Буа-дю-Казьє () — колишня вугільна шахта в Шарлеруа (район Марсинель, до 1977 року був самостійною комуною), Бельгія. Шахта сумно відома як місце, де в 1956 році сталася найбільша катастрофа в історії гірничої справи Бельгії. Нині колишня шахта є музейно-меморіальним комплексом, присвяченим історії промисловості Валлонії і катастрофі 1956 року. У 2012 році разом із трьома іншими історичними шахтами Валлонії Буа-дю-Казьє було внесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Катастрофа 8 серпня 1956 року 8 серпня 1956 року на глибині 975 м у шахті виникла пожежа. Безпосередньою причиною пожежі стала людська помилка: робітник неправильно розмістив вагонетку в клітині вантажного ліфта. Коли ліфт почав рухатися, вагонетка зачепила і зламала дерев'яну балку кріплення, що, своєю чергою, привело до розриву електричних кабелів і трубопроводу, призначеного для олії гідравлічних машин, що використовувалися в шахті. Олія відразу ж спалахнула. Пожежа швидко поширилася шахтою.
Із 275 гірників, що перебували під землею у момент початку пожежі, вижило всього тринадцять осіб.
Серед загиблих бельгійці були меншістю (95 осіб), велику ж частину складали гастарбайтери, переважно італійці (136 осіб) і представники ще десяти інших національностей. Катастрофа привела до зміни структури імміграції до Бельгії. До катастрофи більшою частиною трудових мігрантів були італійці. У 1946 році Бельгія й Італія уклали договір про трудову міграцію, в результаті якого у Бельгію на тимчасове або постійне проживання приїхало приблизно півмільйона італійців, передусім для роботи в шахтах. Незабаром після катастрофи італійський уряд припинив співпрацю з Бельгією в області трудової міграції, внаслідок чого потік італійських трудових мігрантів вичерпався. Після цього Бельгія стала залучати для роботи в шахтах трудових мігрантів із Греції, Іспанії, а пізніше — Туреччини і Марокко.
Хоча безпосередньою причиною катастрофи була людська помилка, непрямою причиною був застарілий технічний стан шахти. На той час у гірничій промисловості Бельгії вже починалася криза (яка згодом призвела до її повного зникнення), що привело до недостатніх інвестицій і, як наслідок, до поганого технічного стану устаткування.
Історія шахти після закриття Шахту було відновлено після катастрофи, і вона експлуатувалася ще десять років до повного закриття в грудні 1967 року. У 1985 році організація італійців — колишніх шахтарів (багато хто з них не повернувся в Італію і залишився у Бельгії назавжди) — почала збір підписів за збереження комплексу шахти. Петицію, що налічувала тисячі підписів, було передано міській владі Шарлеруа. В результаті цієї ініціативи 28 травня 1990 року колишній шахті був присвоєний статус пам'ятки історії. Упродовж 1990-х років комплекс колишньої шахти був реконструйований і перетворений на музейно-меморіальний центр. Тут розміщені музей скла, музей промисловості та меморіальний музей катастрофи 1956 року.
У червні 2012 року в ході своєї 36-ї сесії Комітет Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО присвоїв статус пам'ятки Всесвітньої спадщини чотирьом колишнім шахтам Валлонії, зокрема і Буа-дю-Казьє.
Примітки