Через історичні особливості та етнічну строкатість населення в Сінгапурі представлено кілька релігійних конфесій і течій, жодна з яких не є домінантною. конституції Сінгапуру гарантує свободу віросповідання. Станом на 2010 рік основними конфесіями в Сінгапурі були буддизм (33,3 %), християнство (18,3 %), іслам (14,7 %), даосизм (10,9 %) та індуїзм (5,1 %), інших релігій дотримувалося близько 0,7 % населення. Нерелігійними вважали себе 17,0 % сінгапурців (у 2000 році — 14,8 %). У країні є кілька примітних культових споруд, у тому числі першої половини XIX століття, ведеться релігійне будівництво, особливо за програмою зведення нових мечетей. Попри велике етно-релігійне розмаїття, у країні практично відсутній релігійний екстремізм і ворожнеча між членами різних конфесій. Серед молоді, особливо китайської, спостерігається відхід від традиційних цінностей, у тому числі від релігійних обрядів і дотримання культу предків.
Історія
Аж до XIII століття острів і невелике малайське торгове поселення, що було розташоване на ньому, входили до складу буддійського царства Шривіджая. На початку XIV століття Сінгапур перетворився в найбільш жвавий торговий центр Малаккської протоки, який часто відвідували китайські, індійські та арабські купці. У другій половині XIV століття острів став ареною суперництва між Сіамом і яванською імперією Маджапахіт, і під час одного з нападів яванці винищили місцеве населення. 1390 року принц Палембангу вбив місцевого правителя і захопив острів. 1402 року війська малайського князівства Патані, що перебувало у васальній залежності від сіамців, захопили Сінгапур, змусивши принца втекти до сусідньої Малакки, де він незабаром прийняв іслам. Малакка стає столицею заснованого ним Малаккського султанату, який у другій половині XV століття встановлює контроль над Сінгапуром .
1511 року португальці захоплюють Малакку, а Сінгапур переходить у володіння Джохорського султанату — малайського князівства, що виникло після падіння Малаккського султанату. 1587 року португальці, які всюди насаджували католицизм, все ж захопили столицю султанату Джохор-Ламу, а в 1613 році знищили і його порт на острові Сінгапур. Місто приходить у запустіння, а острів стає пристановищем морських піратів. Слідом за португальцями в Південно-Східну Азію кинулися голландські, британські та французькі колонізатори, що засновували свої торгові факторії. 1795 року британці встановили контроль над Малаккою, а в 1818 році генерал-губернатор Британської Індії доручив губернатору Бенкулену Стемфорду Раффлзу підшукати новий опорний пункт в Малаккській протоці, який би допоміг британцям зміцнитися в регіоні.
У 1819 році Сінгапур, що формально входив до складу володінь султанату Ріау-Джохор, васала голландців, але фактично належав султану Джохора, захопили британці й перетворили на свою торговельну факторію (Нідерланди лише в 1824 році відмовилися від претензій на Сінгапур). На той момент на острові проживало 120 малайців і 30 китайців. Слідом за першими британськими солдатами і чиновниками в Сінгапур прибули члени Лондонського місіонерського товариства, що відкрили школу для малайських і китайських хлопчиків (1826 року тут влаштувалися англікани, в 1864 році — Плімутські брати, 1881 року — пресвітеріани, в 1885 році — методисти)Згідно з іншими даними, першу пресвітеріанську церкву засновано 1843 року, а громада сформувалася в 1856 році.. У 1824 році, згідно з матеріалами першого перепису населення, тут вже мешкало 4,6 тис. малайців, 3,3 тис. китайців і 0,8 тис. індійців. Масова імміграція індійського населення розпочалася в 30-х роках XIX століття, коли в Британській Індії в результаті руйнування громади, збезземелення селян і розорення дрібних ремісників відбулося відносне аграрне перенаселення. Тисячі законтрактованих індійців (робочих-кулів), а також індійців з-поміж солдатів і дрібних чиновників, прямували в британські колонії, де розвивалися плантаційне господарство і промисловість. До середини XIX століття китайців налічувалося 28 тис. осіб (більш як половина населення), а до 1901 року — 165 тис. (майже 3/4 населення)У 1830 році китайці становили 39 % населення Сінгапуру, а в 1867 році — вже 65 %.. Найбільших розмірів імміграція з Південного Китаю набула наприкінці XIX — на початку XX століття. Це було зумовлено розширенням каучукових плантацій і розвитком промисловості (особливо гумової й оловоплавильної) як в Сінгапурі, так і в сусідніх з ним районах. Також у Сінгапур переселялися невеликі групи вихідців з території нинішніх Малайзії та Індонезії.
