Королівство Галичини та Володимирії (, ) — коронний край, утворений на історичних землях Королівства Руси та Руського воєводства, складова частина Габсбурзької монархії, Австрійської імперії й Австро-Угорщини в 1772—1918 роках.
Об'єднувало українські етнічні землі (Волинь і Галичину) та землі, населені переважно поляками (Західна Галичина). Більша частина Володимирії-Волині після поділу Речі Посполитої Австрійською імперією, Російською імперією і Королівством Пруссія відійшла до Російській імперії.
Основній території колишньої провінції тепер відповідає історичний регіон у східній частині Центральної Європи, більш відомий під назвою Галичина, з середини XX століття розподілений між Україною та Польською Республікою.
Історія
Передумови
Історично-юридичною підставою для створення королівства було існування Королівство Русь,Ісаєвич Я. Д. Королівство Русь // яке постало на базі Галицько-Волинського князівства династії Романовичів утвореного волинським князем сполучивши Галицьке з Волинським князівством у 1199 році.
Легітимно коронованими Папою римським королями Русі були Данило Романович (з 1253) і Юрій Львович. Сини короля Юрія Львовича Лев і Андрій використовували титул dux Galiciae dux Ladimirae, тобто князь Галичини та Володимирії.
Титул короля Галіції та Лодомерії носили угорські королевичі Коломан і Андраш (Андрій). Значну частину, а саме південно-західні землі Королівства Руського після 1349 року завоював польський король Казимир III, що був у змові з угорським монархом, якому водночас номінально належав титул Короля Галичини та Лодомерії, цей титул у XIV ст. підтвердив Папа Римський. Казимиру не вдалося завоювати всі землі Русі, на які він претендував, зокрема більшість Волині відійшла до Литви. Угода ж Казимира III з угорським монархом полягала в тому, що на час життя Казимира III Руське Королівство належатиме йому, якщо той не матиме синів, тоді Руські землі завойовані Казимиром III перейдуть Угорщині, що у підсумку й сталося. У 1370 році після смерті бездітного короля Казимира III королем Польщі став угорський монарх з французької династії Анжу, Людовік І Великий. Окрім того, він отримав у правління верхню Галичину та південний захід Волині, Белзьку і Холмську землі, отож став першим з початку XIII ст. угорським монархом, який правив частиною Русі не де-юре, а де-факто. Східні землі Галичини, що стали Поділлям були теж розділені, захід відійшов Польщі, схід як Брацлавське воєводство відійшов до Литви.
Після смерті Людовіка Угорщину і частину Руського Королівства успадкувала його донька Марія, а королевою Польщі стала друга донька — Ядвіга. У 1387 році під час усобиць в Угорщині Ядвіга захопила значна частину Руського Королівства і почала титулуватись як «пан і володар Русі», водночас титул короля Галіції та Лодомерії залишився за монархами Угорщини, за Марією та її чоловіком Сигізмундом Люксембургом.
У середині XVI ст. королівство Угорщини було поділене поміж Османською імперією і Габсбургами; до останніх перейшли всі титули через династичні шлюби,ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІ ЕТЮДИ // Леонтій Войтович 2011 зокрема й королів Галичини та Володимирії. Через неможливість існування паралельно двох королів Русі як польського та угорського потім австрійського монарха, Королі Польщі були вимушені титулувались «панами і володарями» Русі, а не королями після 1390-их років.
У 1440 році після надання королем Польщі Владиславом Яґайлом Єдлінського Привілею шляхті підпольської Русі, землі Королівства Руського були реорганізовані у Руське Воєводство. У такому статусі під короною Польщі вже Руське воєводство проіснувало до 1772-го року, коли під час поділів Речі Посполитої воно було завойоване Габсбургами, які відновили статус королівства реорганізувавши Руське воєводство назад у Королівство, але не з назвою Руське, а у Королівство Галичини та Володимирії (Волині).
