Iso (Ізо) — з 1939 року італійський виробник мотоциклів, моторолерів та автомобілів. Штаб-квартира розташована в місті Брессо. У 1973 році компанію купує Іво Перо. У 1974 році компанія припинила виробництво автомобілів.
Ренцо Ріволта. Заснування компанії Ренцо Ріволта народився в 1908 році в місті Дезіо в сім'ї бізнесмена, який працював у сфері деревообробної промисловості. Коли Ренцо, який був п'ятим з восьми дітей, виповнився 21 рік, він вирішив почати свій бізнес. Вибір Ренцо припав на маленьку фірму Isothermos, розташовану в місті Больцането (Генуя), яка випускала холодильники і масляні обігрівачі. У 1942 році Генуя піддалася бомбардуванням з боку союзників, і Ренцо вирішив перенести свій бізнес у більш тихе містечко Брессо, що недалеко від Мілана. У місті Брессо він купив віллу з великою ділянкою землі, на якій і почав будівництво нових виробничих потужностей, що були готові до 1946 року.
Виробництво мопедів та мотоциклів По закінченню військових дій Ренцо вирішує розширити свій бізнес: бачачи бум на моторолери і мопеди, він примітив на Міланській виставці мопед Furetto фірми Officine Ottavio Quadrio і викуповив цей завод, а конструктора моторолера Джанфранко Скарпа зробив відповідальним за виробництвотранспортного засобу. У 1948 році починається виробництво цих самим моторолерів Furetto («Тхір») під маркою Iso, проте, не дивлячись на те, що рекламувалася продукція як надійна, на ділі це був не дуже надійний мопед. Ходила легенда, що коли через два роки було вирішено припинити їх виробництво, запальний Ренцо «поховав» кілька новеньких моторолерів біля свого офісу.
Наприкінці 1949 року з'являється моторолер Isoscooter 125. Тоді ж асортимент моторолерів розбавляється мотоциклом з таким же 125-кубовим мотором — Isomoto 125, вся ця техніка виявилася куди надійнішою першого мопеда, і навіть стала продаватися на експортних ринках і випускатися в Іспанії. У 1952 році з'являється триколісний вантажний бортовий моторолер Isocarro.
Через рік фірма перейменовується в Iso Autoveicoli S.p.a., а незабаром починається виробництво 4-колісного комерційного автомобіля з 400-кубовим 2-циліндровим мотором, який розвивав 14 к.с.. IsoCarro 400 випускався в різних варіантах, аж до карет швидкої допомоги, яка розвивала швидкість до 70 км/год. На шасі цієї вантажівки туринська фірма Fratelli Corna виробляла люкс-мінівен, що продавався він під назвою Iso Plurima.
Початок виробництва автомобілів
У вересні 1953 року на шоу в Турині показали перший легковий автомобіль фірми, але назвати його автомобілем важко. Isetta, як називалася новинка, мала краплеподібний кузов, одноциліндровий 236-кубовий мотор, розташований ззаду, ведучі колеса теж були ззаду. Машина, розроблена Ерменеджільдо Преті і П'єрлуїджі Раджі, була створена з оглядкою на німецькі Heinkel і Messerschmitt, задня колія коліс була набагато вужчою передніх, а спочатку взагалі планувалося зробити автомобіль 3-колісним, але під час випробувань стало ясно, що яйцеподібна машина була нестабільна в поворотах, тому на серійну машину встановили ще одне заднє колесо. Кузов двомісної машини володів цікавою особливістю — він мав всього одні двері, які знаходилися попереду, вхід машину був через передок, а щоб не заважати входу-виходу, рульова колонка відкидалася.