На початку XX століття Сінгапур стає центром китайської політичної еміграції (тут неодноразово бували Кан Ювей і Сунь Ятсен), а також центром відродження китайської й малайської культури (чому сприяли малайські мусульманські просвітителі та релігійні реформатори, що групувалися навколо журналу «Аль-Імам», що виходив у Сінгапурі). До 1911 року населення Сінгапуру перевищило 300 тис. осіб, переважно за рахунок китайських та індійських іммігрантів (на відміну від попередніх потоків, що складалися переважно з торговців, ремісників і слуг, тепер переважали законтрактовані на плантації і заводи робітники). Починаючи з другого десятиліття XX століття щорічний приплив іммігрантів становив 150—250 тис. осіб, а в 1927 році навіть досяг 360 тис. Проте, більша частина китайців не осідали в Сінгапурі, а з часом розселялися по інших територіях Південно-Східної Азії. Від 1930 року масова імміграція в Сінгапур була заборонена (закон, що прийнятий в умовах світової економічної кризи, вперше вводив квоту на в'їзд у країну іммігрантів-чоловіків китайської національності) і подальше зростання населення відбувався переважно внаслідок природного приросту. 1953 року новий закон про імміграцію ввів жорсткі обмеження на в'їзд осіб будь-яких національностей (на практиці він не поширювався на європейців). У 1957 році частка осіб, що народилися за кордоном, становила 35,7 %.
Буддизм, даосизм і конфуціанство 27 526 (52,0 %) 216 501 (69,4 %) 310 163 (72,8 %) 411 665 (72,5 %) Іслам 22 007 (41,6 %) 53 595 (17,3 %) 69 604 (16,3 %) 86 827 (15,3 %) Християнство 1 861 (3,5 %) 16 349 (5,2 %) 21 386 (5,0 %) 30 068 (5,3 %) Індуїзм 1 452 (2,8 %) 15 580 (5,0 %) 19 772 (4,6 %) 31 128 (5,5 %) Сикхізм — 146 (0,05 %) 1 022 (0,2 %) 2 988 (0,5 %) Юдаїзм 22 (0,04 %) 707 (0,2 %) 623 (0,2 %) 777 (0,14 %) Інші конфесії 23 (0,04 %) 14 (0,004 %) 38 (0,009 %) 306 (0,05 %) Відсутні дані — 62 (0,02 %) 3 269 (0,8 %) 3 694 (0,7 %) Загалом 52 891 (100 %) 311 987 (100 %) 425 877 (100 %) 567 453 (100 %) Джерело: Lai Ah Eng, Religious Diversity in Singapore, Institute of SEA Studies (32 стр.).
У серпні 1958 року зареєстровано партію «Ісламський рух». У 1959 році Сінгапур офіційно проголошено самоврядною державою, що перебуває під опікою Великої Британії, главою держави став малаєць Інче Юсуф бін Ісхак, а прем'єр-міністром — китаєць Лі Куан Ю. У серпні 1962 року засновано Індійський конгрес Сінгапуру. У 1963—1965 роках Сінгапур входив до складу Федерації Малайзії, в серпні 1965 року став незалежною державою. У 1965 році китайці становили 76,2 % населення Сінгапуру, малайці — 14,6 %, індійці — 7,1 %, інші — 2,1 %. Після здобуття незалежності малайська мова набула почесного статусу державної мови, а китайська, англійська і тамільська мови — статусу офіційних. Влада почала масштабну програму економічних реформ, попутно усунувши будь-яку політичну опозицію (у тому числі релігійного спрямування). У липні 1967 на кордоні введено суворий імміграційний контроль з метою припинити вільний приплив робочої сили із сусідньої Малайзії. У 1970 році частка осіб, що народилися за кордоном становила 24,6 % (46 % іммігрантів народилися в Китаї, 35 % — у Малайзії, 10 % — у Південній Азії, 5 % — в Індонезії).
Станом на 1973 рік у Сінгапурі налічувалося близько 900 тис. китайців-буддистів (40 % населення республіки, в тому числі 37 % прихильників махаяни і 3 % прихильників тхеравади), близько 700 тис. конфуціанців і даоїстів (30 % населення), до 370 тис. мусульман (17 % населення, у тому числі 16 % сунітів і 1 % шиїтів), близько 140 тис. християн (понад 6 % населення, у тому числі 3 % католиків і 3 % протестантів), близько 110 тис. індуїстів (6 % населення), 3 тис. сикхів і 1 тис. юдеїв.
