Радя́нський партиза́нський рух на території України — рух Опору громадян Радянського Союзу проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941—1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941—1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення. Провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти насправді виконували директиву Москви: «Зробити нестерпним життя мирного населення і піднімати народ на боротьбу проти окупантів».Юрій Поташній. Корюківка: забута трагедія. Як нацисти знищили 7-тисячне містечко // Історична правда. 2 березня 2011

Передумови

Організація руху опору в Україні у 1941—1942 роках була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.

Проте, реальні подіЇ 1941 року скорегували плани ведення війни. В прифронтовій зоні при кожному радянському райвідділі міліції з добровольців, патріотично налаштованих осіб непризовного віку, або таких, що з різних причин непридатні були до стройової військової служби, створювались так звані «винищувальні батальйони», які обороняли тил Діючої армії від ворожих шпигунів та диверсантів, що масово засилались супротивником (в основному з числа колишніх співвітчизників-емігрантів), та від місцевих кримінальних елементів, а також — забезпечували в координації з військами НКВС належний радянський порядок в прифронтовій смузі в умовах війни. Після відступу Червоної Армії на схід, певна кількість озброєних винищувальних батальйонів, що не встигла відійти з армійськими підрозділами на схід, залишалась на окупованій території свого району. Потрібно взяти до уваги падіння віри в могутність Радянського Союзу серед населення та деморалізацію серед комуністів-підпільників на той час. Деякі члени колишніх винищувальних батальйонів НКВС пішли в глибоке підпілля, інші були викриті німцями й розстріляні або завербовані до Гестапо. Згодом, комуністи-підпільники, яким вдалося вижити зуміли налагодити зв'язок з командуванням Червоної Армії та з її допомогою почали зорганізовувати підпільно-партизанські групи. Надалі ці партизанські підрозділи поповнювались бійцями Червоної Армії, котрі попали в оточення, та цивільними людьми, що в такий спосіб намагалися чинити опір німецьким каральним групам, об'єднувались в партизанські з'єднання, створювали цілі партизанські зони та райони, в яких діяла радянська влада та правила більшовицька ідеологія.

У рядах українських радянських партизанів були колишні військовослужбовці РСЧА.

Частина червоноармійців, які у 1941 році відстали від своїх частин, але не потрапили в полон, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників. Згодом вони також поповнювали ряди радянських партизанів.

Також у лісах було багато дезертирів, які залишили частини Червоної Армії та зовсім не збирались воювати у складі радянських партизанських загонів. Радянські партизани під проводом командирів НКВС фізично знищували цих людей як злочинців або як ворогів радянського ладу. Досить часто на власний розсуд радянських командирів в категорію «ворогів радянського ладу» записували мирне населення окупованих німцями територій, що не бажало віддавати радянським партизанам харчі. Тому нерідко радянські партизани вдавалися до пограбування й мародерства та проводили каральні операції проти «непокірного» мирного населення України.Радянські партизани розумним людям докучали гірше за окупантівЙшли в ліси, партизани? Рецензія

Головні етапи руху

Становлення: 1941—1942 роки 29 червня 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у 1941—1942 роках таке підпілля вдалося створити лише у деяких містах, бо навіть більшість членів КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців легалізувалися.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, що становило лишень дві тисячі осіб. Наприкінці 1941 недовгий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити непошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та ж сама доля чекала на загін, що діяв взимку 1941—1942 біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Про неефективність діяльності партизанських підрозділів в степовій зоні свідчить «Альбом партизанської слави українського народу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років»Видавництво «Всесвіт», Київ, 2012 рік. При перегляді цього видання впадає в око, що переважна більшість партизанських загонів Дніпропетровської області проіснувала всього два місяці — з серпня по жовтень  1941, так і не спромігшись організувати підривну діяльність у тилу в німців. Наприклад, у Солонянському районі був організований партизанський загін (командир — Волобуєв Карпо Родіонович, комісар — Голуб Сергій Дем'янович), який фактично діяв у Запорізькій області та припинив існування на початку жовтня 1941 року.

Для керівництва партизанським рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. 20 червня 1942 року був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) з центром у Луганську, а пізніше у Москві. Номінальним керівником Українського штабу був Микита Хрущов, фактичним — Тимофій Строкач, заступник народного комісара НКВС УРСР.

