Е́льмер Рафае́ль Дікто́ніус (, * 20 січня 1896, Гельсінкі — † 23 вересня 1961, Кауніайнен, Фінляндія) — шведсько-фінський поет, прозаїк, перекладач, критик і композитор. Один із провідних представників модернізму у шведськомовній літературі Фінляндії, поряд із Едіт Седерґран, Гаґар Ульссон і Ґуннаром Б'єрлінґом. Виступив новатором у музиці.

Життєпис Ельмер Діктоніус народився в сім'ї друкарського майстра Авґуста Віктора Діктоніуса (*1859—†1912) і Аделаїди Марії Розалії Діктоніус (†1940, до шлюбу Мальмстрем), дочки підрядника. Мав сестру Ельсу Аліну (*1889—†1929). Ще змалку перейняв від батька любов до музики і літератури. У родині говорили по-шведському, але з практичних міркувань послали Ельмера до фінськомовної школи. Згодом він вступив до , довчився до сьомого класу й у 1912 покинув науку. Вправлявся у грі на скрипці, багато читав, його улюбленими авторами були Фрідріх Ніцше, Авґуст Стріндберг, Федір Достоєвський, Волт Вітмен і Кнут Гамсун. Попрацювавши продавцем у крамниці нот, 1913 року Діктоніус вступив до Гельсінського музичного інституту, де до 1919 року вдосконалював гру на скрипці й вивчав композицію. Його педагогом і наставником був ректор інституту Ерккі Мелартін.

У 1915 році Діктоніус познайомився з політиком-соціалістом Отто Вілле Куусіненом (1881—1964) — майбутнім радянським партійним функціонером. Вони навчали один одного — відповідно, віршування й гри на фортеп'яно. Куусінен обстоював засаду, що першочергове завдання естетики — спонукати маси до революції, заохочував приятеля до читання марксистської літератури й значно вплинув на його погляди.

Під час Фінської громадянської війни (1917—1918) симпатії Діктоніуса були на стороні червоних, однак до Червоної гвардії він не вступив. З серпня 1919 по вересень 1920 року Діктоніус служив в армії, у складі медичного корпусу на острові Валаам. У травні 1920-го зазнав фіаско зі своїми музичними творами й, демобілізувавшись восени 1920-го, хотів вступити до Віденської консерваторії, але зрештою відмовився від цього наміру. Діставши гроші від своєї матері й від Гелли Вуолійокі (ймовірно, що й від шведських комуністів), 1920 року він вирушив у подорож до Англії. За кордоном Діктоніус зустрічався з представниками міжнародного комуністичного руху, писав вірші, а в Лондоні зійшовся з феміністкою й комуністкою Мері Мургауз. Згодом вона вийшла заміж за лівого фінського політика Ейно Пеккалу. Повернувся до Гельсінкі у 1921-му.

На той час Діктоніус співпрацював із виданнями (з 1922 року) та (з 1921). Разом із Гаґар Ульссон він став засновником і рушійною силою модерністичного журналу Ultra, вісім номерів якого вийшло у 1922 році. Писав полемічні статті й різко критикував таких літераторів, як Бертель Ґріпенберг, Рунар Шильдт і Ярл Геммер. Тоді ж почав листуватися з Ейвіндом Юнсоном, і ця кореспонденція тривала десятки років.

1923 року одружився з співачкою Мері Ріґмор Марттінен, від осені 1925-го до весни 1927-го перебував у Парижі, звідки мусив повернутися додому через нестатки і хворобу. У 1926-му шлюб розпався. 1930 року Марттінен наклала на себе руки, й колишній чоловік написав вірш-некролог «». Вдруге одружився у 1929-му з . Через брак грошей подружжя жило в провінції. У листі до матері Діктоніус написав, що має одні-єдині штани, та й ті з діркою на задку. Любив відвідувати Лумпарланд, що на островах Ахвенмаа. Певний час він мешкав у селищі Рейккя (Нурміярві), а 1931 року разом із жінкою оселився в передмісті Гельсінкі — Кауніайнені, де сусідував із письменником і критиком Улофом Енкеллем. Приятелював із письменником Франсом Еемілем Сілланпяя й назвав свою дочку Сільєю (*1933) на честь героїні приятелевого роману «» (1931). Перекладав шведською деякі твори Сілланпяя й наполягав, щоб подати його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії.