Станом на 1978 рік у Сінгапурі проживало 1775 тис. китайців, 265 тис. малайців, 110 тис. тамілів (у тому числі ланкійських тамілів), 50 тис. яванців, 30 тис. індонезійських малайців, 20 тис. малаялі, 15 тис. євроазіатів, 10 тис. каннара, 10 тис. панджабців і синдхів, 10 тис. хіндустанців і біхарців, 9 тис. англійців, 7 тис. американців, 5 тис. бугів, 3 тис. арабів, 2 тис. шотландців, по 1 тис. євреїв, голландців і афганців, по кілька сотень бірманців, філіппінців, тайців, корейців, вірмен, іспанців і португальців. Станом на 1987 рік 76,1 % населення Сінгапуру становили китайці (1 988,6 тис.), 15,1 % — малайці (393,8 тис.), 6,5 % — індійці (169,1 тис.) і 2,3 % — інші (61,3 тис.).
Згідно з переписом 1980 року, 56 % жителів Сінгапуру були буддистами і даоїстами, в переважній більшості це китайці (1200000 осіб). Буддизм сповідували також 1,2 тис. індійців, понад 0,3 тис. малайців і близько 7 тис. осіб інших національностей. 16 % населення або 323,8 тис. осіб сповідували іслам, серед них переважали малайці (майже 90 % мусульман). Християни становили 10 % жителів країни (203,5 тис.), 79 % з яких — китайці, а решта — індійці, європейці та інші етнічні групи. Протестантів налічувалося 112 тис. осіб, а католиків — 91 тис. На індуїстів припадало 4 % населення (72,4 тис.), переважна більшість із них — вихідці з Індостану.
1981 року, щоб уникнути соціальних конфліктів і відповідно до нового економічного плану, влада Сінгапуру ухвалила рішення поступово відмовитися від послуг іноземних робітників (переважно низькокваліфікованих або зайнятих у тих галузях, які уряд не вважав пріоритетними). Наприкінці 1982 року уряд заборонив вербувати робітників з усіх азійських країн, окрім Малайзії та Індонезії. До кінця 1984 року за межі Сінгапуру вислано всіх іноземних робітників, окрім зайнятих у будівництві, суднобудуванні й домашньому господарстві (здебільшого тайці, філіппінці, індійці та бангладешці). Внаслідок цих заходів від 1981 до 1984 року загальна кількість іноземних робітників скоротилася зі 180 тис. до 100 тис. осіб.
Буддизм 27,0 % 31,2 % 42,5 % Іслам 15,7 % 15,3 % 14,9 % Християнство 10,1 % 12,7 % 14,6 % Даосизм 30,0 % 22,4 % 8,5 % Індуїзм 3,6 % 3,7 % 4,0 % Інші конфесії 0,5 % 0,6 % 0,6 % Нерелігійність 13,0 % 14,1 % 14,8 % Джерело: Lai Ah Eng, Religious Diversity in Singapore, Institute of SEA Studies (37 арк.).
Китайці Християнство Буддизм Даосизм Інші конфесії Нерелігійність 100,0 % 10,9 % 34,3 % 38,2 % 0,2 % 16,4 % 100,0 % 14,3 % 39,4 % 28,4 % 0,3 % 17,7 % 100,0 % 16,5 % 53,6 % 10,8 % 0,5 % 18,6 % Малайці Іслам Інші конфесії Нерелігійність 100,0 % 99,6 % 0,3 % 0,1 % 100,0 % 99,5 % 0,3 % 0,2 % 100,0 % 99,5 % 0,4 % 0,1 % Індійці Християнство Іслам Індуїзм Інші конфесії Нерелігійність 100,0 % 12,5 % 22,1 % 56,3 % 8,0 % 1,2 % 100,0 % 12,2 % 26,5 % 53,1 % 7,1 % 1,2 % 100,0 % 12,1 % 25,6 % 55,4 % 6,3 % 0,6 % Джерело: Lai Ah Eng, Religious Diversity in Singapore, Institute of SEA Studies (39 арк.).
Буддизм 99,6 % — 0,2 % 0,2 % Даосизм 100 % — — — Християнство 88,3 % 0,2 % 6,7 % 4,8 % Католицизм 78,1 % 0,2 % 11,2 % 10,5 % Протестантизм 94,4 % 0,2 % 4,0 % 10,5 % Іслам 1,0 % 85,5 % 12,2 % 1,6 % Індуїзм 0,2 % 0,1 % 99,5 % 0,2 % Інші конфесії 17,2 % 0,1 % 79,4 % 3,3 % Нерелігійність 98,9 % 0,2 % 0,6 % 0,3 % Джерело: Lai Ah Eng, Religious Diversity in Singapore, Institute of SEA Studies (39 арк.).
Основні етнічні групи