Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку Австро-Угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.
Відомо, що у 1891—1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901—1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.
Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім'ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.
Друга хвиля Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі й середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.
Третя хвиля Третя хвиля еміграції викликана головним чином політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великій Британії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.
Згідно британо-канадському політологу Тарасу Кузьо:Десятки тисяч українських солдатів та примусових робітників () приїхали до Великої Британії в кінці 1940-х років, і нестача українських жінок призвела до того, що вони одружувалися з іншими католицькими іммігрантами з Італії, Ірландії та Австрії.КореспонденТ.net: Українська культура ближча до італійської, ніж ви думаєте , 19.07.2010
Четверта хвиля
Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. У результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і в Росію виїхало близько 7—8 млн людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.
За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн українців.
Унаслідок того, що активна частина нації була вимушена виїздити за межі власної країни під тиском економічних, політичних і воєнних обставин, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.
Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо. З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.
У 2014—2016 роках внаслідок війни та пов'язаного з нею економічного спаду відбулося різке зростання еміграції з України, зокрема в Європейський Союз.Альона Ляшева. Чому ми всі «валимо»? Міграція з України до Європейського Союзу в часи війни // Спільне. — 26.10.2016
Українські заробітчани пересилають значні кошти в Україну. Так, у 2018 р. ці перекази склали 14 млрд дол. США
Після підписання безвізового режиму з ЄС, а також спрощення працевлаштування в Польщі, різко зросла кількість заробітчан, що працюють в Польщі.Міграція у кризових умовах: українсько-польський контекст , Львів, 2015 Польща стала основною країною для українських заробітчан, в той же час українці склали найбільшу частину емігрантів в Польщі.Українська робоча сила на ринку праці Польщі на сучасному етапі економічного розвитку , Марківська громада, 21.12.2020 Так, за даними міністерства праці України, у 2019 році одночасно в Польщі перебувало 1,5-2 млн чоловік, а за рік на працю до Польщі виїздило до 9 млн українців.Чому українці їдуть на заробітки, хоч це може зламати їхнє життя , ВВС, 18 липня 2020 Станом на 2019 рік мінімальна зарплата в Польщі складала близько 2100 злотих, що приблизно дорівнює 14 000 гривень. В той же час мінімальна зарплата в Україні складала 4000 гривень і навіть її не завжди виплачувати — платили або пів-ставки або й чверть, таке спостерігається в маленьких містечках і селах. Другою найпопулярнішою країною для заробітчан була Чехія. Здебільшого українці працюють важко фізично на низькокваліфікованих роботах, де часто і знання мови не потрібні — в сільському господарстві, на будівництві, на фабриках і заводах. Значно менше — в сфері послуг, і то, переважно жінки та молодь.
За 2021 рік найбільше за останні роки виїхало і не повернулося додому українців — 600 тис. Частково це пояснюють тим, що частина заробітчан відклала виїзд за кордон у 2020 році, коли були значні коронавірусні обмеження. Загалом із 2011 по 2020 рік з України виїхали і не повернулися 2,6 млн українців.Найбільше за 11 років: у 2021-му з України виїхала рекордна кількість людей , УП, 17 грудня 2021
П'ята хвиля Основна стаття: Міграційна криза внаслідок російсько-української війни
5-та хвиля еміграції почалася у зв'язку з вторгненням Росії в Україну. Прагнучи безпеки, українські громадяни масово виїжджали до Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії та Молдови. Через ускладнення в організації гуманітарних коридорів для виходу з оточених ЗС РФ міст, багато українців виїжджали на підконтрольну РФ територію. Трохи більше, ніж за два тижні від початку воєнних дій країну покинуло 2,5 мільйона осіб.
За оцінкою Центру економічної стратегії, станом на січень 2026 року за кордоном залишалось 5,6 млн українських біженців.
Соціальний склад української еміграції
Перша хвиля (умовно з 1865 р. до початку Першої світової війни). У літературі цю хвилю називають «трудовою еміграцією». Загалом це було «перекачування робочої сили», де шукати кращої долі йшли переважно молоді, самотні чоловіки, бідні й неписьменні та молодь, яка не бажала служити в російській чи австрійській арміях. Вони швидко осідали на нових землях, створювали сім'ї, ставали громадянами тих країн, в які потрапляли, хоча все життя сумували за Батьківщиною. Відплив інтелектуальних сил був незначний, оскільки їх представники могли забезпечити більш-менш безбідне життя в межах Росії чи Австрії. За політичними мотивами виїздили, як правило, одиниці.