Діктоніус став одним із співзасновником модерністського журналу Quosego (1928—1929), співпрацював із ними, а також із періодичними виданнями: фінськими Sosialidemokraatti, Elanto (з 1927), Tulenkantajat та шведськими Arbetet (Мальме), Nya Daglig Allehanda, Clarté і Spectrum. З 1931 року писав музикознавчі статті для часопису Nya Argus. Протестуючи проти діяльності правого крила націоналістичного руху «Лапуа», Діктоніус вступив до Гельсінської шведської професійної спілки. 1937 року став членом Спілки шведських письменників Фінляндії.

З початку 1930-х років політичні погляди Діктоніуса дедалі правішають, зсуваються до соціал-демократичних. Колишні однодумці називають його опортуністом. Будучи громадянином країни, що належала до сфери інтересів Німеччини й СРСР, письменник мусив зважати на цю обставину й відповідно достосовуватися. 1934 року він побував у Чехословаччині (в Празі) та Німеччині й побачив тамтешню дійсність. У 1936-му його сатирична стаття про Адольфа Гітлера, опублікована в Arbetarbladet'і, викликала гостру реакцію німецького посла у Фінляндії, й Карл-Авґуст Фаґергольм, головний редактор цієї газети, мусив заплатити штраф. А вже під час Першої радянсько-фінської війни (1939—1940) Діктоніус, працюючи в інформагенції «Фінляндія», показав себе націоналістом і прихильником зближення Фінляндії та Німеччини. У Швеції газети та журнали друкували його злободенні й патріотичні статті про становище Фінляндії. У приватному листуванні він гостро критикував крайніх лівих, до яких сам належав замолоду, а 1940 року заприятелював із письменником-марксистом Бертольдом Брехтом, що на той час, ховаючись від нацистського режиму, знайшов політичний притулок у Фінляндії. Брехт називав приятеля .

Після вибуху Другої радянсько-фінської війни Діктоніус служив у тій же агенції. Його творчість не мала яскравого мілітаристського й офіціозного забарвлення, однак 1942 року «Плитковики» — вірш із його збірки «Кам'яне вугілля», перекладений німецькою, надруковано у брошурі , призначеній для солдатів Вермахту, що воювали у Фінляндії. Передмову написали нацистський ідеолог Альфред Розенберґ і колишній президент Фінляндії Пер Евінд Свінгувуд. Цього ж року Діктоніус у віршах позначеної патріотичним духом збірки возвеличив композитора Яна Сібеліуса, письменника Франса Ееміля Сілланпяя і президента Кюесті Калліо. У шведській газеті «Даґенс нюгетер» він обстоював фінсько-німецький пакт і висловлював задоволення з того, що фінські війська зайняли частину Карелії. Наприкінці року міжнародне політичне становище Фінляндії погіршало. Як і здоров'я Діктоніуса — через зловживання спиртними напоями й перевтому від надмірної напруженої роботи.

На початку 1943-го він довго лежав у лікарні. «За останні три тижні я ні разу не почувся здоровим», — написав він приятелеві. Після того, як у 1944-му закінчилася Друга радянсько-фінська війна, письменник налагодив співпрацю з газетами — народно-демократичною Vapaa Sana і комуністичною Työkansan Sanomat (з 1947).

У другій половині сорокових років Діктоніус писав значно менше — через недуги. З'явилися ознаки деменції, почалася хвороба Альцгаймера, розвивались аутизм і алкоголізм. Живучи в нестатках, він поступово ізолювався від літературного процесу та суспільного життя. Коло друзів звужувалося й з початку 1950-х звелося фактично до Улофа Енкелля і Єрна Доннера, які морально і матеріально допомагали хворому. Коли він був уже не в змозі писати, Єрн Доннер зібрав, скільки вдалося, Діктоніусові неопубліковані вірші та оповідання, написані у 1918—1953 роках, відредагував їх і у 1954-му видав книжкою . До 60-річчя від дня народження письменника Улоф Енкелль, упорядкувавши і відредагувавши його твори, у 1956—1957 роках видав їх трьома томами.

Цей період Діктоніусового життя поет Єста Оґрен відобразив у вірші :

20 січня 1956-го до Діктоніуса прийшли колеги по перу, щоб привітати його з 60-літтям. Під час поздоровчих промов він нерухомо сидів у кріслі, вдивлявся в далину й машинально гладив кота. Останні кілька років життя пробув у лікарні у Нікбю. Насамкінець майже не вставав із ліжка, відмовлявся їсти й зовсім не говорив. Помер 23 вересня 1961 року.

