Колабораціонізм у Криму під час Німецько-радянської війни — політичне, економічне та військове співробітництво радянських громадян різних національностей, мешканців Криму, а також емігрантів з числа підданих колишньої Російської імперії з окупаційною владою нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни.

Кримськотатарський, литовсько-татарський та румунсько-татарський колабораціонизм та національний рух

Грудень 1941 — весна 1944 Наприкінці грудня 1941 в Бахчисараї був створений так званий Мусульманський комітет, який очолив колиш. член кримськотатарської партії Міллі Фірка («Національна партія») Джеміль Абдурешідов. Через кілька днів комітет переїхав до Сімферополя. За задумом його засновників, ця установа мала представляти всіх кримських татар і керувати всіма сферами їхнього життя. Сімферопольський мусульманський комітет складався з 18-ти осіб: президента, 2-х заступників і 15-ти членів, кожен з яких відповідав за певну сферу діяльності. Члени комітету затверджувалися начальників поліції безпеки і СД генералів округу «Крим». Головною метою діяльності к-ту було сприяння нім. окупаційній адміністрації. Вирішенням конкретних питань займалися відповідні відділи: по боротьбі з рад. партизанами; по комплектуванню добровольчих формувань; по наданню допомоги сім'ям добровольців; пропаганди й агітації (при цьому відділі перебувала редакція газети «Azat Kirim» («Звільнений Крим») — головного органу мусульманських к-тів); релігії. У січні–березні 1942 подібні комітети були створені в Алушті, Бахчисараї, Євпаторії, Карасубазарі (нині м. Білогірськ), Старому Криму, Судаку і Ялті. Місцеві мусульманські к-ти мали таку саму структуру й у своїх діях неофіційно керувалися вказівками столичного к-ту.

З боку окупаційної адміністрації була накладена сувора заборона на будь-яку політичну діяльність мусульманських комітетів. Проте лідери кримськотатарських націоналістів не полишали надії отримати ширші повноваження. Боротьба за поширення повноважень мала два етапи, які за місцем дії можна умовно назвати «кримським» і «німецьким». Перший етап тривав до квітня–травня 1944. Літо 1944 — весна 1945 — період боротьби за політ. права в еміграції.

У квітні 1942 Джеміль Абдурешідов, Ільмі Керменчикли, Гжік Аппаз та інші розробили новий статут і програму діяльності Сімферопольського к-ту, які передбачали в кінцевому підсумку створення Кримськотатарської держави під протекторатом Німеччини. Документи були подані на розгляд до міністерства в справах окупованих східних областей. Після негативної реакції окупантів керівники руху поділилися на 2 угруповання: колабораціоністів, роль яких зводилася до звичайного пособництва німецькій адміністрації, і прихильників «третьої сили», які відтепер вважали своїм ворогом не тільки сталінізм, а й гітлеризм. Перших очолив Джеміль Абдурешидов. Діяльність їхніх опонентів пов'язана з іменем одного з лідерів національного руху 1917–20 Амета Озенбашли. Свої погляди на програму співпраці з Німеччиною він відобразив у меморандумі, написаному в листопаді 1942. Хоча цей документ був навіть поміркованішим, ніж попередній, окупаційна влада не послала його до Берліна. Боротьба між угрупованнями нац. руху тривала з перемінним успіхом ще рік. У листопаді 1943 прихильники «третьої сили» зазнали поразки, а їхній лідер, побоюючись репресій, виїхав до Румунії. Мусульманські к-ти припинили політичну активність: їхня діяльність була зведена до вирішення господарських та добродійних питань.

Літо 1944 — весна 1945 Літо 1944 — весна 1945 — другий етап боротьби за політичні права, який пов'язаний з ім'ям Мустафи Едіге Киримала (Шинкевича) — емігранта з СРСР, литовського татарина, який від 1932 мешкав у Туреччині. У грудні 1941 він і Мустеджиб Улькюсал (теж емігрант, але з Румунії, тобто румунський татарин) при підтримці німецького посла в Туреччині Франца фон Папена прибули до Берліна, де спробували вступити в переговори з представниками німецького політичного керівництва. У ході зустрічей вони висловили побажання отримати гарантії щодо майбутньої незалежності Криму і попросили допустити їх у табори військовополонених на території південної України і Криму, де утримувалися кримські татари. Розмови про незалежність Криму німці залишили без коментарів. У проханні ж відвідати табори вони відмовили, пославшись на карантин.

