Історія формування національного складу населення Характерною особливістю етнічної історії України є формування багатоетнічного складу її населення. Воно на всіх етапах історичного розвитку вбирало іншоетнічні субстрати, однак механізм цього процесу у різні часові періоди був різним. Можна виділити три основних етапи формування національного складу. Перший із них, що стосується періоду існування археологічних культур, відтворює процес етнокультурної взаємодії, нерідко об'єднуючи полярні культури, скажімо, землеробську, скотарську, культуру осілих і культуру кочових племен.

Другий етап пов'язаний з Великим переселенням народів IV—IX ст. — гунів, готів, аварів, «аспарухових болгар» на Балкани і Закарпаття, угрів-мадярів у Дунайську низовину, норвезьких вікінгів-русів у Середню Наддніпрянщину. Велике переміщення народів, що проходило через територію України, залишило відмітини на її етнічному ґрунті. Вони виявилися або в мовних компонентах, у запозиченні деяких елементів матеріальної та духовної культури, або у поповненні слов'янсько-українського населення іншоетнічними субстратами. Ці субстрати стали складовими саме слов'янської етнічності, розчинившись у її системі, відносно рельєфніше відтінивши слов'янську спільність. Отже, з другим етапом пов'язані консолідаційні процеси слов'янства та етногенез українців.

Третій етап обіймає великий часовий діапазон — XII—XIX ст. і пов'язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами — Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною й Австро-Угорщиною, Османською імперією, Кримським ханством, Румунією, Росією; а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на XVIII—XIX ст., коли, власне, і сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона творилася на українському етнічному ґрунті, котрий тепер не стільки вбирав іншоетнічні субстрати, скільки створював умови для самостійного існування національних груп. Отже, склад населення України ставав не тільки багатоетнічним, а й багатонаціональним. + Етнічний склад населення України в сучасних кордонах (1897 — 2001 рр.),%* *Зазначено етноси, чисельність яких за переписом 1926 р. перевищувала 1 % загальної чисельності населення Етнічні групи 1897 — 1900Національності за рідними мовами роки 1926 — 1930 роки 1959 рік 1989 рік 2001 рік Українці 72,0 % 74,8 % 76,8 % 72,7 % 77,8 % Росіяни 8,8 % 8,1 % 16,9 % 22,1 % 17,3 % Євреї 9,0 % 6,5 % 2,0 % 0,9 % 0,2 % Поляки 4,4 % 5,4 % 0,9 % 0,4 % 0,3 % Німці 2,1 % 1,5 % 0,1 % 0,1 % 0,1 % Молдовани/румуни 1,0 % 1,1 % 0,8 % 0,9 % 0,8% Нині він включає 51 національну групу, третина з яких проживає компактними районами. Певне уявлення про національний склад України та процес його формування дають об'єктивні дані ревізій, проведених у Російській державі, а також переписи населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії, що регулярно здійснювалися у XVIII—XX ст.

Дані переписів свідчать, зокрема, про те, що в етнічних межах розселення українців їхня питома вага була завжди переважаючою порівняно з іншими національними групами; водночас вона майже до кінця 20-х років XX ст. неухильно зменшувалася відносно їхньої загальної кількості у світі; з 20-х років частка українців України дещо зростала. Вказані тенденції — результат тих історичних змін, що відбувалися в Україні та в сусідніх державах, де мешкала значна частина українського населення. Так, зменшення питомої ваги українців на території основного етнічного масиву протягом XVIII ст. з 85,6 % до 83,3 % було викликано насамперед імміграційними процесами, а також відторгненням від нього периферійних зон. Щодо міграцій українців за межі власної етнічної території, то вони ілюструються такими показниками. Тільки в Російській імперії поза Україною на початку XVIII ст. налічувалося 8 % всіх українців світу, на початку XIX ст. — 14,4 %, на початку XX ст. — 22,4 %.

