Ра́да Європе́йського Сою́зу (), яку в договорах та інших офіційних документах часто називають просто Рада ЄС, а менш офіційно – Радою міністрів — третя з семи інституцій Європейського Союзу, перелічених у Договорі про Європейський Союз. Це один із двох законодавчих органів, який разом з Європейським парламентом мають повноваження на внесення змін до проєктів Європейської комісії, яка має право законодавчої ініціативи, або ж накладає на них вето.
Рада Європейського Союзу та Європейська Рада – це єдині інституції ЄС, які є міжурядовими, тобто форумами, учасники яких висловлюють та представляють позицію виконавчої влади своєї держави-члена, будь то посли, міністри чи глави держав/урядів.
Рада засідає у 10 різних конфігураціях, що складаються з національних міністрів (по одному від кожної держави). Точний склад цих конфігурацій залежить від теми, що розглядається; наприклад, під час обговорення сільськогосподарської політики рада формується з національних міністрів, портфель яких включає цю сферу політики (відповідні європейські комісари беруть участь у засіданні, але не голосують).
Склад Головування в Раді відбувається кожні шість місяців по черзі між урядами держав-членів ЄС, при цьому відповідні міністри відповідної країни, яка головує в будь-який момент часу, забезпечують безперебійне проведення засідань та встановлюють щоденний порядок денний. Безперервність між головуваннями забезпечується домовленістю, згідно з якою три послідовні головування, відомі як тріо головувань, мають спільні політичні програми. Однак Раду у закордонних справах (національні міністри закордонних справ) очолює Високий представник Союзу.
Його рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів у більшості сфер, одноголосно в інших або простою більшістю з процедурних питань. Зазвичай, коли він діє одноголосно, йому потрібно лише консультуватися з Парламентом. Однак у більшості сфер застосовується звичайна законодавча процедура, що означає, що і Рада, і Парламент однаково розподіляють законодавчі та бюджетні повноваження, тобто обидва повинні погодитися, щоб проєкт був прийнятий. У кількох обмежених сферах Рада може сама ініціювати нове законодавство ЄУ.
Генеральний секретаріат Ради Європейського Союзу допомагає Раді Європейського Союзу, головуванню в Раді Європейського Союзу, Європейській Раді та президенту Європейської Ради. Секретаріат очолює Генеральний секретар Ради Європейського Союзу. Секретаріат поділений на одинадцять генеральних директоратів, кожен з яких керується генеральним директором.
Історія Рада вперше з'явилася в Європейській спільноті з вугілля та сталі (ЄСВС) як «Спеціальна рада міністрів», створена для балансування Вищого органу (наднаціонального виконавчого органу, нині комісії). Первісна Рада мала обмежені повноваження: питання, що стосувалися лише вугілля та сталі, належали до компетенції Органу, а згода ради була потрібна лише для рішень поза межами вугілля та сталі. Загалом Рада контролювала лише Вищий орган (виконавчий орган). У 1957 році Римські договори створили два нових співтовариства, а разом з ними дві нові Ради: Раду Європейської спільноти з атомної енергії (Євроатом) та Раду Європейської економічної спільноти (ЄЕС). Однак через заперечення щодо наднаціональної влади Органу їхні Ради мали більше повноважень; нові виконавчі органи були відомі як «Комісії».
У 1965 році рада постраждала від «кризи порожнього крісла». Через розбіжності між президентом Франції Шарлем де Голлем та пропозиціями комісії щодо сільського господарства, серед іншого, Франція бойкотувала всі засідання ради. Це зупинило роботу Ради, доки глухий кут не був вирішений наступного року Люксембурзьким компромісом. Хоча ініційована авантюрою президента комісії Вальтера Гальштайна, який згодом програв вибори, криза виявила недоліки у роботі Ради.
