Правопис Каменецького (також часто згадується як Правопис Котляревського) — правопис української мови, що використовувався у виданнях перших трьох частин Енеїди Котляревського (1798, 1808) його редактором Йосипом Каменецьким.
Через унікальність правопису Котляревського видань перших трьох частин Енеїди (1798, 1808), цей правопис у багатьох українських мовознавчих працях кваліфікується як «Правопис Котляревського»,Кость Кисілевський. Історія українського правописного питання: Спроба синтези // Записки НТШ (Том CLXV): Збірник Філологічної секції (Т. 26); у виданні НТШ в ЗДА, книжка 3. Редактор: д[окто]р Кость Кисілевський. Нью-Йорк; Париж, 1956. 135 стор.: С. 74—114 однак для цього немає достатніх підстав, оскільки два перших видання поеми з'явилися без відома і згоди її автора. Насправді правописна система тексту трьох перших частин поеми Енеїда (1798, 1808) — це справа рук і розуму Йосипа Каменецького й правопис має зватися «Правопис Каменецького».Є.Кирилюк. «Іван Котляревський. Життя і творчість». Київ Дніпро. 1981. 287 стор.Борис Глас. «Ф. С. Шимкевич як лексикограф і українське словникарство кінець XVIII-початок ХХ ст.». Ужгород, 1995, 297 стор.
Як зазначав мовознавець Іван Огієнко, «Котляревський писав тим самим правописом, яким писали в Україні в кінці XVII—XVIII віці».Правопис за І. Котляревського // Іван Огієнко. Історія української літературної мови. Упоряд., авт. передм. і комент. М. С. Тимошик. Київ: Наша культура і наука, 2004. 434 стор.: 346—347 (2-ге вид., випр.) ISBN 966-7821-18-8
Загальна характеристика
Вживання Ъ в словах
Для передачі українських слів Іван Котляревський використовував звичну абеттку, тому «Енеїда» для читання та розуміння сучасному читачеві не складна. Але деякі буквенні позначки є відмінними, мають певні особливості у вживанні.
Загальноприйнятою традицією кінця XVIII — початку ХІХ століття є вживання Ъ в словах, що завершуються на твердий приголосний. Винятків з цього правила не знайдено в тексті «Енеїди»: будь ласкавъ, винъ, витривъ, всебъ, горлоризъ, здоровъ, мовъ, тутъ.
Вживання Э, Е
Російська літера Э вживана лише на початку власних назв іменників і позначає звук [е]: Эвріалъ, Эней, Эолъ. Проте у поодиноких випадках на її місці трапляється звична буква Е: Ектеллъ.
Звук [е] передається також літерою Е, але лише в позиції після приголосного: буде, неотеса, передъ. Та ця ж буква використовується на позначення групи звуків [йе] — фактично прототип сучасної Є. У такий спосіб вона реалізується:
на початку слова (еретыкъ, Ероха, есть); після голосного (не уважае, своей, Энеевыхъ, яруе); після Ь, Ъ, що позначають м'якість або твердість попереднього губного — на місці сучасного апострофа (выпьешъ, зъеднать, побьемось, пъе); після м'якого приголосного (дульеты, залье).
Вживання букви И та звука [и] Щодо передачі звука [и] автор непослідовно вживає букви Ы, И та І.
Буква Ы послідовно передає звук [и], який походить з етимологічного Ы (що відбиває тодішню правописну традицію), та менш послідовно відображає той же звук, що походить з етимологічного И: бабыще, бы, вызыраю, колы, крыва, мы, пылненько, тры. Буква Ы трапляється на початку слова: ынчи — це відображає фонетичну особливість української літературної мови, проте є винятком з правил, оскільки послідовно на цьому місці в «Енеїді» вживається літера И (игралась, изслызла, индыкъ) і позначає звук [і].
Цікавим є вживання букви И на позначення звука [и], що трапляється у тексті твору. Таких лексем небагато і скоріше це винятки з правил вживання літери Ы, систематизований матеріал дає можливість зробити висновки, що таку фонетичну реалізацію ця літера отримує у випадках, коли вживається:
після шиплячих [ж], [ч], [шч] (живитъ, чимъ, зледащивъ), але поряд можна спостерігати літеру Ы (мужыкъ, бачывъ, сказавшы); після губних [б], [п], [в], [м] (убирайся, пичинокъ, квичать, мителку — але бытыся, пылы, несамовытый, умытысь); після [р] (в корені -ри- — задрижалы, ридвани, стримила; у значенні префікса при- — приказавшы, принять; після приголосного [р] — чотыри), але переважають слова з Ы (закрычавъ, прыбираты, прыжаться і т. д.); після гортанних [г], [к]: (гиди, гичъ, кибалку, кишени), та в переважній більшості на цьому місці з'являється Ы (кыслыци, могылы, рукы); серед дібраного матеріалу літера И у значенні [и] трапляється також після проривних [д], [т]; свистячих [з], [ц], [с]; сонорних [л], [н]: роззійдится, братикъ, тименыци, будыты, тыномъ; зимою, Циней сирівець,- зыркнешъ, Сыцылію, сылы; издали, не бували, ниначе — колы, глузовалы, убраный.
