азії, а також певною мірою в Балтійських країнах і в Україні. Вона була де-факто офіційною мовою Радянського Союзу до його розпаду;Constitution and Fundamental Law of the Union of Soviet Socialist Republics, 1977: Section II, Chapter 6, Article 36 і використовувалася як офіційна чи в суспільному житті в усіх пострадянських державах.

Станом на 2020 рік, російською мовою володіють близько 258 мільйонів людей у всьому світі. Вона є найбільш вживаною слов'янською мовою, найбільшою 'рідною' мовою в Європі. Число людей, які володіють російською мовою в Російській Федерації становить 137,5 млн осіб (2010). Велика кількість російськомовних є жителями інших країн, таких як Ізраїль та Монголія. Це сьома мова у світі за кількістю носіїв мови та восьма за чисельністю тих, хто володіє нею як рідною після китайської, англійської, гінді, бенгальської, арабської, португальської та іспанської. Російська є сьомою за використовуваністю мовою в Інтернеті після англійської, іспанської, німецької, японської, французької та португальської (станом на травень 2025) і є однією з двох офіційних мов на борту Міжнародної космічної станції, а також однією з шести офіційних мов Організації Об'єднаних Націй.

Російське письмо використовує кирилицю; воно розрізняє приголосні фонеми з піднебінною вторинною артикуляцією та без них — так звані «м'які» і «тверді» звуки. Майже кожен приголосний має твердий або м'який аналог, і ця відмінність є помітною рисою мови. Ще один важливий аспект — скорочення ненаголошених голосних. Фонологічний лад російської мови характеризується історично складною системою консонантизму, що включає 37 приголосних фонем, і менш складною системою вокалізму, в який входять 5 або 6 голосних фонем. При цьому як в системі голосних, так і в системі приголосних відзначається велика різноманітність позиційних видозмін. Зокрема, голосні в ненаголошеній позиції послаблюються і в ряді випадків не розрізняються. Наголоси зазвичай не вказуються ортографічно, хоча необов'язковий акут може бути використаний для позначення наголосу, наприклад для розрізнення гомографічних слів, напр. замо́к і за́мок, або для вказівки правильної вимови незвичних слів чи імен.

За морфологічною будовою російська мова переважно флективна, синтетична. Граматичне значення лексем передається, як правило, за допомогою словозміни. Кожна флексія зазвичай виражає кілька значень одночасно. Поряд із синтетичними формами в російській мові також спостерігається розвиток елементів аналітизму.

Синтаксис російської мови характеризується відносно вільним порядком слів, протиставленням однокомпонентних і двокомпонентних структур простих речень, наявністю трьох видів складних речень, активною роллю інтонаційних засобів. Засоби поповнення словникового фонду — створення слів за власними моделями і запозичення. До ранніх запозичень відносять слов'янізми, грецизми і тюркізми. З XVIII століття переважають нідерландські, німецькі та французькі запозичення, з XX століття — англіцизми.

Діалекти російської мови групуються у два : і південне. Між говірками локалізуються перехідні , що стали основою сучасної літературної мовиФилин Ф. П. .

В історії російської мови російські вчені відрізняють три основні періоди: давньоруський, який росіяни вважають загальним для російської, білоруської та української мов (VI—XIV сторіччя; багато дослідників вважають термін «давньоруська мова» некоректним, пов'язуючи формування східнослов'янських мов з розпадом безпосередньо праслов'янської мовної єдности), староросійський (XIV—XVII ст.) і період національної російської мови (із середини XVII сторіччя). Хоч і існував спільний давньоруський період, однак за лексичним складом до української мови генетично найближчі польська і словацька мови з — 70 % і 68 % спільної лексики (якщо не враховувати білоруську з якою 84 %), поки з російською — приблизно 62 %.Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом.

Комплекс наук про російську мову називається лінгвістичною русистикою.

Назва Вислів «роусьскыи языкъ» у ранніх середньовічних джерелах стосується лише варягів-скандинавів та їхньої мови. У період Київської Русі (коли саме, невідомо) вислів «роусьскыи языкъ» перестав означати «мову Русі» у вужчому середньовічному значенні (скандинавську мову «варягів») і почав означати «мову Русі» в значенні «слов'янська мова жителів руських земель»Мозер Міхаель. Українська мова // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — : В-во «Наукова думка», 2019. — С. 596—601. — 842 с. — ISBN 978-966-00-1740-5..