Міграційні процеси XIX ст. утворювали два могутніх потоки: один йшов у внутрішні регіони Російської імперії (на Нижнє Поволжя, Алтай, Північний Кавказ) та у щойно звільнені землі (у Новоросію, Бессарабію), другий — переважно за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини тощо). Якщо у 1795 р. за межами України мешкали майже 2 млн українців, то в 1897 р.— понад 6 млн. Деяке зменшення чисельності українців обумовлювалось і демографічними процесами (невеликим природним приростом в Правобережній Україні, де цьому заважала кріпацька система) та значним притоком в Україну інонаціональних груп.

Щодо окремих регіонів України, соціальні та національні процеси в яких були різними, то українське населення в них розподілялося так: найбільш «українським» було Лівобережжя — українці становили близько 90 % усього населення; на Правобережжі майже 80 %. З кінця XVIII ст. як на Лівобережжі, так і на Правобережжі частка українців дещо зменшилася, відповідно на 1,5 % і 0,9 %: на Лівобережній Україні — за рахунок інтенсивної міграції російських однодворців і розкольників та внаслідок значного відтоку місцевого українського населення в Новоросію і на Північний Кавказ; на Правобережній Україні — через значну міграцію польського, єврейського та молдовського населення. Особливе зменшення українців Правобережжя спостерігалося в першій половині XIX ст.: з 90 до 80 %. Воно визначалося помітним зростанням частки й чисельності єврейського населення, що мігрувало з Польщі та Білорусі і концентрувалося в Україні, по «смузі осілості». Скажімо, в Київській губернії їхня частка збільшилася з 1794 по 1870 р. з 3,34 до 12,10 %; у Волинській — з 3,56 до 13,21 %; у Подільській — з 11,91 до 12,26 %. Всього ж єврейське населення в Україні зросло за цей період у чотири рази.

На відміну від Лівобережжя та Правобережжя, в Степовій Україні, зокрема в новоутвореній Новоросійській губернії, кількість українців різко збільшилася за рахунок їхньої міграції з інших регіонів України. Однак питома вага українців і тут зменшувалася, тільки з 1795 по 1858 р.— на 8 %. Цей процес пов'язаний як з інтенсивною міграцією німецьких колоністів (насамперед на Херсонщину), а також росіян та молдован, так і з русифікацією значної частини українського населення.

Останній процес був особливо характерним для Донбасу пореформеного часу, де частка українців знизилася до рівня 68,9 %. Ще суттєвіші зміни у національному складі населення сталися в Бессарабії, де українці становили лише п'яту частину і тільки в Хотинському повіті — третину. Зменшення українського населення відбувалося в цьому регіоні за рахунок міграції німців-колоністів, болгар і гагаузів. Інша етнічна картина склалася в Таврійській губернії — там частка українців зросла з 1795 по 1858 р. удвічі, переважно за рахунок міграції українців з інших регіонів України.

Негативні національні процеси відбувалися в тих етнічних українських територіях, що відійшли до західних сусідніх держав: Польщі, Угорщини, пізніше до Австро-Угорщини. Найменших втрат українці зазнали в Червоній Русі (на Белзщині, Холмщині, Підляшші), захопленій Польщею. Там протягом XIX ст. питома вага українців (у складі всього населення Королівства Польського) знизилася з 5,68 до 4,52 %.

Внаслідок агресивної полонізаторської політики поляків та постійних сутичок на етнічному ґрунті, згідно з договором між СРСР і Польщею в 1944—1946 роках відбулося Виселення українців з Польщі до УРСР було насильно переселено майже 500 000 тисяч українців.

Згодом Операція «Вісла» довершила розгром споконвічного життя українців на своїх землях.

Руйнації також зазнало українське населення Закарпаття та Галичини, що після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. входили до складу Австро-Угорщини. Нагадаємо, що Закарпаття (Підкарпатська Русь, Угорська Україна) з XI ст. було складовою Угорського Королівства. Деякий час частина Закарпаття входила до українських державних формувань — так звана Мукачівська домінія була надана за чергою двом зятям угорського короля Бели IV (1235—1270), князю Ростиславу Михайловичу чернігівському та князю Леву Даниловичу галицькому.

В 1393—1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату став князь Федір Коріятович зі зукраїнщеного литовського великокняжого роду. Місцева традиція бачила в Коріятовичеві носія української колонізації Закарпаття.

