Акула смуглява, або акула темна (Carcharhinus obscurus) — хижа риба родини сірих акул ряду кархариноподібних. Ці акули живуть у тропічних водах і багатьох помірних областях усіх океанів. Вони зустрічаються на глибині до 400 м. Здійснюють сезонні міграції, влітку переміщаючись ближче до полюсів, а взимку до екватора. Мають струнке, обтічне тіло з широким і округлим рилом. Другий спинний плавець набагато менший першого. Грудні плавці великі, серпуватої форми. Між спинними плавцями є гребінь. Забарвлення дорсальній поверхні тіла від бронзового до блакитно-сірого кольору. Найбільша зареєстрована довжина — 420 см, а маса — 347 кг.

Раціон смуглявих акул дуже різноманітний. Вони полюють на всіляких кісткових і хрящових риб, а також морських безхребетних. На морських ссавців нападають досить рідко. Подібно іншим представникам роду сірих акул, смугляві акули є живородними. У посліді від 3 до 16 новонароджених. Вагітність триває до 24 місяців. Цикл відтворення трирічний. Смугляві акули дуже повільно зростають і пізно досягають статевої зрілості. Ці акули потенційно небезпечні для людини. Вони є об'єктом торговельного промислу. Повільний цикл відтворення робить їх дуже чутливими до несприятливого впливу, зумовленого людськими чинниками.

Таксономія Французький природознавець Шарль Александр Лесюєр оприлюднив перший науковий опис смуглявої акули 1818 року в номері журналу Академії природничих наук Філадельфії. Він відніс її до роду Squalus і дав видовий епітет , що означає «темна» або «тьмяна», посилаючись на забарвлення риби . Наступні автори віднесли цей вид до роду Carcharhinus. Голотип призначено не було, хоча відомо, що Лесюер досліджував особину, спійману, ймовірно, у північноамериканських водах.

Багато з ранніх джерела використовували як наукову назву смуглявої акули Carcharias (пізніше Carcharhinus) lamiella, дану цьому виду 1882 року Девідом Старром Джорданом і Чарльзом Генрі Гілбертом. Пізніше з'ясувалося, що описані вченими щелепи належали не смуглявій, а вузькозубій акулі (Carcharhinus brachyurus). Таким чином, Carcharhinus lamiella вважається синонімом не Carcharhinus obscurus, а Carcharhinus brachyurus .

Філогенез

У палеонтологічній літературі часто згадуються скам'янілі зуби темних акул, хоча видове визначення зубів Carcharhinus досить проблематичне . Ці знахідки, що відносяться до часів міоцену (25-5,3 млн років тому), були виявлені в геологічних утвореннях Кендіс і Ґранд-Бей у Каріоці, Гренадини , Мохра (Єгипет) , Полк (округ Флорида) і, ймовірно, Серро ла Круз на півночі Венесуели . Крім того, в утвореннях Йорктаун й у , Північна Кароліна, а також у Чесапікській затоці, часто знаходять зуби, датовані пізнім міоценом і раннім пліоценом (11,6-3,6 млн років тому), які лише трохи відрізняються від зубів сучасних темних акул і помилково приймаються за зуби довгокрилих акул. Зуби темних акул було витягнуто зі скам'янілих решток двох вусатих китів, з яких один зберігся в утворенні Ґуз Крік Лаймстоун, Північна Кароліна, і датувався добою раннього пліоцену (близько років тому), а іншого було знайдено в грязьових відкладеннях доби плейстоцену-голоцену (приблизно тому)

1982 року новозеландський вчений оприлюднив вислід філогенетичного розкладу Carcharhinus на основі морфології і помістив темну і галапагоську акули (Carcharhinus galapagensis) в центрі групи «obscurus». До складу групи увійшли великі акули з трикутними зубами і гребенем між спинними плавцями, такі як Carcharhinus altimus, Carcharhinus perezi, сіро-блакитна і довгокрила акула . Ця інтерпретація була широко підтримана результатами фенетичних досліджень і досліду аллозимної послідовності. Останній дозволив встановити взаємовідносини всередині гілки Carcharhinus, для членів якої властива наявність міжплавникового спинного гребеня. Було виявлено, що галапагоські, сіро-блакитні і довгокрилі акули складають похідну кладу.