Згідно з Договором про злиття 1967 року, Спеціальна рада міністрів Євроатому та Рада ЄЕС (разом з іншими незалежними інституціями) були об'єднані в Раду Європейських Спільнот, яка діяла як єдина Рада для всіх трьох інституцій.EUR-Lex, Treaty of Brussels (Merger Treaty) , updated 21 March 2018, accessed 29 January 2021 У 1993 році Рада прийняла назву «Рада Європейського Союзу» після створення Європейського Союзу Маастрихтським договором. Цей договір зміцнив раду, додавши більше міжурядових елементів до системи трьох стовпів. Однак водночас Парламент і Комісія були зміцнені всередині підвалин Спільноти, що обмежило здатність Ради діяти незалежно.
Лісабонський договір скасував систему підвалин і надав Парламенту додаткові повноваження. Він також об'єднав посаду Високого представника Ради з главою зовнішньої політики Комісії, причому ця нова фігура головувала в Раді з питань закордонних справ, а не в Раді, яка керувала ротацією. Європейська Рада була оголошена окремою інституцією від Ради, яку також очолює постійний президент, а різні конфігурації Ради вперше згадані в договорах.
Розвиток Ради характеризувався зростанням влади Парламенту, з яким Рада була змушена ділити свої законодавчі повноваження. Парламент часто чинив опір бажанням Ради. У деяких випадках це призводило до зіткнень між обома інституціями, оскільки система міжурядового підходу ради суперечила парламентській системі, що розвивалася, та наднаціональним принципам.
Повноваження та функції Основною метою Ради є діяльність як одної з двох палат законодавчого органу ЄС, іншої частиною є Європейський парламент. Однак рада має законодавчу ініціативу тільки в окремих випадках. Спільно з парламентом вона розділяє бюджетну владу Європейського Союзу, а також має більший контроль, ніж парламент, над міжурядовими областями ЄС, таких як зовнішня політика і макроекономічна координація. Нарешті, до набрання чинності Лісабонського договору, Рада формально була виконавчою гілкою влади ЄС. Дехто вважає її еквівалентною верхній палаті законодавчого органу ЄС, хоча в договорах вона не описується як така. Рада представляє виконавчі уряди держав-членів ЄС і знаходиться в будівлі Europa в Брюсселі.
Рада також відіграє важливу роль у формуванні Європейської комісії. Рада, що засідає у складі Ради із загальних питань, за погодженням з новообраним президентом Комісії, затверджує список кандидатів до Комісії, запропонованих державами-членами.
Законодавча процедура
Законодавча влада ЄС розділена між Радою, Парламентом та Комісією. У міру розвитку взаємовідносин та повноважень цих інституцій були створені різні законодавчі процедури для прийняття законів. У давнину діяло правило avis facultatif: «Комісія пропонує, а Рада ухвалює»; але зараз переважна більшість законів підлягає звичайній законодавчій процедурі, яка працює за принципом, що для прийняття закону потрібна згода як Ради, так і Парламенту.
Згідно з цією процедурою, Комісія подає законопроєкт Парламенту та Раді. Після першого Парламент може запропонувати поправки. Якщо Рада приймає ці поправки, то законодавство вважається схваленим. Якщо ні, то вона приймає «спільну позицію» та подає цю нову версію Парламенту. У другому читанні, якщо Парламент схвалює текст або нічого не ухвалює, текст вважається прийнятим, інакше Парламент може запропонувати подальші поправки до проєкту Ради. Він може бути повністю відхилений абсолютною більшістю членів Європарламенту. Якщо Рада все ще не схвалює проєкт Парламенту, то текст передається до «Погоджувального комітету», що складається з членів Ради та такої ж кількості членів Європарламенту. Якщо комітету вдається прийняти спільний текст, він має бути схвалений у третьому читанні як Радою, так і Парламентом, інакше пропозиція відхиляється.