Творчість

Літературна творчість Перша збірка поезій і афоризмів Діктоніуса вийшла 1921 року за допомогою Куусінена в дрібному стокгольмському ліворадикальному видавництві . У декларативному, лозунговому стилі автор закликав до соціальної й літературної революції проти звапнілої буржуазії та її мавпячого мистецтва. «Демократія — останній притулок буржуїв, — писав він. — Комунізм покладе їм кінець». На думку поета, «заснулий світ» належить будити митцям, ученим і пролетарям. Ця збірка не дійшла до широких читацьких мас і не здобула розголосу. «Маю всього двісті вірних читачів, — іронізував Діктоніус. — А з них хіба що п'ятдесят цілковито згоджуються зі мною». У Фінляндії на цей дебют звернула увагу письменниця Гаґар Ульссон. Завдяки їй поет-початківець познайомився з Едіт Седерґран, Генрі Парландом, Раббе Енкеллем, Ґуннаром Б'єрлінґом та іншими членами угруповання модерністів . Згодом часто відвідував Седерґран у Райволі, що на Карельському перешийку, й перекладав деякі її твори французькою.

Друга збірка віршів (1922) теж не привернула великої уваги критиків. Поміщений у ній експресіоністичний вірш «» згодом став одним із найвідоміших у Діктоніусовому доробку, а самого автора і його літературну діяльність (особливо ранню) порівнювали з ягуаром-войовником. Позначений впливом Ніцше, зокрема «» із книжки «Так казав Заратустра», вірш виразив кредо Діктоніуса. Ліричний герой ототожнюється з «я» автора, а те, що йде від серця, виходить з-під пера, — з ягуаром. Разом це становить машину, керовану священним обов'язком бити, розривати й нищити всю погань, поки вона ще тхне:

Однак у ягуара теж є серце, він відчуває біль у лапах, потерпає від самотності й цілує квіти. А сонячні зайчики прийшли, коли ягуар спав. Під регіт зірок він злітає понад ялинами.

Перекладений французькою, вірш увійшов до антології паризького видавця , а також до фінсько-шведської антології, що видала Едіт Седерґран.

Завдяки третій книжці — збірці афоризмів (1923) — Діктоніус здобув визнання у гельсінських літературних колах.

Då Diktonius i Min dikt ger följande upplysning: «En fingervisning för mina biografer: Jag är fyrkantig» är han innepå samma linje. Väsentliga inslag i såväl tysk expressionism som finlandssvensk modernism är inriktningen på intuition och irrationalism och den gemensamma utgångspunkten är Nietzsche och i viss mån Bergson. I linje med inriktningen på irrationalism ligger expressionismens dragning till «die Bildkreise der Erde und das organischen Lebens».12 I Brödet och elden (1923) skriver Diktonius: «Jag kan ej tala nog jordiskt, jag ville mina ord hade mull på nosen». Fotbilden är betydelsefull både hos Diktonius och Zarathustra. Dels bejakar Zarathustra livet genom dansen — och fötterna har då en central funktion, dels predikar han vikten av att vara jorden trogen — och människorna måste därför lära sig använda fötterna. I de avslutande raderna av Diktonius' deklaration Expressionistiskt i Ultras sista nummer 1922, finns följande drastiska och humoristiska uttryck för den antiintellektuella inriktningen: Четверта — (1924) — це низка віршованих портретів Діктоніусових колег по перу, на якій можна розпізнати вплив Едґара Лі Мастерза.

Збіркою (1927) поет шокував консервативних читачів своїми поглядами на історію. Він закликав віддати шану могилам червоногвардійців, загиблих під час громадянської війни 1917—1918 років. Збірку схвалили молоді шведські літератори лівих поглядів.

In his poems and other publications Diktonius's revealed his mellower side as is seen in Jordisk ömhet (1938). In Medborgare i republiken Finland (1935), his citizens in the Republic of Finland included democratically farmers, Fascists, orphans, and mothers.

Книжка поезій marked the end of his rebellious, international period. Diktonius became interested in nature and Finland's literary heritage, exemplified in his tribute to J.J. Wecksell. Like Uuno Kailas in Uni ja kuolema (1931) he saw threats emerging from the east.