Опис

Один з найбільших членів роду сірих акул, темна акула зазвичай сягає 3,2 м завдовжки при масі 160—180 кг. Найбільша зафіксована довжина і маса становлять 4,2 м і 347 кг відповідно . Самиці виростають більшими за самців . Ця акула має струнке, обтічне тіло з широким округлим рилом. Перед ніздрями є ледь розвинені шкірні складки. Круглі очі середнього розміру оснащені мигальною мембраною. Рот дуже короткий, по кутах розташовані тонкі борозни. У роті по 13-15 (зазвичай 14) зубних рядів обабіч обох щелеп. Верхні зуби широкі, трикутні, стоять злегка під нахилом, краї сильно зазубрені; нижні зуби вужчі й стоять у сторчовому положенні, щербини по краях дрібніші. Темна акула має п'ять пар досить довгих зябрових щілин.

Великі грудні плавці становлять близько 1/5 довжини тіла акули, мають серпувату форму, кінчики загострені. Перший спинний плавець помірного розміру і нечіткої серпуватої форми, має загострену вершину та сильно увігнутий задній край. Основа плавця лежить над вільними задніми кінчиками грудних плавців. Другий спинний плавець значно менший першого і розташований навпроти анального плавця. Між першим і другим спинними плавцями є гребінь. Хвостовий плавець великий і високий, з добре розвиненою нижньою лопаттю і вентральної вирізкою під кінчиком верхньої лопаті . Плакоїдна луска має форму ромба, лусочки близько посаджені, на кожній є по п'ять поземних зубців. Забарвлення від бронзового до блакитно-сірого кольору, черево біле, білий колір поширюється боками, де може бути видно слабкі світлі смуги. Плавці, особливо нижня частина грудних і нижня лопать хвостового плавця, по краях темніші. Це притаманне забарвлення яскравіше виражене у молодих акул .

Ареал

Темна акула зустрічається по всьому світу в тропічних і теплих помірних водах. Її ареал великий, хоча і переривчастий. У західній Атлантиці ці акули мешкають від штату Массачусетс і до Мексиканської затоки і від Нікарагуа до південної частини бразильського узбережжя. У східній Атлантиці вони трапляються на заході Середземного моря, біля берегів Канарських островів, Кабо-Верде, Сенегалу, Сьєрра-Леоне і, можливо, в інших місцях. В Індійському океані вони населяють прибережні води Південної Африки, Мозамбіку й Мадагаскара. Зрідка надходять дані про присутність цих акул в Аравійському морі, Бенгальській затоці і, можливо, Червоному морі. У західній частині Тихого океану зустрічаються від Японії до штатів Квінсленд і Новий Південний Уельс, Австралія. У східній частині Тихого океану ареал охоплює узбережжя Американського континенту від південної Каліфорнії до Чилі. Повідомлення про присутність темних акул у північно-східній і центрально-східній частинах Атлантичного океану, імовірно, є хибними і відносяться до галапагоських акул . Дослідження мітохондріальної ДНК і мікросателітів показали, що акули, що мешкають у водах Індонезії і Австралії, належать до окремих популяцій .

Темні акули мешкають на материковому узбережжі від зони прибою до зовнішнього краю материкового шельфу і прилеглих океанічних вод, ділячи простір з більш спеціалізованими родичами, що вважають за краще триматися коло берега, як-от сіро-блакитні акули, пелагичні шовкові акули (Carcharhinus falciformis), океанічні довгокрилі акули, глибоководний вид Carcharhinus altimus, острівні галапагоські та срібнопері акули (Carcharhinus albimarginatus). В ході дослідження, проведеного шляхом мічення в північній частині Мексиканської затоки, було виявлено, що темні акули більшість свого часу залишаються на глибині 10-80 м, час від часу опускаючись нижче 200 м. Відомо, що цей вид здатен досягати глибини в 400 м. Він віддає перевагу температурі води 19-28 °C і уникає зон зі зниженою солоністю, таких як гирла річок .