Друга хвиля еміграції (між Першою та Другою світовими війнами) була викликана не тільки економічними, а й соціально-політичними чинниками. Її основу становили переважно ті, хто був не згодний з режимами, які встановились після війни, або ті, хто зі зброєю боровся проти радянської влади. В еміграції опинилися керівники та громадяни Української Народної Республіки, великі і середні землевласники, власники промислових підприємств, торгівці, службовці, священики, люди вільних професій. Частина з них виїздила до США, Канади та Південної Америки, однак основна маса осідала в країнах Західної Європи — Австрії, Чехословаччині, Польщі, Німеччині. На відміну від першої друга хвиля еміграції мала значний інтелектуальний потенціал, тим більше, що у її складі виявилися відомі українські письменники, публіцисти, культурно-освітні та наукові діячі. Осередком української наукової еміграції того часу були Чехословаччина та Німеччина.
Третя хвиля еміграції хронологічно охоплює період кінця другої світової війни до 80-х років, отримавши назву «політичної». Основними її представниками стали антирадянські елементи, військовополонені та люди, вивезені до Німеччини на примусові роботи, які з різних причин не змогли повернутися на батьківщину. З 70-х років склад української еміграції поповнився дисидентами. Стосовно її інтелектуального рівня, то крім частини представників другої хвилі еміграції в неї влилися нові сили як з СРСР, так і ті, що виросли і були виховані в діаспорі. Що стосується третьої групи, тут треба зупинитись детальніше. Їх складали люди, що співчували українському визвольному рухові і належали до військових формувань.
Політична українська еміграція увібрала в себе в основному людей освічених, свідомих. Це були вихідці з міст, містечок та сіл. Поневіряння «переміщених» у таборах, їхні пошуки пристановища у новому для них світі зображені в багатьох мемуарах та свідченнях як учасників, так і свідків цієї драми. Дещо інший погляд має О. Субтельний. Він у своїй книзі «Україна. Історія» так характеризує соціальний склад повоєнної еміграції: "Серед українських «переміщених осіб» були різні люди. Меншість складали ті, хто став вигнанцем через свої політичні переконання. Це були переважно представники інтелігенції, що негативно ставились до радянського режиму і втекли на Захід перед поверненням Червоної армії. Більшість «переміщених осіб» становили робітники, примусово вивезені до Німеччини. Відмовившись від репатріації, вони ставали вигнанцями.
На відміну від емігрантів попереднього періоду, серед «переміщених осіб» було чимало людей із спеціальною освітою. Серед них майже тисяча вчителів, 400 інженерів, 850 юристів, 300 лікарів та стільки ж духовних осіб, а також близько 200 вчених та інших.
Стосовно професійного та вікового складу українських емігрантів бачимо чимало розбіжностей: По-перше, українці досить часто видавали себе за представників інших національностей, наприклад, поляків, румунів та інших. Робили вони це для того, щоб уникнути примусової репатріації або скористатись з переселенських можливостей різних організацій.
По-друге, різні організації найточніші дані наводять за зонами, в яких вони безпосередньо працювали, і дають надто приблизні дані стосовно тих зон, в яких вони не працювали або не мали впливу взагалі. Хоча жодне з джерел не претендує на абсолютну точність, проте загальний висновок зробити можна. Суть його в тому, що третя хвиля української еміграції за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою, значно краще освіченою, ніж будь-яка попередня. Саме це справило відчутний соціально-економічний вплив на закордонну українську громаду. Емігранти, що прибували після війни в країну свого поселення, не тільки поповнювали українську діаспору в кількісному відношенні, а й зробили великий внесок у розвиток економіки, науки, культури країн свого поселення. Професійний та соціальний склад еміграції, як і її масштаби, частково визначався потребою тих країн, які приймали переселенців. Так у перші повоєнні роки емігрантами були некваліфіковані робітники міста та села.