Можливо, такі лексеми більш правомірно називати помилками, але, на нашу думку, вони вже відображають властивості української народної мови з прагненням до ствердіння губних, шиплячих, гортанних та дрижачих.
Більш послідовно літера И реалізується у звуці [і] в різних значущих частинах слова: у префіксі (зигнать, пив-слова, пидмостывся, пидступыла), у корені (видьмамъ, силлю, скилько), у суфіксі (далеби-що, тоги, хотивъ), у флексії (гребли, соби, Тарани). Цей же звук може передавати буква І, вживання якої зумовлено певною позицією. На місці И послідовно вживається І після приголосного перед Й (гирчійшый, завзятійшый, покійный), після приголосного перед Я, Ю, Є, Ї (діявольська, Пріямово, олію, Сыцылію, халазію, всякіе, перебіець, повніи), на початку слова перед голосним або перед Й (Ійонъ, Іулъ). Сучасна літера Ї на позначення звуків [йі] передається декількома варіантами: И (доброи, злыи, зъ неи, ихъ, твоимы, тимьи, Трои), ѣ (лише в одній лексемі ѣи), ЙІ (йіжака, йій), ЙИ (зайидавъ, йисты, надойило, розъйихався, пойихавъ), ІЙ (своій).
Позначення апострофа У сучасній українській літературній мові після губних приголосних, після твердого [р], після префікса, що завершується на приголосний звук перед Я, Ю, Є, Ї ставиться апостроф і у такому випадку зазначені голосні позначають два звуки. У тексті на цьому місці можемо побачити літери:
після губних у корені слова Ь (пьять, слывьянку, тимьи) та Ъ (въется, кавъяръ, напъявсь), але якоїсь послідовності у їх вживанні виділити неможливо, оскільки в одному і тому слові можна побачити як Ь, так і Ъ (пьятамы, пъятою, пьяный, пъяный, увьявъ, увъявъ), якщо не звертати увагу на однокореневі утворення типу пьяни, пъянюгы, звъязана, завъязала; після префікса, що завершується на приголосний регулярно вживається Ъ (зъеднать, изъйивъ, розъярывся), але у цій позиції можливе вживання Ь (розьярылысь); після [р] переважно спостерігаємо Ь (Бендерью, бурьяни, пирья).
У деяких словах взагалі не присутні літери ъ або ь на позначення твердості попереднього приголосного і подвійності ([йа], [йу] і т. д.) наступного голосного (люблязно, одвязатісь).
Правила вживання -йо- та -ьо- відповідають сучасним нормам і винятки відсутні, наприклад, на початку слова і складу (його, йому, йоржи, Йонъ і пайокъ, скуйовдыла, клейонкы) та в середині складу (льохъ, всього, дьоготь, трьома і т. д.).
Подвоєння та подовження Подвоєння та подовження приголосних в іменниках на -я у позиції між двома голосними передається аналогічно до сучасних вимог: похмилля, весилля, лахмиття, пуття, мальовання. Хоч поряд використані попадя, судья, Илья, покутя. В іменниках мішаної групи послідовно вживається кінцевий -а замість -я: клочча, увичча, безчоловичча, збижжа. В орудному відмінку вказаних іменників подвоєння відсутнє — силью поряд з силлю, мытью, челядью, поряд з челяддю, ратью. Без подвоєння написані і особові форми від дієслова лити: льются, пролю, льешъ.
Правопис дієслівних сполук Дієслівні сполуки на -ться пишуться переважно без Ь (хочется, посылкуется, дадутся, творытся, прыйдется, водытся), хоча присутні слова остаться, пидмостыться, заслужыться, прыжаться, подывыться, напыться. Закономірність у вживанні вказаних сполук відсутня.