Темні акули здійснюють міграції на відстань до 3800 км. Біля берегів Північної Америки влітку вони пересуваються на північ, а взимку до екватору. У водах Південної Африки молоді самиці і самці, які досягли розміру 0,9 м, відпливають на південь і на північ від місця народження Квазулу-Наталь і через кілька років за невідомими маршрутами приєднуються до дорослих. Окрім того, молоді особини проводять весну і літо в зоні прибою, а осінь і зиму — у відкритому морі. По досягненню 2,2 м завдовжки вони починають здійснювати міграції з півночі на південь між Квазулу-Наталь у зимовий час і Вестерн Кейп улітку. Великі акули, чий розмір перевищує 2,8 м, мігрують на південь аж до Мозамбіку . Біля берегів Західної Австралії дорослі й молоді темні акули влітку і восени підпливають до узбережжя, не заходячи в мілководні затоки і бухти, де з'являються на світ новонароджені.

Біологія та екологія Будучи хижаками, які займають вершину харчової піраміди, темні акули зазвичай мають меншу чисельність у порівнянні з іншими акулами, які поділяють їхній ареал. Однак є місця, де зустрічаються скупчення цих акул, особливо молодих. Дорослі акули часто супроводжують кораблі далеко від землі, наприклад, за течією мису Голкового. Дослідження, проведені в гирлі річки Кейп-Фір у штаті Північна Кароліна, повідомили про те, що середня швидкість їхнього руху становить 0,8 км/год . Темних акул часто супроводжують риби-причепи (Echeneis naucrates) . Дорослі темні акули не мають ворогів у природі. На молодих акул полюють звичайна піщана акула (Carcharias taurus), велика біла акула (Carcharodon Carcharias), акула-бик (Carcharhinus leucas) і тигрова акула (Galeocerdo cuvier). Біля берегів Квазулу-Наталь використання мереж для захисту пляжів від акул призвело до скорочення популяції великих хижаків. Це викликало різке збільшення числа статевонезрілих темних акул, які, своєю чергою, знищили невеликих костистих риб, що мало в цілому несприятливі наслідки для біорізноманіття місцевої екосистеми.

На темних акул паразитують стьожкові черви Anthobothrium laciniatum , Dasyrhynchus pacificus , Platybothrium kirstenae , Floriceps saccatus , Tentacularia coryphaenae і Triloculatum triloculatum , моногенеї Dermophthirius carcharhini , Loimos salpinggoides , п'явки Stibarobdella macrothela, копеподи Alebion sp., Pandarus cranchii , P. sinuatus і морські міноги

Раціон і харчова поведінка Темна акула є універсальним хижаком, у раціон якої входить широкий спектр морських тварин на всіх рівнях водної товщі . Великі особини можуть спожити більше 1/10 їжі від його власної ваги за один прийом . Сила укусу 2-метрової темної акули становить 60 кг на 2 мм² (площа вершини зуба). Це найвищий показник, достовірно виміряний у будь-якої акули . В Індійському океані були зареєстровані щільні скупчення молодих темних акул на ділянках з великим скупчення їжі.

Раціон темної акули включає в себе пелагічних костистих риб, таких як оселедець і анчоуси, тунці і скумбрії, марліни, ставриди, риби-голки, летючі риби, риби-шаблі; донних риб, зокрема кефалі, морські лящі, горбаневі, скорпени, вугрі і камбали; рифових риб, в тому числі баракуди, риби-їжаки, барабулі, веслоноси і морські окуні; хрящові риби, в тому числі акули, риби-пилки, морські ангели (Squalus squatina), куницевих акул, риб-молотів, лисячі акули, риб-гітар, скати, і безхребетні, в тому числі головоногі, ракоподібні, м'якуни і морські зірки. Дуже рідко великі особини поїдають морських черепах, морських ссавців (переважно як падло) і людське сміття .