Володи́мир (Зеєв) Євге́нович Жаботи́нський (; ГАОО ф. 39, оп. 4, д. 7, л. 186 оборот, № запису 1239, Одеса, — 4 серпня 1940, Нью-Йорк) — єврейський письменник і публіцист, один із лідерів сіоністського руху; співзасновник держави Ізраїль та її збройних сил (Гаґана).

Освіта та ранні роки

Народився в Одесі 9 (21) жовтня 1880, в асимільованій єврейській сім'ї. Батько, Євно (Євген Григорович) Жаботинський, службовець Російського товариства мореплавства та торгівлі, який займався закупівлею та продажем пшениці, купецький брат, був вихідцем із Нікополя; мати, Евва (Хава, Єва Марківна) Меїровна Зак (1838-1926), була родом з Бердичева, де займався торгівлею її батько - житомирський купець 3 гільдії Меїр Менделійович Зак (1792). Старший брат Мирон (22 квітня 1875 р.) помер дитиною; сестра Тереза ​​(Тамара, Таня) Євгенівна Жаботинська-Копп (16 травня 1876 - ?) була засновницею приватної жіночої гімназії в Одесі.

Коли Жаботинському виповнилося п'ять років, сім'я через хворобу батька перебралася до Німеччини. Батько помер наступного року, сім'я повернулася до Одеси, мати, незважаючи на бідність, відкрила лавку з торгівлі письмовим приладдям і визначила сина в гімназію в Одесі. У гімназії Жаботинський навчався посередньо і курсу не закінчив, оскільки, захопившись журналістикою, з 16 років став публікуватися у найбільшій російській провінційній газеті «Одеський листок» і був посланий цією газетою кореспондентом до Швейцарії та Італії; також співпрацював із газетою «Одеські новини». Вищу освіту здобув у Римському університеті на кафедрі права.

Після перебування за кордоном став членом редакції і провідним фейлетоністом газети «Одеські новини». Написані ним в цей період драми ставив Одеський міський театр, а поема «Бідна Шарлотта»Бідна Шарлотта / Бедная Шарлотта (Жаботинский) на сайті ru.wikisource.org (про вбивцю французького революціонера Марата Шарлотту Корде) отримала високу оцінку критиків.

Єврейські погроми в Росії 1903—1905 років привели Жаботинського до руху сіоністів: він вступає в єврейську самооборону, збирає гроші для купівлі зброї. Вивчивши іврит, Жаботинський 1904 року переклав російською мовою «Оповідь про погром»Оповідь про погром / Сказание о погроме (Бялик/Жаботинский) на сайті ru.wikisource.org Х. Н. Бяліка.

У 1903 році Жаботинський переїхав до Петербурга, де став членом редакції журналу «Єврейське життя», а пізніше — журналу «Світанок». Жаботинський брав активну участь у створенні Союзу для досягнення повноправності єврейського народу в Росії (1905) і розробці Гельсінгфорської програми (1906).

Часи Першої світової війни На початку Першої світової війни Жаботинський виїхав до Західної Європи як кореспондент московської газети . Після вступу Туреччини до війни на стороні Німеччини (жовтень 1914 р.) він почав кампанію за створення єврейської національної військової частини у складі сил союзників. У 1917 р. уряд Англії дав згоду на такі бойові частині в рамках британських збройних сил. Жаботинський вступає рядовим в Єврейський легіон, проходить курс сержантів, а пізніше одержує офіцерське звання. Проте війна закінчилася до того, як єврейські батальйони, за винятком першого, у якому він служив, взяли участь в боях.