Для забезпечення взаємодії партизанів з регулярними військами при військових радах декількох фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Також значну роль в організації партизанського руху зіграло партійне підпілля. Таким чином, зі створенням штабів партизанського руху і зміцненням партійного підпілля в основному завершилася робота зі створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. У розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки й ін. Діяла школа з підготовки партизанських кадрів.

Партизанський рух в Україні набуває масовості з кінця 1942 року. Це було наслідком остаточного розчарування українського населення в «нових порядках» «визволителів», та відповідною реакцією на терор проти мирного населення, вбивства заручників, геноцид євреїв, депортацію на примусові роботи в Німеччину. З іншого боку, на цей час комуністична партія Радянського Союзу разом з Комуністичною партією України зуміла надати комплексну підтримку партизанському руху — агітацією, кадрами, матеріальним забезпеченням.

Організований опір: 1942—1944 роки

Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренка та Сидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали проявляти незначну активність навесні 1942, встановивши радіозв'язок із Москвою. Їм на допомогу було скинуто на парашутах розвідників Червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941 (наприклад, О. Сабурова).

У 1943 році партизани контролювали лісові райони Північно-Східної України, завдаючи втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 рух радянських партизан в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13 300 партизанів (у 7 з'єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43 500 (29 і 83). На початок 1944 їх кількість зросла до 47 800.

За наказом Українського штабу партизанського руху (УШПР) загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом північчю України. Вони проходили переважно територією слабо зайнятою німцями, через що збройних сутичок було мало.

У травні-жовтні 1943 року загін Ковпака здійснив відомий рейд по Україні з Путивля через Волинь у Карпати із завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політичного і психологічного ефекту на Волині і в Галичині, де бої з німецькою армією вели загони УПА. Загони УПА спочатку пропускали радянських партизанів на західноукраїнські землі в надії, що ті чинитимуть опір німецькій армії. Проте бійці загону Ковпака активно проявляли себе не в боях з німецькими каральними загонами, а в акціях мародерства та знищення антирадянсько налаштованого місцевого населення .

1 серпня 1943 року під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою коло села Заріччя загинув комісар загону генерал-майор Семен Руднєв). З метою захистити рідні терени і мирне населення від розбою та мародерства радянських партизан, УПА знищувало розпорошені після розгрому малі рештки загону Ковпака. За Армстронґом, з 3 500 ковпаківців залишилося ледве 500. Проте рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо створив хаос у Галичині восени 1943 року й радянська пропаганда чудово використовувала це для підняття бойового духу в Червоній Армії й для культивації віри в її перемогу серед населення на окупованих німцями територіях.

Рештки ковпаківців увійшли до складу Першої української партизанської дивізії під командуванням Петра Вершигори, яка з кінця січня до липня 1944 року пройшла рейдом з Волині (каральні операції проти мирного населення та бої з УПА), через північно-західну Галичину, Холмщину, Підляшшя та Білорусь.

У 1943 році також пройшли рейди менших загонів радянських партизан: Михайла Наумова (на півдні України), Якова Мельника та Олексія Федорова (Правобережжя й Волинь) та інші. На Волині також діяв загін Василя Бегми. Партизанською професіональною формацією розвідувального типу був загін полковника НКВС Дмитра Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942–1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати в Рівному, убивство віце-губернатора О. Бауера агентом Миколою Кузнецовим у Львові тощо.

Український штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині. Важливі партизанські рейди в Україні в 1944 (крім згаданого П. Вершигори) здійснили загони: Івана Артюхова, В. Шангіна, М. Шукаєва (осів у галицьких Карпатах, де зазнав поразки у боях з УПА, згодом подався у Словаччину).

Значну роль радянські партизани відіграли в боротьбі проти українського бандерівського руху, збирали відомості про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку українських патріотів. Щодо Української повстанської армії радянські партизани зайняли також позицію активної боротьби відповідно до своїх переконань та загальної політики комуністичної партії, спрямованої на придушення національно-визвольних рухів на теренах СРСР та Східної Європи. З цією метою від 1942 року в кожному загоні партизан існував Особливий відділ НКВС, пізніше «СМЕРШу».