Ігор Андрійович Олещук (псевдо «Грушка»; 21 травня 1931, с. Чорний Ліс поблизу Збаража) — український інженер, громадсько-політичний діяч, музейник, учасник українського національно-визвольного руху, політв'язень радянських таборів. Член Юнацтва ОУН, у 1948 році був засуджений військовим трибуналом до 25 років таборів суворого режиму, покарання відбував у Воркуті. Після звільнення працював у галузі енергетики, а згодом присвятив себе збереженню пам'яті про жертв політичних репресій.

Один із активних учасників національно-демократичного відродження Тернопільщини кінця 1980-х — початку 1990-х років. Багато років працював у Тернопільському історико-меморіальному музеї політичних в'язнів, брав участь у діяльності товариства «Меморіал», Конгресу української інтелігенції та інших громадських організацій.

Автор книги спогадів «Шлях до світанку», співавтор історико-краєзнавчих видань і численних публікацій про визвольний рух та політичні репресії. За громадську, музейну й просвітницьку діяльність удостоєний державних нагород, зокрема орденів князя Ярослава Мудрого V ступеня та «За заслуги» II і III ступенів, а також звання почесного громадянина Тернополя.

Життєпис

Походження Народився в селі Чорний Ліс (анексована Польщею ЗУНР—ЗОУНР, за польським адмінподілом — Збаразький повіт, Тернопільське воєводство, пізніше — Збаразький район, нині — Збаразька міська громада, Тернопільський район, Тернопільська область, Україна). У 1940-х роках Ігор Олещук зростав у середовищі, тісно пов'язаному з українським національно-визвольним рухом. На формування його світогляду значний вплив мала родина: двоюрідні брати й сестри були учасниками українського підпілля.

Освіта Початкову освіту здобув у рідному селі, далі навчався у Збаразькій середній школі № 1. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1965, нині національний університет «Львівська політехніка»).

Політв'язень У 1946 році вступив до Юнацтва ОУН, де отримав псевдо «Грушка». Виконував обов'язки зв'язкового та інформатора, щомісяця готуючи звіти про арешти, депортації, обшуки, діяльність радянських каральних органів і становище місцевого підпілля. У 1948 році, після викриття однієї з районних криївок ОУН, радянські органи державної безпеки виявили серед вилучених документів звіт, підписаний псевдонімом «Грушка». Попри спробу підпільників знищити архів, частина матеріалів збереглася. Слідчі зіставили почерк автора звіту зі шкільними письмовими роботами Ігоря Олещука, після чого заарештували його просто під час уроку історії. Підставою для перевірки стали також підозри, що виникли після його публічного захисту постаті гетьмана Івана Мазепи в дискусії з учителем, який назвав Мазепу зрадником, а також виявлені під час обшуку вдома українські історичні видання.

22 листопада 1948 військовий трибунал Прикарпатського військового округу засудив Ігоря Олещука на 25 років таборів суворого режиму; покарання відбував на шахтах Воркути (нині РФ). Молодий політв'язень потрапив в оточення української інтелігенції. У таборі не вистачало медичних працівників, а знаючи латину, за 8 місяців вивчився на медбрата й почав працювати фельдшером у травмпункті в шахті. Надавав першу медичну допомогу пораненим в'язням-шахтарям. У 1954 році, після смерті Сталіна, судова комісія зменшила термін покарання Ігоря Олещука до 8 років, а оскільки він мав кілька так званих трудових заліків, виконавши 150 % робочого плану, то звільнений у грудні 1955 року.

Як згадує пан Ігор:

Робота Працював на цукровому заводі «Поділля» (1956—1962), у «Тернопільобленерго» на посадах диспетчера, інженера по режимах і керівника групи перспективного розвитку (1962—1995).

Від 1996 — старший науковий працівник історико-меморіального музею політичних в'язнів (Тернопіль).

Громадська діяльність Під час дисидентського руху Ігор Олещук приєднавшись до лав нових борців за свободу, підтримував контакти з Ігорем та Олегом Ґеретами, Миколою Литвином та іншими місцевими дисидентами.