Ідеолог ревізіонізму Після світової війни Жаботинський оселився в Палестині. Після розпуску легіону він організував з його колишніх бійців перші загони самооборони, які під час арабських безладів 1920 р. намагалися прорватися в Старе місто Єрусалиму для захисту єврейського населення. За цю акцію військовий суд засудив Жаботинського до 15 років каторжних робіт, проте бурхливі протести в Палестині, Англії і Америці змусили англійські власті спочатку пом'якшити, а потім і зовсім відмінити вирок. На 12-му Сіоністському конгресі (вересень 1921 р., Карлсбад) В. Жаботинський знов вибраний у виконавчий комітет Всесвітньої сіоністської організації, в 1923–1924 рр. об'їхав з лекціями багато країн Європи. Але дуже швидко у нього виникають ідейні розбіжності з більшістю, включаючи лідера організації Вейцмана. Вони стосувалися наступних пунктів: прихильники Вейцмана вважали, що декларація Бальфура дала всі необхідні політичні гарантії, і справа сіоністів полягає відтепер в сільськогосподарській колонізації Палестини та створенні базису для «національного вогнища» — Жаботинський вимагав посилення в діяльності сіоністів політичного елементу та гарантій єврейської державності «на обох берегах Йордану». Прихильники Вейцмана в своїй зовнішньополітичній діяльності розраховували виключно на дипломатичні методи — Жаботинський наполягав на силовому тиску як на мандатні влади, так і на палестинських арабів. Жаботинський також різко виступав проти панівних у сіоністському русі соціалістичних ідей, вказуючи, що класова боротьба підриває необхідну євреям національну єдність; він висунув гасло «лише один прапор» та порівнював поєднання соціалізму та сіонізму з поклонінням двом богам одразу. Жаботинський проголосив необхідність ревізії традиційного сіонізму, звідки походить назва очолюваного ним течії: ревізіонізм.

Стосовно арабського питання Жаботинський та ревізіоністи, на противагу Вейцману, що схилявся до дипломатичних методів, і особливо на противагу арабофільській течії в сіонізмі, виступали за необхідність розвитку єврейських воєнізованих структур та жорсткого силового тиску на арабів, щоб змусити їх примиритися зі створенням єврейської держави в Палестині. Мирним же шляхом, згідно з поглядами Жаботинського, араби з природного патріотизму не готові допустити здійснення сіоністської ідеї в жодній формі. На думку Жаботинського, боротьба з арабами не суперечить вимогам моралі, оскільки араби мають безліч країн та держав, євреї ж народ без країни та національної держави — отже, створення єврейської держави в Палестині справедливе незалежно від того, вигідно чи невигідно здійснення цієї справедливості арабам. При цьому Жаботинський виступав за надання арабам повної рівноправності, але як національній меншині в єврейській державі та після того, як вони погодяться з фактом існування цієї держави. Цю програму Жаботинський виклав у своїх, що стали знаменитими, статтях «Щодо залізної стіни» та «Етика залізної стіни» (1924). Через радикальний націоналізм, антисоціалізм та ставку на силу опоненти звинувачували Жаботинського у фашизмі (цікаво, що «єврейським фашистом» називав Жаботинського, у вигляді компліменту, і сам Беніто Муссоліні та навіть розраховував на його допомогу в поширенні ідей фашизму). Ліві сіоністи дали Жаботинському прізвисько «дуче» та «Володимир Гітлер» (вираз Бен-Гуріона). Профашистські тенденції дійсно іноді виявлялися в ревізіоністському русі, але сам Жаботинський був їх принциповим противником. Він писав шанувальникам фашизму: «Такий підхід виходить за всякі рамки допустимої романтики. Я вважаю вашу святу одержимість помилкою, бо вона руйнує те, що дорого мені… ревізіоністський рух заснований на демократичних цінностях XIX століття, і він може вважати своїми лише тих, хто керується цими цінностями та моральним законом».

1923 року Жаботинський вийшов із правління Всесвітньої сіоністської організації на знак протесту проти прийняття нею «Білої книги» В. Черчілля, що констатувала неможливість перетворення Палестини в мононаціональну єврейську країну. Того ж року виникає гурток його прихильників, що згуртувались навколо редакції очолюваного Жаботинським тижневика «Світанок»; 1925 року коло його прихильників організаційно оформилось в Союз сіоністів-ревізіоністів зі штаб-квартирою в Парижі. На 15-му конгресі Всесвітньої сіоністської організації фракція ревізіоністів запропонувала оголосити створення єврейської держави офіційною метою руху, але не отримала підтримки. 1928 року в Лондоні за активної участі Жаботинського була створена «Ліга боротьби за сьомий домініон» (з євреїв та англійців, що співчували сіонізму), яка висувала програмою перетворення Палестини в британський домініон. 1931 року ревізіоністи, яким була влаштована обструкція на 17-му сіоністському конгресі, покинули конгрес та оголосили, що залишають за собою право не виконувати рішення керівництва сіоністської федерації; 1933 року Жаботинський, апелюючи до партійних мас, всупереч волі керівництва ревізіоністів, домагається виходу Союзу сіоністів-ревізіоністів зі Всесвітньої сіоністської організації. Спроба примирення між Жаботинським та Бен-Гуріоном (як представником лівих сіоністів), розпочата за посередництва Петра Рутенберга (колишнього російського есера, організатора вбивства Георгія Гапона, з 1920-х років — промисловця та керівника «Хагани» у Палестині), не зустріла підтримки серед лівих сіоністів та провалилася. Остаточно розкол у сіоністському русі оформився 1935 року з утворенням «Нової сіоністської організації» під головуванням Жаботинського, з такою програмою: . Штаб-квартира нової організації знаходилася в Лондоні.