Розбіжність у титулах Король Русі та Король Галичини та Володимирії виникла у 13 ст. через те, що коли угорські монархи через династичні шлюби отримали право на успадкування влади, держава звалася Князівство Галицько-Волинське, і корону у Папи отримали, саме на Галицько-Волинське князівство. У той час, як з другої половини 13 ст. Галицько-Волинське князівство стало Королівством Руським після коронації монарха Данила Романовича. І саме як Королівство Руське було захоплено Казимиром III через що, і фігурує Казимир III як Король Русі, а не Король Галичини та Володимирії, що пізніше знайде втілення у назві Руського воєводства. Коли ж землі ця частина земель Русі від Польщі у 18 ст. була завойована Габсбургами, ті як спадкові нащадки угорського престолу відновили саме ту назву титулу, що була в угорських монархів, тобто «Король Галичини та Володимирії».
Утворення «Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 року як нова адміністративна одиниця Габсбурзької монархіїГаліція і Лодомерія — латинські назви українських етнічних земель Галичини і Волині Королівства Русі, на які претендували за династичною спадковістю Угорські_Королі. У 13-18 століттях угорські правителі коронувалися «Королівства Русі, Галичини та Лодомерії». У пізньому середньовіччі австрійські Габсбурґи зайняли угорський трон і успадкували територіальні претензії своїх попередників. Австрійці контролювали лише Галичину та (якийсь час) Західну Волинь. Центр «Лодомерії» — Володимир-Волинський — залишався за Росією.. Королівство постало внаслідок анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої. Загальна площа приєднаних земель становила 83 тис. км² з населенням понад 2 млн 340 тис. осібBrawer A. Galizien. Wie es an Ősterreich kam. Eine historisch-statistische studie űber die inneren Verhältnisse des Landes in Jahre 1772 / Abraham Jacob Brawer. — Leipzig: G. Freutag, 1910. — S. 18.. Це була друга за величиною провінція Австрійської монархії (після Угорщини).
У серпні 1772 року цісарева Марія Терезія заявила про необхідність облаштування Галичини на зразок Богемського королівства та Моравського маркграфстваІрина Настасяк. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772—1848)… — С. 82., керівництво здійснював призначений губернатор з кільканадцятьма губернськими радниками.
У березні 1773 року до королівства приєднано район Спішу, а 1775 році — Буковина, вилучена в Османської імперії.
13 травня 1783 року Йозеф II видав декрет про піднесення міст Галичини та Лодомерії, здійснили їх класифікацію. До І-го класу належав Львів (столиця, резиденція губернської влади), до II-го — королівські міста (мали спеціальний імператорський привілей), до III-го — муніципальні (всі, що мали магістрат)Там само. — С. 105..
1795 року внаслідок ліквідації Речі Посполитої Габсбурґи приєднали до своїх володінь Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та смугу етнічної польської території над Віслою. 1803 року вони ввійшли до складу Королівства Галичини та Володимирії під назвою земель Нової ГаличиниЗ 1809 ці землі відійшли до Герцогства Варшавського, яке 1815 поглинула Російська імперія.. Збільшення кількості поляків у новоутвореному королівстві спричинило довголітнє міжнаціональне українсько-польське суперництво у Галичині.
1796 року створено провінцію Західна Галичина з центром у Кракові. 18 травня 1803 офіційний Відень ліквідував її, територію приєднали до Львівської губернії.Там само. — С. 41.
1809 під час Наполеонівських воєн частина провінції увійшла до складу французького сателіта — герцогства Варшавського, інша ж — північна частина Холмщина була завойована Російською імперією та реорганізована у губернію.
1815 року за підсумками Віденського конгресу до складу королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 року перебував у складі Російської імперії.
1846 року королівство поповнилось територією Вільного міста Кракова, але 1849 року позбулося Буковини, виділеної в окрему адміністративну одиницю — Буковинське герцогствоКраків увійшов до складу королівства як Велике_Князівство_Краківське. Окрім нього до Галичини приєднали князівства Освенцима та Затора..
