Візантійська Палестина () — період в історії Палестини (або Землі Ізраїльської), коли ця близькосхідна територія перебувала під владою Східної Римської імперії — Візантії. Кінцем візантійського періоду вважається завоювання провінції арабами на початку VII століття. З археологічної точки зору початок візантійського періоду пов'язують з правлінням Костянтина Великого (306—337) або, точніше, з 324 року, коли після перемоги над Ліцинієм Костянтин встановив контроль над східною частиною імперії. В рамках історії єврейського народу візантійський період традиційно відраховують приблизно від кінця правління в Римській імперії династії Северів в 235 році, коли завершився таннаїтський і почався амораїтський період єврейської історії, або ж смерті раббі Ієхуди ха-Насі (Термін «Земля Ізраїльська» не збігається в географічному відношенні з межами римських і візантійських провінцій) У цей період Палестина була найбільшим християнським центром і популярним місцем паломництва, що мало важливе економічне, політичне і суспільне значення для регіону. Територія візантійської Палестини включала прибережну рівнину від гори Кармель на півночі до міста Рафія на південному кордоні з Єгиптом, Галілею і Голани на півночі, долину Їзреел, долину річки Йордан і Мертве море . Адміністративний поділ Палестини неодноразово змінювався і прийняв свій остаточний вигляд в IV столітті після поділу на три провінції. В історичному відношенні Палестина продовжувала залишатися єдиним утворенням.

Після завершення кризи III століття, IV століття стало часом процвітання в Палестині. Після паломництва в 325 році в Святу землю імператриці Олени тут стали з'являтися численні церкви і монастирі. Деяку загрозу представляли набіги арабів, але заходи, прийняті при Діоклетіані (284—305) і Галереї (293—311) по захисту палестинського лімесу () забезпечували достатній захист. В результаті Палестині був забезпечений тривалий період спокійного розвитку, який призвів до значного економічного і демографічного росту. У візантійський період чисельність жителів Палестини досягла значень, які були перевершені лише в XX столітті. В цей же період в регіоні відбувався процес християнізації і відповідного зменшення частки єврейського і язичницького населення.

Населення Палестини було вкрай різнорідним. Основним місцем поселення гебреїв була Галілея, хоча тут було багато і негебреїв, особливо в таких містах, як Сепфоріс і Капернаум. Гебреї жили і в інших частинах Палестини, в тому числі у великих містах. У деяких частинах Юдеї і Гілеад вони становили більшість населення. Самаритяни домінували в Самарії, в містах якої язичники жили значними громадами. Кочові і осілі араби, включаючи нащадків набатейці, становили більшість Палестини. Повсюдно зустрічалися сирійці що говорять на арамейських мовах, а також греки. Відповідно до цього строкатим був і релігійний склад населення.

Історичний огляд

Основні тенденції III—IV століть Криза в Римській імперії що розпочалася з падінням династії Северов позначилася на Палестині не більше, ніж на решті імперії. Хоча Талмуд і мідраші в своїх розповідях про цей час приділяють більше уваги проблемам, ніж випадкам процвітання, умови життя в цій провінції були порівнянними з тими, які були в інших частинах сходу імперії. Невдоволення ситуацією відродило месіанські надії, але на відміну від I—II століть, основні претензії до римської влади носили не релігійний, а економічний характер. Збереглася інформації про конкретні події часу анархії не достатньо, щоб можна було викласти зв'язну історію цього періоду. Нумізматичний матеріал показує, що з 12 міст, які карбували монету при Северах, тільки три продовжили це робити — колонії Елія Капітоліна, Кесарія Палестинська і Флавія Неаполіс; до 260 року карбування повністю припинилася і там. В цьому відношенні Палестина так само відповідала тенденціям свого часу. Тривали процеси еллінізації в тих частинах Палестини, які вже й так були переважно негебрейськими. Неаполіс що отримав при імператорі Філіппа (244—249) статус колонії став центром відправлення імператорського культу. Збереглося дуже мало нумізматичних свідчень про воєнну історію регіону в середині III століття. При імператорі Деції (249—251) емблема легіону X Fretensis (кабан) з'являється на монеті з Кесарії, а роком або двома пізніше при Галлі (251—253) на монеті Неаполіса. Ці міста не були звичайним місцем дислокації цього легіону, і монети, ймовірно, випущені в пам'ять поселення там ветеранів. При Галлі з'явилися також монети зі штандартом легіону III Gallic, зазвичай розквартированого поблизу Дамаска, на монетах Кесарії — швидше за все це вказує на розміщення в місті підрозділів цього легіону. Інші свідчення настільки ж фрагментарні. У 253 році Персія вторглася в Римську імперію і захопила Антіохію; можливо розграбуванню піддалася і Палестина. У складеному за наказом шаха Шапура I списку провінцій, які поставили імператорові Валеріану I (253—260) війська для його катастрофічного походу в Персію в 260 році, була і Юдея. У наступне десятиліття продовжилося скорочення військ в Палестині. У 260-ті роки Палестина увійшла в частину імперії, що потрапила під контроль Пальмірського царства Одената (260—267) і Зенобії (267—273). Оденат зміг виправити ситуацію на східному кордоні, відкинувши персів за Євфрат. В ході одного з походів була зруйнована Нехардея, великий культурний і торговий центр вавилонського гебрейства. Негативне ставлення гебреїв до Пальмири виразилося як в письмових джерелах (відомі висловлювання рабинів, що благословляє падіння Тадмору. Причина цієї ворожості не цілком зрозуміла), так і в тому, що війська з Палестини взяли участь в кампанії проти Зенобії в 272 році.