У Великому князівстві Московському атрибутівом руский (русский) при означенні літературної мови позначали церковнослов'янську мову, тобто русский і словенский — це термінологічні синонімиМойсієнко, В. М. Кого називали «людьми руськими» на Русі та на поструських геополітичних утвореннях? // Мовознавство. — 2016, № 4. — С. 30.Успенский Б. А. Краткий очерк истории русского литературного языка  (XI—XIX вв.) . — М.: «Гнозис», 1994. — 240 с. — С. 65..

Оригінальна сучасна назва мови — русский язык. У сучасній російській мові термін русский може вживатися у двох значеннях: «російський» і «давньоруський». У Російській імперії на початку XX ст. термін русский язык вживався в двох значеннях: 1) «сукупність наріч великоруських (російських), білоруських і малоруських (українських)»; 2) «тодішня літературна мова Росії, що являла в своїй основі одне з великоруських наріч».

У XVIII—XIX ст.ст. вживались офіційно назви россійскій языкъ, великорусскій языкъ. Перша з'явилась в XVII ст. і набула в наступному столітті значного поширення, зокрема, його використовував М. В. Ломоносов («Россійская грамматика»); у першій половині XIX ст. цей лінгвонім виходить з активного вжитку. Друга назва, великорусскій (чи великоросскій) виникла внаслідок узвичаєного протиставлення Малої, Білої і Великої Русі і частіше використовувалася для позначення не національної чи літературної мови, а діалектного мовлення, сукупності діалектів російської мови. На початку XX ст. термін також перестає вживатися.

В українській мові XIX ст. були поширені назви московська мова, московитська мова, москвинська мова, а також руська мова (у Галичині та на Буковині остання вживалася щодо української мови).

ІсторіяЭтого не покажут по телевидению! Русский язык создали украинцы. Реальные факты

В історії російської мови виділяються три основні періоди: давньоруський, староросійський, період національної мови. Давньоруський період, традиційно розглядається в русистиці як початковий етап історичного розвитку російської мови, фактично є історією давньоруської мови — предка всіх сучасних мов східнослов'янської групи.

Давньоруський період Початком давньоруського періоду деякі вчені вважають процес відокремлення східних слов'ян з загальнослов'янської єдности і поява перших східнослов'янських мовних рис (VI—VII століття). Основна частина цього періоду (IX—XIV століття) припадає на епоху формування, розвитку і розпаду так званої давньоруської мови, ніби сформованої на базі східних праслов'янських діалектів. Ще наприкінці XIX ст. в російському мовознавстві дійшли висновку, що первісне розташування східнослов'янських діалектів не відповідало межам діалектів сучасних української, білоруської і російської мов, зокрема, російська об'єднала говірки, що приналежали до різних діалектичних груп.

Для давньоруського періоду була характерна культурно-мовна ситуація диглосія, при якій мова писемности (церковнослов'янська), що сприймалась руськими як наддіалектний стандартизований різновид рідної мови, який співіснував з мовою повсякденного спілкування (власне давньоруською). Незважаючи на те, що обидва ідіома в Русі охоплювали різні сфери функціонування, вони активно взаємодіяли один з одним — у живій давньоруську мову проникали особливості книжкового церковнослов'янської мови давньоруської літератури, а церковнослов'янська мова засвоювала східнослов'янські мовні елементи (що поклало початок формуванню його особливої ​​місцевого різновиду — давньоруського ізводу).

На відміну від церковнослов'янської, давньоруську мову представляють меншою кількістю пам'яток — в основному це приватні листи на бересті (з Новгорода, Смоленська, Звенигорода-Галицького та інших міст) і частково документів юридичної та ділового характеру. Крім того, проникнення різних елементів наддіалектного давньоруської мови відзначається в створених на Русі церковнослов'янських літературних пам'ятках, включаючи найстаріші Новгородський кодекс (1-я чверть XI століття), Остромирове Євангеліє (1056/1057 роки) та інші. Давньоруські пам'ятники написані кирилицею, текстів глаголицею не збереглося.

Протягом всього давньоруського історичного періоду наступного території, з одного боку, відбувається зближення мовних особливостей древненовгородского та інших діалектів Північно-Східної Русі, з іншого боку — формуються мовні відмінності, віддаляють північ і північний схід Русі від заходу і південного заходу. До XIV століття процес утворення мовних особливостей посилюється в результаті відокремлення північно-східних територій Руси, що знаходилися під владою Московського князівства, і західних і південно-західних територій, що були у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського. До XIV—XV століть давньоруська мова розпалась на три окремі східнослов'янські мови.

Староросійський період Староросійський (або великоросійський) період охоплює часовий відрізок з XIV по XVII століття. У цей період починають формуватися фонетична, морфологічна і синтаксична системи, близькі системам сучасної російської мови.