Злочини югославських комуністів після Другої світової війни, також Партизанські злочини після Другої світової війни — низка злочинів геноцидарного масштабу проти полонених хорватів, мусульман, словенців, сербів і представників інших народів колишньої Югославії з боку тоталітарного режиму під верховним командуванням Тіто.
Ці злочини являють собою приклад революційного терору, мотивованого доктриною класової боротьби, яка є невід'ємною частиною комуністичної ідеології.clanak jezik=176775 «Komparativni pristup proučavanju seljaštva u socijalističkoj revoluciji», Ivan Cifrić, «Sociologija i prostor», No.75-76 lpanj 1982. clanak jezik=169925 «Klasna borba i nasilje», Georges Sorel, «Politička misao», Vol.13 No.4 prosinac 1976.
Без суду масово вбивали військовиків і цивільних, серед яких були представники всіх народів з усіх колишніх югославських республік, але найбільше — хорвати. Югославські комуністи позбавили права на життя велику кількість інтелектуалів, сановників, державних службовців колишньої Незалежної Держави Хорватії та осіб, чиє віросповідання чи національність були незручними для влади. Югославська комуністична партноменклатура десятиліттями приховувала або виправдовувала свої жахливі злочини. Громадські слухання та дослідження було заборонено. На території Словенії налічили понад 600 прихованих масових поховань різних розмірів із понад 100 000 загиблих, а в Хорватії — 900 із 90 000 можливих жертв.
У післявоєнний час понад 50 000 представників німецької меншини було вбито або померли через погані умови перевезення та інтернування.
Переможні комуністичні партизани розглядали всіх без розбору антикомуністів як «пособників окупантів», з якими після війни можна поводитися на свій розсуд. Те, що антикомуністичні втікачі були жертвами насильства партизанів (а точніше, Народно-визвольної армії Югославії, як тоді офіційно називалося військо, кероване югославськими комуністами), офіційні представники держави — включно з академічною історіографією, яка організовано брала участь у приховуванні цих злочинів — уперто заперечували аж до розпаду Югославії. Говорити будь-що на ці теми у комуністичній Хорватії було небезпечно, а друкувати — і зовсім неможливо.Dr. Florian Thomas Rulitz, Bleiburška i vetrinjska tragedija, Počasni bleiburški vod, Zagreb, 2012., ISBN 978-953-7379-03-2, str. 16.«Brojidbeni pokazatelji o žrtvama logora Jasenovac, 1941.–1945. (procjene, izračuni, popisi)» , Vladimir Geiger, Časopis za suvremenu povijest, Vol.45 No.2 Listopad 2013.
Процес демократизації і усамостійнення Хорватії та Словенії супроводжувався розмовами про примирення, якими було порушено тітоїстське табу, що приховувало злочини тітоїзму і покривало злочинців Тіто. Хоча і не трапилося їх осуду, проте поодинокими миролюбними заходами, перш за все відправами і вшануваннями пам'яті, досягнуто базового консенсусу щодо засудження випадків тітовської різанини військовополонених і цивільних осіб.«Otkriveno spomen-obilježje 134 žrtve komunizma u Gračanima», HINA kod «tportal», 15. svibnja 2015.
З розпадом комуністичної Югославії і після того, як режим втратив будь-яку легітимність, розповіді про злочини югославських комуністів, засвідчені за кордоном у колах біженців, залунали на повну силу.Steindorff, recenzija knjige Böhler/Rettl, Geschichtspolitik in Kroatien, http://hsozkult.geschichte.hu-berlin.de/rezensionen/2009-2-030 .