Кілька інших сфер, де застосовуються спеціальні законодавчі процедури, – це юстиція та внутрішні справи, бюджет та оподаткування, а також деякі аспекти інших сфер політики, такі як фіскальні аспекти екологічної політики. У цих сферах Рада або Парламент одноосібно приймають закони. Використана процедура також залежить від того, який тип інституційного акта використовується. Найсильнішим актом є регламент, або закон, який безпосередньо застосовується в повному обсязі. Потім йдуть директиви, які зобов'язують членів до певних цілей, яких вони повинні досягти, але вони роблять це за допомогою власних законів і, отже, мають простір для маневру при прийнятті рішень щодо них. Рішення – це інструмент, спрямований на певну особу або групу та має пряме застосування. Інституції також можуть видавати рекомендації та думки, які є актами м'якого права.
Рада голосує трьома різними способами: , проста більшість або ж кваліфікована більшість. Здебільшого, Рада голосує кваліфікованою більшістю, що має бути щонайменше 55% держав-членів, які погоджуються (принаймні 15), і разом представляють щонайменше 65% населення ЄС. «Блокуюча меншість» може бути утворена лише щонайменше 4 державами-членами, навіть якщо держави, що заперечують, становлять понад 35% населення.
Одностайність використовується тоді, коли розглядаються питання зовнішньої політики, і в ряді випадків, пов'язаних зі співпрацею поліції і суду.
Резолюції Резолюції Ради не мають юридичної сили. Зазвичай наміром Ради є визначення майбутньої роботи, передбаченої в конкретній сфері політики, або заклик до дій комісії. Якщо резолюція охоплює сферу політики, яка не повністю входить до компетенції ЄС, вона буде опублікована як «резолюція Ради та представників урядів держав-членів».General Secretariat of the Council, Council conclusions and resolutions, updated 3 December 2020, accessed 29 January 2021 Прикладами є Резолюція Ради від 26 вересня 1989 року про розвиток субпідряду в СпільнотіEUR-Lex, Council Resolution of 26 September 1989 on the development of subcontracting in the Community, 89/C 254/01, accessed 29 January 2021 та Резолюція Ради від 26 листопада 2001 року про споживчий кредит та заборгованість.EUR-Lex, Council Resolution of 26 November 2001 on consumer credit and indebtedness, 2001/C 364/01, accessed 29 January 2021
Закордонні справи Правові інструменти, що використовуються радою для Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП), відрізняються від законодавчих актів. Згідно з СЗБП, вони складаються зі «спільних позицій», «спільних дій» та «спільних стратегій». Спільні позиції стосуються визначення європейської зовнішньої політики щодо конкретної третьої країни, як-от просування прав людини та демократії в М'янмі, регіону, як-от стабілізаційні зусилля у Великих африканських озерах, або певного питання, як-от підтримка Міжнародного кримінального суду. Спільна позиція, після її узгодження, є обов'язковою для всіх держав ЄС, які повинні дотримуватися та захищати цю політику, яка регулярно переглядається. Спільні дії стосуються скоординованих дій держав щодо розгортання ресурсів для досягнення мети, наприклад, для розмінування або боротьби з поширенням стрілецької зброї. Спільні стратегії визначили мету та зобов'язали ЄС виділити ресурси на це завдання протягом чотирьох років.
Рада повинна дотримуватися одностайності під час голосування з питань зовнішньої політики, оскільки Спільна зовнішня та безпекова політика є «чутливим» питанням (згідно з EUR-Lex). Виняток із цього правила існує у статті 31 Договору про Європейський Союз, яка передбачає обставини, за яких голосування кваліфікованою більшістю дозволено для Ради під час обговорення Спільної зовнішньої та безпекової політики. Стаття 31 містить положення щодо , а також можливості утримання держав-членів. Крім того, стаття 31 передбачає відступ від «рішення, що визначає дію чи позицію Союзу». Наприкінці 2023 та на початку 2024 року одностайне голосування з питань зовнішньої політики в раді потрапило в заголовки газет через опір прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана наданню допомоги Європейського Союзу Україні. У цьому прикладі Рада дійшла єдиного висновку після обговорень з угорським лідером; раніше, наприкінці 2023 року, Орбан вийшов із зали під час голосування в Раді щодо переговорів про вступ України до ЄС, що гарантувало, що Рада ухвалила це питання без права вето.
Бюджетні повноваження