Столицею Королівства Галичини та Володимирії став Львів. Адміністративні посади обіймала польська шляхта, хоча більшість населення становили українціУ 18 — 1-й половині 19 століття назва українців була «русини». З 2-ї половини 19 століття вона була замінена на «українці» завдяки старанням місцевої інтелігенції та шляхти.. Окрім них, на території королівства були численні єврейські та вірменські громади.
До 1849 року королівством управляли з Відня здебільшого етнічні німці та онімечені чехи. Першим губернатором був Антон фон Перґен, який за дорученням імператора склав «Меморіял» — опис краю, єдиний історичний документ про тодішню Галичину — і вручив його Йосифу II після його прибуття 6 серпня 1773 до Львова.Леонід Нигрицький. Галичина 200 років тому // Командувачем військ, які зайняли Галичину та Володимирію, був генералТам само. — С. 789. словацькогоPoľný maršal Andrej Hadik // Doc. PhDr. Vladimír SEGEŠ, PhD. vojenské osobnosti походження Андрей Гадік — наступник фон Перґена на посаді. Імператори Йосиф II і Франц II скасували у Галичині кріпацтво й урізали у вольностях місцеву шляхту. Міщани і селяни отримали право на вільне одруження, скаргу й апеляцію до суду. Українську католицьку церкву візантійського обряду, перейменовану на Греко-католицьку церкву, зрівняли в правах з Римо-католицькою, вона отримала семінарії та митрополита.
Хоча такі заходи не були популярними серед аристократії, однак вони зміцнили авторитет австрійських монархів серед простих українців.
Німецька колонізація
З червня 1782 до січня 1786 в Галичину переселилися 14 735 колоністів. Вони оселялись або в селах з місцевим населенням, або засновували нові. У Східній Галичині, де була потреба удосконалювати сільське господарство, іммігранти з німецьких країн були бажаними поселенцями.
Абсолютизм і революція У 1815 р., згідно з рішеннями Віденського Конгресу, Люблінську область і навколишній край (Нова, або Західна, Галичина) Австрія віддала Польщі, якою управляв російський цар, а Тернопільський край та Південне Поділля Австрії повернула Росія, що володіла ними з 1809 року. Велике місто Краків і навколишня територія (колись також частина Нової, або Західної, Галичини) стали Вільним містом Краків.
1820-ті і 1830-ті роки були періодом абсолютистського правління з Відня. Місцева галицька бюрократія складалася здебільшого з німців і онімечених чехів, діти яких часто бували полонізованими. Після невдалого повстання за участі кількох тисяч галицьких добровольців в Королівстві Польському, окупованому Російською імперією в 1830-31 роках, багато польських втікачів прибуло до Галичини. Польський сепаратистський рух австрійці швидко придушили не без допомоги галицького селянства, яке було лояльним до імператора. Одним з наслідків цього невдалого повстання стало включення 1846 року колишнього польського вільного міста Краків до складу Галичини, під адміністративне підпорядкування Львова.
У 1830-х роках у східній частині Галичини розпочалося національне пробудження серед русинів. Активісти, передусім з числа греко-католицьких семінаристів (Перемиський церковний гурток, «Руська трійця»), під романтичним впливом визвольного руху в Європі почали привертати увагу простого люду до мовно-культурної проблеми (праці Маркіяна Шашкевича «Азбука і abecadło», Якова Головацького «Становище русинів Галичини», альманах «Русалка Дністровая» (1837) тощо), наголошуючи на єдності русинів-українців на всій українській етнічній території.
1846 року було найбільше селянське повстання у Галичині. Тоді розгромили 474 панські двори, вбили 728 поміщиків, управителів і дрібних шляхтичів. В окремих округах розгромили від 19,2 до 89,1 % поміщицьких маєтків.