Стратегія югославських комуністів Комуністична партія Югославії з моменту її створення (1919) була відділенням (дочірнім утворенням) Комінтерну, який був одним із міжнародних інструментів СРСР. Основною ідеєю і політикою комуністичного блоку було здійснення світової революції з метою насильницького повалення всіх режимів і влад та створення комуністичного світопорядку. Комуністична ідеологія не бачила можливості побудови комунізму мирним шляхом (і комунізм, справді, ніде в світі не «запроваджено» мирним чином), а тільки шляхом необмеженого революційного насильства. Диктатуру пролетаріату комуністи називали «найжорстокішою і найнещаднішою війною в історії». На таких крайніх ідеологічних підвалинах компартії виховували своїх членів, які з величезною ненавистю втілювали в життя революційне насильство.
У ході війни комуністи збирали відомості про звичайних, не втягнутих у війну громадян, які після війни могли б стати політичними конкурентами. Комунізму було небажаним і ворожим все, що не зовсім «по лінії» комунізму, на відміну від «звичайних» авторитарних режимів, комунізм не задоволений політичною апатією населення, а тоталітарним чином вимагає, щоб люди були в захваті від комуністичного правління. Тому комуністи всіх, хто не був їхніми однодумцями, чітко означили поняттям «вороги народу», а свою політичну структуру підготували до післявоєнного остаточного і вирішального бою, в якому фізично знищуватимуть всіх небажаних комуністичному режимові осіб.Dr. Florian Thomas Rulitz, Bleiburška i Vetrinjska tragedija, Počasni bleiburški vod, Zagreb, 2012., ISBN 978-953-7379-03-2, str. 27..
КПЮ включилася у Другу світову війну з виразними комуністичними цілями. Цьому були підпорядковані всі військові і політичні кроки югославських комуністів.
Югославський комуніст Моша Піяде у своїй промові на першому засіданні Антифашистської ради народного визволення Югославії 1942 року у Бихачі так пояснює стратегію захоплення влади:Vladislav B. Sotirović, samoizdanje, 2012, ISBN 978-609-408-241-2
У період після війни, революційний терор проводився за принципом «скорити або скарати».«Matica Hrvatska: Znanstveni skup o represiji i zločinima komunističkog režima», HINA, 10. svibnja 2011.
Комуністичний терор у післявоєнний час насправді був продовженням злочинів, скоєних раніше, коли «народна армія» завойовувала окремі частини країни. Після того, як югославські війська в жовтні 1944 року вступили в Дубровник, відразу ж було вчинено різанину на острівці Дакса, серед жертв якої не було жодних військовослужбовців (позаяк і німецькі, і усташівські сили покинули місто без бою), зате було, принаймні, сім католицьких священиків із Дубровника.
Хресна дорога
Під цією назвою розуміються марші смерті та комуністичний терор здебільшого проти хорватів у 1945 році і пізніше. Більшість в'язнів загинула під час переходів по Югославії і в таборах військовополонених у наступні місяці.
Завдяки стратегії замовчування лише невеличку частину цих поховань досліджено і позначено.
Накази вбивати «ворогів народу» (цивільних осіб і полонених вояків) були військовою і державною таємницею, а подробиці не були відомі навіть особовому складу військ і поліції, якщо ті прямо не брали участі в тій чи іншій конкретній операції.
Офіційна югославська історіографія навіть мала певну «прогалину» у хронології діяльності головного комуністичного вождя Тіто: на відміну від усього іншого періоду війни і післявоєнного часу, який опрацьовано дуже докладно і практично день у день, про період, в якому відбувалася Хресна дорога 1945, історіографія не давала ніяких відомостей, де тоді був Тіто. Тільки останнім часом — і то на основі огляду місцевої комуністичної преси Словенії і північно-західної Хорватії та свідчень очевидців із числа комуністичних воєначальників — з'ясовується, що у цей проміжок часу Тіто фізично перебував саме в тій місцевості, де вчинено найбільші злочини і віддано про них накази. «В'єснік» від 25 травня 1945 подає зміст промови, в якій Тіто каже: «Ми ніколи більше не дозволимо окремим людям користуватися плодами гігантської боротьби народу. Ми провітримо наш дім так, що назавжди щезне той сморід, який не сміє заражати наш спільний дім — вільну, федеративну Югославію.»«Komunistički zločini nisu antifašizam» , Hrvatski informativni centar 2008., str. 22 do 27
Подекуди мирних жителів і військовиків вбивали зі страхітливою жорстокістю. Зі спогадів санітарного інспектора Мирослава Харамії, який для «народної влади» очищав ліс від понад 800 непохованих тіл, що залишилися після партизанської різанини у Грачанах у травні 1945 року і загрожували довколишнім людям зараженням: «Жертви були жахливо понівечені. Місця загибелі були моторошно заповнені розчленованими і знівеченими голими людськими тілами. Голови були відрубані або розколені сокирами, були з перерізаними горлянками, відрізаними кінцівками, статевими органами і грудьми. У більшості жертв були живцем витягнуті внутрішні органи, здебільшого серця, печінки і матки.»«Zatajena grobišta» , Željko Tomašević za Vatikanski radio, 02. prosinca 2012.