З ревізіоністського руху, створеного Жаботинським, вийшли сучасні ізраїльські «праві», які представлені блоком «Лікуд» і з 1970-х років відіграють значну роль у політичному житті Ізраїлю.

З приходом до влади в Німеччині Гітлера (1933) Жаботинський закликав до організації всесвітнього бойкоту німецьких товарів і виступив проти угоди Єврейського агентства з німецьким урядом про передачу до Палестини майна німецьких євреїв, які відправлялися туди.

На Віденському конгресі у вересні 1935 р. виникла Нова сіоністська організація, президентом якої став Жаботинський. Виконавчий комітет цієї організації перебував у Лондоні, і Жаботинський 1936 року поселився там. Він публікував різними мовами роботи з проблем єврейства і сіоністського руху, статті і фейлетони на загальні теми, перекладав на іврит твори класиків європейської і американської літератури. Тоді ж написав (російською) два романи: «Самсон Назорей» (1926) і «П'ятеро» (1936).

Продовження літературної діяльності

З 1923 року — редактор відновленого тижневика «Світанок», що виходив у Берліні, потім в Парижі. Крім публіцистичних текстів, публікує романи (під колишнім псевдонімом Altalena). Історичний роман «Самсон Назорей» (Окреме видання: Берлін, 1927) дія якого відноситься до біблійних часів, описує ідеальний з точки зору Жаботинського тип життєво активного, сміливого та войовничого єврея.

Автобіографічний роман «П'ятеро» (1936) російською мовою зображує трагічну долю асимільованої єврейської родини в Одесі епохи 1905 року — один з найкращих прозових творів 1930-х років, однак майже не привернув увагу критики, але перевиданий в Росії та Білорусі в 2000-х роках. У 2011 книгу видано в Україні видавництвом Фоліо.

Видано мемуари «Повість моїх днів» (на івриті, рос. переклад 1985).

Переїзд до США та смерть

Після початку Другої світової війни Жаботинський у лютому 1940 року виїхав у США, де розпочав переговори про створення єврейської армії для спільної з західними країнами боротьби проти нацизму.

4 серпня 1940 року Жаботинський помер від серцевого нападу в таборі Бетара біля Нью-Йорка. У написаному ним у листопаді 1935 року заповіті Жаботинський просив поховати його там, де його застигне смерть, і перевезти його прах в Ерец-Ісраель тільки згідно з ухвалою уряду єврейської держави, в швидкому створенні якої він був упевнений. Проте лише 1964 року за ухвалою уряду, очолюваного Л. Ешколом, останки Жаботинського і його дружини Іоанни (1884—1949) перевезли до Ізраїлю та поховали на горі Герцля в Єрусалимі.

Цитати

Жаботинський про українську мову:

Жаботинський про Петлюру:

Опубліковані праці

Vladimir Jabotinsky "Turkey and the war, Лондон, T.F. Unwin, Ltd., 1917, Кишенькове видання кількох оповідань, переважно реакційних, Тель-Авів: Відтворено Інститутом Жаботинського в Ізраїлі, 1984. Репринт. Першодрук: Париж, 1925 Vladimir Jabotinsky "The Jewish War Front", Лондон, T.F. Unwin, Ltd., 1940 Vladimir Jabotinsky "The War and The Jew", Нью-Йорк, "Діал Прес", близько 1942