За аналогією з «Фордом» цю машину можна було замовити в будь-якому кольорі, за умови що він білий. 236-кубовий мотор був збільшеним в об'ємі двигуном від мотоцикла Isomoto 200, в збільшеному варіанті він розвивав 9.5 к.с., що дозволяло «бабл-кару» розганятися до 70 км/год. Сам двигун для зменшення вібрацій кріпився до рами через гумові подушки. У 1954 році Ренцо Ріволта вирішив прорекламувати свою продукцію, чиї продажі почалися в грудні 1953 року. Він виставляє 4 машини на Мілле Мілья, і ці малятка виграють командний приз у показнику продуктивності. Незабаром з'являється ще один автомобіль, цього разу комерційний — Isocarro 500, який був на 80% уніфікований із Isetta. Він став популярним серед комерсантів Середземномор'я, оскільки легко міг протискуватися по вузьких стародавніх вулицях, везучи 500 кг вантажу. Головна відмінність вантажівки від легкової машини була не тільки наявність довшої рами (на вантажну платформу легко поміщалася Isetta), а й в приводі трансмісії, обидві машини мали 4-ступінчасту коробку передач, але на малятку задні колеса приводилися в дію за допомогою ланцюгів, а на вантажівці вже застосували кардан.
На розчарування Ріволти в Італії машина не користувалася тим попитом, який він очікував побачити, оскільки в розробку були вкладені гроші, котрі не відбивалися, з'явилася небезпека банкрутства. Але тут допомога приходить з Німеччини, фірма BMW, яка випускала свої автомобілі в Айзенаху, позбулася своїх виробничих потужностей в цьому місті, оскільки воно виявилося спочатку в сфері радянської зони окупації, а потім і зовсім опинився в НДР. У 1952 році баварці почали випускати автомобілі в Мюнхені, але то була дорога продукція, яка не користувалася особливим попитом, тому, щоб вижити, німці вирішили виробляти популярні тоді в Німеччині так звані «buble-car», і вибір припав на фірму Iso. Наприкінці 1954 року технологія і устаткування для виготовлення кузовів були передані німцям, сама італійська фірма продовжила виробництво вантажної версії, а також двигунів для неї. BMW ж підготували для «бабл-кара» свої власні мотори, оскільки спочатку, крім авіаційних двигунів, фірма займалася і виробництвом мотоциклів.
Iso мав завод в Мадриді, і продовжив виробництво Isetta в Іспанії, але там всього разом з Isocarro 500 було виготовлено не більше 1000 автомобілів, а незабаром інтерес до малятка проявили і в інших країнах, так в Бельгії машину стала виготовляти фірма Pilette, у Франції — компанія Velam, яка використовувала кузови власного дизайну, і їх продукція мала варіант кабріолет, а мотори і трансмісія були від Iso Isetta. У 1957 році залізничний завод фірми Dunsfold Tools Ltd, що в Брайтоні, який припинив виробництво локомотивів, починає виготовлення цієї машини. Перебудовувати завод допомагала фірма BMW, а перша партія з 1000 машин була продана не у Великій Британії, а в Канаді. Через рік виробництво Isetta починається і в далекій Бразилії, кланом Ромі. Виробництво вантажного Autocarro тривало до 1959 року, після чого завод в Італії виготовляв тільки двигуни і трансмісії для ліцензійних автомобілів.
Ренцо Ріволта задумав повернутися в світ легкових автомобілів, причому цього разу не мікрокласу, а класу Гран Туризмо. Гроші, які були виручені завдяки продажам вантажівок, двигунів і BMW Isetta (італійська фірма мала відсоток з кожної проданої машини) пішли на розробку нової машини, яка була представлена на виставці в Турині 1962 року.
Ріволта був досить забезпеченою людиною, тому його любов до автомобілів проявилася у володінні такими марками як Ferrari, Maserati і Jaguar. Марка Lamborghini з'явилася завдяки тому, що Феруччіо Ламборгіні залишився незадоволений своїм Ferrari 250 GT, що постійно ламався, і звернувся зі своїми претензіями до Енцо Феррарі, однак виробник тракторів був проігнорований коммендаторе, в підсумку Ламборгіні вирішив показати панові з Маранелло, як треба будувати машини. Синьйор Ріволта був теж незадоволений своїми машинами, Ferrari була комфортабельна, комфортабельні і швидкі Maserati — ненадійними, а надійні, швидкі і комфортабельні Jaguar, на думку Ріволти, погано управлялися.