Чимало учасників комуністичних злочинів війни і післявоєнної доби пізніше заговорили про події, в яких вони брали участь, наприклад, командир карателів у різанині на Кочевському Розі Сімо Дубаїч у книзі «Життя, гріх і покаяння: Від Кістаня до Кочевського Рогу» з 2006 року.«Simo Dubajić je teško bolestan: Priznao je da je pijan ubijao zarobljenike» , Index.hr, 31. ožujka 2009.
Табори військовополонених і концентраційні табори Комуністична влада після війни поряд із німецькою національною меншиною в Хорватії та Воєводині піддала систематичним репресіям хорватів. У перші місяці після захоплення влади (яке комуністи евфемістично назвали визволенням) заарештували або ліквідували чимало інтелектуалів та інших некомуністів. Партизанське військо в Хорватії з вересня 1944 по травень 1945 року мало в розпорядженні 19 концтаборів, в яких режим Тіто тримав в ув'язненні кілька десятків тисяч хорватських цивільних осіб і невелику частину військовополонених. Одними з найвідоміших таборів військовополонених і концтаборів були: Табір Кничанин (Rudolfsgnad) Трудовий табір Валпово Концтабір Йосиповац Політичний табір Голий Оток. Міністр внутрішніх справ і начальник військової та таємної поліції Олександр Ранкович 1 лютого 1951 року у белградській скупщині представив доповідь. У ній, серед іншого, значилося:
Конфіскації Югославські комуністи з 1941 до 1990 року під так званим антифашистським рухом розуміли і соціалістичну революцію. Після завершення війни було проведено націоналізацію приватної власності. Було конфісковано майно осіб, які були пов'язані з інституціями НДХ, воєнних злочинців, сільськогосподарських підприємств майже всієї німецької меншини, також націоналізовано капітал таких югославських галузей промисловості, як металургія, хімічна, текстильна, деревообробна промисловість тощо.
До кінця 1945 року держава відібрала у колишніх власників майже всю власність у галузі гірничодобувної, металургійної та нафтової промисловості.
28 квітня 1948 скасовано приватну власність у дрібній торгівлі, громадському харчуванні та інших галузях дрібного підприємництва і сфері послуг.
Елітоцид Комуністи ліквідували велику кількість інтелігенції та господарників. Серед них були такі письменники: Іван Софта, Мар'ян Маріяшевич, Мар'ян Блажич, Бонавентура Радонич, Керубін Шегвич,http://hrcak.srce.hr/file/62394 Mario Jereb, Jesu li Hrvati postali Goti?, ČSP, br. 3., 869.-882. (2008.) Єрко Скрачич, Владимир Юрчич; поети: Станко Віткович, Бранко Кларич, Габрієл Цвітан, Петар Периця; журналісти: Мійо Бзік, Агата фон Гаусбергер, Іван Маронич, Вілім Перос, Данієл Уванович, Тіас Мортіжія, Станіслав Полонійо… У цьому ряду були і численні хорватські інженери, техніки, офіцери, священики та ін.
Омани щодо комуністичної Югославії