А Галичина з XIV ст. відома як Руське воєводство (воно включало Перемишльську, Сяноцьку, Львівську, Галицьку та Жидачівську землі, Покуття і Економію Самборську), була захоплена Польщею, а після її поділу — Австрією. Тоді ж, у 1782 р., Галичина була поділена на Західну (власне польські землі) та Східну (українські етнічні землі), з якої пізніше (у 1853 р.) виділилося Герцогство Буковини. Українське населення в ньому протягом XIX ст. зменшилося з 45,80 до 44,77 % переважно за рахунок збільшення молдовського і румунського населення.

Щодо Підкарпатської України і Галичини, то там частка українців скоротилася: в Західній Галичині — з 5,51 до 4,22 %, в Східній Галичині — з 71,24 до 66,2 %, в Угорських комітатах — з 5,04 до 3,87 %. Зменшення питомої ваги українців Галичини пов'язувалося з процесом їх спольщення та значним розбавленням єврейським населенням, що ілюструється такими даними: з початку XIX ст. до 1857 р. частка поляків збільшилася з 18,91 до 19,89 %, євреїв — з 6,92 до 11,25 %. Скорочення частки українців угорських комітатів зумовлювалося мадяризацією та словакізацією. Лише за 30 років (з 1870 по 1900 р.) угро-руси, як писав В. П. Погодін, втратили для своєї національності 213 общин, в тому числі 176 — на користь словаків. Отже, зниження частки українців у західних українських етнічних землях, пов'язане з мадяризацією, словакізацією та частково зі спольщенням, відбивало інтенсивний процес, до того ж, набагато інтенсивніший, аніж процес русифікації українців у східних районах.

Принаймні у XIX ст. частка українців у етнічних землях Східної України, як і в російських губерніях, збільшувалася: в центрально-землеробському районі українці становили близько 12 %, в тому числі на Воронежчині — 40, Курщині — 26, а на території Острозького полку Слобідської України — 90 %. На Нижньому Поволжі українці становили 7 %, на Північному Кавказі — 18,34 %. Проте із створенням наприкінці XVIII ст. Землі Війська Чорноморського частка українців невпинно зростала: у 1795 р. вона становила близько 19 %, у 1834 — 24,80, у 1858 р.— 43,9 %, наприкінці XIX ст. майже все населення було вже українським. + Мовний склад населення за переписом 1897 р. Волинська губернія Київська губернія Подільська губернія

+ Полтавська губернія Чернігівська губернія Катеринославська губернія

+ Харківська губернія Херсонська губернія Таврійська губернія

Певне зростання чисельності й частки українців спостерігалося навіть у 20—30 роках XX ст., їхня питома вага відносно всієї кількості українців у світі досягла 83,6 %. Це сталося через деяке збільшення території основного етнічного масиву українців і значну асиміляцію українців зарубіжжя. Цей процес тривав і в 40-х роках як результат переселення значної кількості українців із Польщі та Чехо-Словаччини в ході обміну населенням між цими країнами та СРСР. У останні три десятиріччя зростання відносної та абсолютної чисельності українців в Україні уповільнювалося в зв'язку з посиленням у ній асиміляційних процесів, а також пожвавленням міграції сюди іншоетнічного населення з інших республік колишнього СРСР. Активізувалася у цей період і еміграція українців до зарубіжних країн.

Зазначена ситуація ілюструється такими даними: у 20-х роках загальна кількість українців у світі становила 37 227,8 тис., із них мешкали в Україні 27 567,6 тис., у різних районах СРСР — 8 344,4 тис., у зарубіжній Європі — 745,8 тис., в Америці — 560 тис.; наприкінці 30-х років: 35 616,6 тис. — у світі, 29 606,8 тис. — в Україні, 4 524,7 тис. — в СРСР, 876,1 тис. — в Європі і 609 тис. — в Америці; у 1959 р. — відповідно: 38 624,7 тис.; 32 158,4; 5063,3; 335 і 1 053 тис.; у 1979 р. — 44 083,9; 364 995,6; 5 858,3; 490 і 1 220 тис.; у 1989 р. — 46 136; 37 419; 6 764,5 і 1 428 тис.