Тому він вирішив показати, як треба будувати машину, десь на виставці він почув розмову двох американців, які ділилися думкою, що найкращим автомобілем є європейська машина з європейським шасі і потужним американським мотором, ця думка запала в душу Ріволті. Він ділиться цією думкою з Джованні Бертоне, той у свою чергу розповів, що його працівник Джуджаро якраз побудував кузов для англійської фірми Gordon, яка мала британські шасі і американський двигун, однак у містера Гордона не вистачало грошей для того, щоб запустити в серію цей автомобіль. У підсумку Ріволта зв'язується з Гордоном, який висилає автомобіль із Слау, що недалеко від Ленглі, в Мілан. Коли автомобіль був на місці, Ренцо вирішує показати машину своєму знайомому — колишньому фахівцеві з фірми Ferrari Джотто Біззаріні. Той ретельно оглянув машину і прийшов до висновку, що британське шасі погане. Але ось американський мотор — прекрасний, також сподобалася Біззаріні і задня підвіска типу «Де Діон». Ріволта відправляє британську машину назад і скасовує угоду з британцями, заодно він просить маестро Біззаріні підготувати нове шасі, а в допомогу йому відправляють заводського інженера Раджі.
У підсумку в 1962 році з'являється перший італійський Гран-Туризмо, що спокійно вміщав 4-х пасажирів. Rivolta IR300 був збірною солянкою, так шасі було своє, кузов надавала фірма Bertone, мотор був американський 300-сильний 5.3 л V8, який ставився на Corvette, коробки передач були 5-ступінчасті від німецької фірми ZF, задній редуктор — від Jaguar, дискові гальма всіх коліс — від Dunlop. Однак, не дивлячись на те, що з'явилася і більш потужна версія IR340 з 340-сильним мотором, попит на машини виявився зовсім не тим, що очікував побачити синьйор Ріволта, хоча ринок збуту і розширився завдяки покупцям з США, Австралії і навіть Гонконгу, але головною цільовою групою були американці, а вони зараз були зачаровані дизайном нового Corvette, який якраз з'явився в 1963 році.
Восени 1963 року публіці показують прототип Iso A3/L (Lusso, тобто люксовий), цей спортивний стрімкий автомобіль був спроектований також в співдружності фірм Iso, Bertone і Bizzarini, і мав спортивний вигляд, що нагадував американський Corvette.
Машина була побудована на скороченому шасі моделі Rivolta, а 5.3 л мотор був ретельно перебраний, після чого з нього вдалося зняти близько 400 к.с., що дозволяло автомобілю, оснащеному 4-ступінчастою коробкою передач Borg Warner, розганятися до 275 км/год. Крім цієї машини стала сюрпризом і поява гоночної машини А3/С (Corsa — гонка), яка мала кузов монокок, посилений рамою, двигун, що розташовувався по центру бази, був ідентичним тому, що стояв на прототипі A3/L, підвіска була в основному запозичена від серійних Iso, крім задньої, яка замість підвіски «Де Діона» отримала тяги «Уатта». Але, на відміну від Iso A3/L, ця машина пішла у виробництво, але не на заводі в Брессо, а на фірмі, що належала гонщику П'єро Дрого — Carrozzeria Sports Cars, під пильним контролем Біззаріні.
У 1964 році цей спортивний автомобіль був виставлений на 24-годинний марафон у Ле-Мані, де під управлінням П'єра Нобле і Едгара Берні ця машина приходить до фінішу 14 в загальному заліку, але першою в класі Prototype 5001 — Unlimited. Машина була першою серед єдиної, що виступала в цьому класі. У цьому ж році на виставці показують ще один прототип — A3/L Spider, тобто відкрита версія торішнього прототипу.
Нарешті в січні 1965 року починається виробництво нового купе, яке отримало назву Grifo GL 365, машина отримала схожий з A3/L дизайн, проте багато елементів кузова були різними, наприклад, ручки дверей, форма і розташування повітрозабірників і т. д.. Також різнилася машина і за технічними характеристиками, серійне купе отримало 365-сильний мотор, однак і дефорсований на 40-45 к.с. мотор дозволяв розмінювати стрілку спідометра за позначку в 255 км/год, що робило це комфортабельне купе одним з найшвидших у своєму класі.