Член НРУ (1989), від 1994 — член Ради Конгресу української інтелігенції, член ради Тернопільського обласного товариства «Меморіал», 2000—2002 — його голова; від 2003 — голова комісії Тернопільської обласної ради з питань поновлення прав реабілітованих.

Часто проводить екскурсії, виступає з лекціями у школах, вишах, військових частинах.

До його заслуг належить і реконструкція семи могил січових стрільців на Микулинецькому цвинтарі, а також будівництвом пам'ятної стели на фасаді будинку, що на вулиці Коперника, 1.

Родина Одружився на початку 1960-х. З дружиною Надією виховав трьох синів — Тараса (нар. 1965), Романа (нар. 1967) і Володимира (нар. 1972). Старший син Тарас у складі бригади Львівської кераміко-скульптурної фабрики змонтував три тризуби на приміщенні Верховної Ради України; учасник реставрацій у Львові Собору св. Юра, приміщення залізничного вокзалу та інших, виготовив та встановив у Львові пам'ятну дошку присвячену куреню «Нахтігаль». Син Роман привіз зі Львова сценарій «Вертепу» і 1989 року разом з колегами започаткував неформальну громадську організацію «Вертеп». Наймолодший Володимир (1972) закінчив Львівську художню академію мистецтв, учасник реставрації Михайлівського Золотоверхого монастиря і Свято-Успенської церкви Києво-Печерської Лаври.

Доробок Автор книги спогадів «Шлях до світанку» (2001), путівник по Тернопільського історико-меморіального музею політичних в'язнів (2007, співавтор), «За свободу і соборність» (2007, співавтор), численних публікацій у газетах «Вільне життя», «Свобода» та інших. Консультант документального фільму "Шлях до світанку" (реж. Т. Ткаченко, 2019)

Відзнаки орден «За заслуги» II (2016) і III ступеня (2006) — за значний внесок у збереженні та популяризації історико-культурної спадщини України та розвиток музейної справи, орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2009) — за значний особистий вклад у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України, почесний громадянин міста Тернополя (2023) — за вагомий особистий внесок у становленні української державності та особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, відзнака Тернопільської міської ради I ступеня (2010), довічна державна іменна стипендія відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 684/2014 від 26 листопада 2001 «Про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність»Ігор Олещук отримав довічну іменну стипендію від Президента України // Сайт Тернопільської ОДА. — 2014. — 24 серпня., Тернопільська обласна премія імені Ярослава Стецька (2012), грамоти, подяки Тернопільської обласної ради та адміністрації, громадських організацій.

Оцінки діяльності За оцінкою історика Івана Тернопільського, постать Ігоря Олещука уособлює спадкоємність українського визвольного руху XX століття. Пройшовши через радянські табори, він не лише не зрікся своїх переконань, а й після здобуття Україною незалежності став активним дослідником і популяризатором історії політичних репресій та національно-визвольної боротьби. Його громадська й музейна діяльність зробила вагомий внесок у збереження історичної пам'яті та формування національної свідомості українського суспільства.

Примітки

Джерела Головин Б. Олещук Ігор Андрійович // Шевченко С. В. Проща-2014 — з молитвою за Україну та її героїв // Імперія терору. — К.: Фенікс, 2021. — С. 216 (XVII). ISBN 978-966-136-780-6

Посилання Жива легенда визвольної боротьби: хто такий 94-річний Ігор Олещук, якого нагородили відзнакою ССО ЗСУ// Еспресо, 23.5.2025

Табори не зламали політв'язня Ігоря Олещука // 20 хвилин (Тернопіль). — 2010. — 11 березня. Ігор Олещук відзначив своє 80-ліття // Тернопільська липа. — 2011. — 23 травня. Ігор Олещук: «Історію треба вивчати, щоб не повторити помилок» // Тернопільська липа. — 2011. — 26 листопада. Терещук Г. Чия тюрма краща: гестапо чи НКВС, і як Україні уникнути тоталітаризму? / Галина Терещук // Радіо Свобода. — 2013. — 26 червня.