Частки (особливо модальні) частовживані в тексті «Енеїди». У їх правописі присутня певна несистематичність: частки бъ (бы), жъ (же) як разом так і окремо: колыбъ, якибъ, мусилыб, хтобъ і пиднявся бъ, купывъ бы, не обійшлося бъ; щожъ, затежъ, колыжъ, глядыжъ разом з намацавшы жъ, для бильшого жъ, нехай же, потиха жъ. частки аби-, де-, ни-, -сь, що- замість того, щоб писатися разом, пишуться окремо (ни хто, де колы, що день), разом (никого), через дефіс (де-яка, що-сылъ, абы-якъ); -ось пишеться на відміну від теперішнього правопису через дефіс: якъ- ось, ажъ-ось; частки -бо, -но, -то, -таки використані через дефіс, що відповідає сучасному правопису, (яково-то, така-то), але знаходимо одне слово самы то'', написане окремо.
Правопис прикметників Цікавим є правопис прикметників, утворених від іменників власних назв за допомогою суфіксів -ськ-, — зьк-, -цьк-, які систематично пишуться з великої літери: Кіеськыхъ, Полтавськыхъ, Олымпська, Запорожську, Гадяцькій, Нимецьку. Іменники на позначення певної національності так само подаються в тексті лише з великих літер (Аврунци, Латынаже, Москаля, Рутульцеви, Троянець).
Правопис прислівників, прийменників дещо відмінний від норм сучасної граматики, виявлення якогось порядку не вдалося: въ гору, въ мыгъ, геть-пречъ, до-купы, помолодецьку, по просту, по своему.
Фонетичний принцип правопису Іван Петрович застосовує фонетичний принцип правопису (тим самим принципом послуговується О. Павловський, який 1818 року видав «Грамматику»). Хоч І. П. Котляревський і не є новатором у цій галузі, проте його заслуга полягає в популяризації цього принципу.
Ознакою використання І. П. Котляревським народної мови є звук [дж] і [дз] у лексемах типу бджолы, джерегели, джерело, гуджга, уджыгнувъ і дзвинъ, ксьондзы, гудзыкамы, гедзалась. Але звук [дж] не виявляє себе у чергуванні з кореневим -д- (выпровожалы, насажавшы, провожала, снаряжалась). М'якість звука [ц] в кінці слова теж вказує на народне джерело мови «Енеїди», приклади яких наявні як в іменниках однини і множини (ранець, танець; племинныця, телыцю; вечерныци, молодыци), так і в прислівниках (напростець). У свою чергу дотримання твердости кінцевих губних, шиплячих та [р]: жывъ, церковъ, червъ, пивничъ та хмаръ, пожаръ, выхоръ, хоч і є винятки (царь, сподарь, пекарь, броварь), які безперечно відображають особливості місцевого говіркового мовлення, що й сьогодні можна спостерігати в полтавських говорах, але написання лексем типу теперь — теперъ, гирьшъ — гирше, кровь — кровъ вважаємо механічною помилкою.
Вживання суфіксальної -в- замість -л- в дієсловах у творі є послідовним (захотивъ, потерявсь) і свідчить знову-таки на користь україномовного походження як і заміна кореневої -л- на -в- у іменних частинах мови (довго, ковбаса, пивничъ, шовковый і т. д.).
Випадне -е- як типова ознака української мови також наявна у творі (костри, старцямъ, слипци, мни) і є закономірним явищем.
Про народне походження мови «Енеїди» можна також навести й такі приклади послідовного вживання -ри-, -ли- в корені (кривавой, крывавъ, крычы); одзвінчення кінцевих приголосних (мабудь). Протетичний приголосний трапляється нерегулярно, проте відчувається тяжіння до такого вживання: вивця, викна, гостренька, калавура на противагу на усъ, огонь, уста і т. д. До діалектних особливостей також відносимо заміну [х] на [хв] (охвоты, хвыстка), [хв] на [ф] (фирткы) та навпаки [ф] на [хв] (манихвестъ). Цікавими з точки зору діалектології є також дієслівні утворення з суфіксом -ова- замість -ува-: дяковать, лютовавъ, совавсъ, ростолковавъ і відповідно похідні від них утворення (бисноватымъ, будовання, лыцарьковатый, ушановання).
Окремо треба зупинитись на фонетичних процесах, які наявні у творі. Чергування давньоруських о, е з і в префіксах та коренях є показником наближення мови «Енеїди» до народної:
— со- на зи- (зигнать, зизнавъ, зимкне); — под- на пид- (пиднесла, пидпалъ, пидъ); — от- на вид- (видкиль, видпустыть, видсиль, видтиль); — в корені (визокъ, викна, запичка, постиль, поригъ, хвистъ), паралельно вживаються Іваном Петровичем форми Бигъ — богъ та въ помичъ — въ помочъ, одтявъ — видтявъ. Це чергування не є послідовним. Зокрема воно відсутнє у наступних позиціях:
од- (одвага, одгадала, одиславъ, одкупъ, одперъ);