Після десятиліття без інформації, Палестина знову згадується в зв'язку з реорганізацією, розпочатою Діоклетіаном (284—305). Палестина увійшла в дієцезії Сходу, одну з 12 великих територіальних одиниць, на які цей імператор розділив імперію. До Палестині були приєднані значні території між Ідумеєю і Червоним морем. Про громадянське управлінні в період Тетрархії практично нічого не відомо; про трьох губернаторів на початку IV століття відомо від Євсевія Кесарійського в зв'язку з їх ефективністю під час Діоклетіанового гоніння на християн. При Діоклетиіані продовжилася розпочата Северами програма урбанізації регіону. Біля Аскалону, в переважно населеної негебреями області, було засновано Діоклетіанополь. Гебрейське місто Капаркотна в долині Ізреель було перейменовано в Максиміанополь. Діоклетіан був першим римським імператором після Каракалли (198—217), який відвідав Палестину. У 286 році він декілька тижнів провів в Галілеї, зупинившись, згідно з гебрейською традицією, в Баніясі і Тіверіаду. Цей візит справив велике враження на гебреїв і описаний в декількох легендах. Згідно з однією з них, Діоклетіан в дитинстві пас свиней поблизу Тіверіаду і піддавався глузуванням однолітків, що зумовило його негативне ставлення до гебреївНасправді Діоклетіан був родом з Далмації. У 297 році Діоклетіан разом з молодим Костянтином був в Палестині проїздом в Єгипет. Економічні проблеми III століття в повній мірі позначилися на Палестині. Величезна інфляція призвела до того, карбування срібної монети стала занадто витратною для міст і поступово припинилася. Монетарна економіка практично зникла, а солдати і чиновники отримували своє утримання переважно в натурі. Тільки наприкінці IV століття почався процес перекладу всіх виплат на золото. Близько 301 року Діоклетіан почав економічні реформи. Його знаменитий едикт про максимальні ціни відомий переважно за даними з Малої Азії, і не відомо, в якій мірі він виконувався в Палестині. Регіональні варіації були значні — в Палестині ціни на продовольство були вдвічі вище, ніж в Єгипті, і вдвічі менше, ніж в Римі. Виражені в золоті, ціни 300 роки навряд чи були вище, ніж в II столітті, проте це мало допомагало населенню, у якого було його мало. Також Діоклетіаном була зроблена спроба реформа оподаткування. У Палестині її слідами є межові камені в північно-східній Галілеї, помічені ім'ям якогось Елія Статутуса (Aelius Statutus).

У IV століття почалася християнізація Палестини. Це був тривалий процес, що завершився деякою мірою тільки в царювання Юстиніана I. З точки зору гебреїв, за твердженням американського історика Сет Шварца, християнізація характеризувалася маргіналізацією їх суспільстваНа думку С. Шварца говорити про «гебрейське суспільство» в цей період не цілком коректно в силу його політичної, соціальної та економічної фрагментації і «відторгненням» їх релігії. На перший з цих викликів євреї могли реагувати двома способами — прийняттям християнства або ж збереженням вірності юдаїзму в рамках окремих соціальних структур. Вплив християнізації Палестини на гебреїв дослідниками оцінюється по-різному. У XIX столітті Генріх Грец розглядав історію гебреїв після деякого процвітання Северів як безперервний занепад до жахів Середньовіччя. Інша точка зору, висловлена в 1961 році німецьким істориком І. Баєром передбачала, що гебреї зазнавали переслідувань в язичницькій римській державі і християнській візантійській однаково. Потім з появою нових археологічних даних в 1970-1980-х роках з'явилися підстави вважати, що ворожа християнському уряді раввінічна література V—VI століть, на якій засновував свої теорії Г. Грец, не відбивала реальний стан справ в гебрейському суспільстві того часу. Судячи з даних археології, починаючи з III століття гебреї в Палестині процвітали, їх чисельність зростала, а їх відносини з християнами були цілком дружніми. Проте прагнення візантійських імператорів ввести одноманітність в релігійне життя своїх підданихВ 380 році імператор Феодосій I ухвалив, щоб «всі народи, якими розсудливо править Наша Милість, жили в тій релігії, яку божественний Петро Апостол передав Римлянам» в разі гебреїв призводило до прийняття дискримінаційного законодавства. Наслідком цього було не тільки виключення гебреїв з урядових структур, а й заборона на будівництво синагог.