Проте головним результатом поїздки до Берліна стало те, що цим емігрантам вдалося залишитися в Німеччині та закласти тут засади для майбутнього кримськотатарського представництва. Навесні 1942 з Кирималом працювало 12 осіб. У липні 1942 генеральний комісар округу «Крим» Альфред Фрауенфельд повідомив Едіге Кирималу, що уряд Німеччини визнає його «штаб, як повноважне представництво кримських татар», але тільки у сфері економічних і гуманітарних інтересів. У листопаді 1942 Киримал отримав дозвіл приїхати до Криму. Метою візиту була зустріч з представниками місцевої кримськотатарської громадськості. 16 грудня берлінська делегація провела спільне засідання з членами Сімферопольського комітету. Едіге Киримал і Абдул-Халім Баліч інформували актив к-ту про роботу свого представництва. К-т схвалив діяльність берлінського штабу, визнав його керівну роль і обрав до свого складу обох доповідачів. У січні 1943 штаб Киримала був визнаний міністерством у справах окупованих східних областей єдиним представником інтересів кримськотатарського народу і став офіційно іменуватися Кримськотатарським національним центром. У листопаді 1943 при цьому міністерстві виник кримськотатарський відділ (Krimtataren Leitstelle), який мав давати вказівки Едіге Кирималу та його людям. Навесні 1944 національний центр взяв активну участь у порятунку членів кримськотатарських мусульманських комітетів. Йому вдалося евакуювати 60 осіб. Ще близьк 2 тисяч (в основному, кадри поліцейських формувань) були вивезені морем на початку боїв за Крим.

Восени 1944 Едіге Киримал залишився єдиним лідером кримськотатарського національного руху, якого визнавала Німеччина. Але, фактично, через депортацію кримських татар він нікого не представляв. Та навіть у таких умовах ключовим пунктом програми Киримала було досягнення незалежності Криму в межах півострова. Ця позиція привела його в листопаді 1944 до конфлікту з генералом Андрієм Власовим. Центр Киримала відмовився приєднуватися до Комітету визволення народів Росії (КВНР). Мустафа Едіге Киримал активно пропагував ідею «тюркської єдності». Згідно з поглядами Киримала, кримські татари не тільки повинні були отримати незалежність, а й відчути себе частиною «єдиного тюркського миру». З цими ідеями він виступав на сторінках газети «Kırım» («Крим»), перший номер якої вийшов у Берліні 25 листопада 1944. Киримал надавав допомогу в створенні бойової групи «Крим» Східнотюркського з'єднання військ СС. Головним чином вона полягала в підготовці офіцерських кадрів.

17 березня 1945 уряд Німеччини зробив офіційну заяву, в якій Кримськотатарський національний центр визнавався «єдиним представником кримськотатарського народу». Його головою залишався Едіге Киримал, але склад центру повністю оновився. Новий центр почав свою діяльність у квітні 1945. Першим його кроком була заява про те, що головною політичною метою організації є боротьба за національне і політичне звільнення кримських татар. Проте в результаті військової поразки Німеччини цей захід не мав наслідків.

Невдачі партизанів і пропаганда щодо кримських татар Сєров, Кобулов і Берія спочатку прийняли рішення про необхідність депортації, а тільки після використали звинувачення в масовій зраді як виправдання. Такий підхід відображав попередні депортації інших народів, зокрема радянських німців, карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів та балкарців. Депортація поволзьких німців у 1941 році створила прецедент, що виправданням колективного покарання цілої нації може бути звинувачення в масовій зраді. Цей шаблон повторювався під час депортацій у 1943 та 1944 роках, коли декрети часто використовували майже ідентичні формулювання. У випадку чеченців, інгушів і балкарців офіційні укази про звинувачення їх у державній зраді та накази про депортацію видавалися лише після завершення переселення. Отже, звинувачення в колективній зраді були по суті формальністю, що легітимізувала депортації.

Під час керівництва радянським партизанським рухом у Криму Мокроусов і зіткнулися зі значними військовими невдачами проти німців, у яких вони звинувачували кримських татар. Використовуючи це як привід, радянські партизани розпочали кампанію з нападів на кримськотатарські села, що призвело до безладного вбивства мирних жителів і викрадання їхніх запасів продовольства, прирікаючи вцілілих на голодну смерть. Зокрема, Мокроусов і Мартинов закликали до авіаударів, які знищили мирні селища і Кучук-Озенбаш. Зосередження уваги на пограбуванні кримськотатарських сіл замість боротьби з німцями сприяло серйозним військовим невдачам, тому в липні 1942 року радянський уряд усунув Мокросуова з його посади. Отже, партизанський рух у Криму скоротився з 3098 членів у листопаді 1941 року до лише 150 чоловіків до листопада 1942. Офіційні радянські звіти приписували некомпетентність Мокроусова його алкоголізму: він фактично не міг виконувати навіть своїх найелементарніших військових обов'язків через психічні вади внаслідок пияцтва.

Мокроусів і Мартинов, крім того, що виявилися бездарними у військовій справі, були ще й шовіністично налаштовані до кримських татар. Так, вони заборонили їм вступати в партизанські загони та видавили кримських татар з-під лісистих масивів, що призвело до загибелі багатьох кримськотатарських комуністів. У липні 1942 року вони направили перший хибний донос командувачу Південно-Західного фронту маршалу Будьонному про те, що більшість кримських татар нібито перейшла на бік німців. Ймовірно, цей донос став першоджерелом для НКВС, який пізніше склав «обґрунтування» депортації кримських татар. Як і Сєров, Кобулов та Берія, Мокроусов і Мартинов не надали жодних доказів на підтвердження своїх наклепницьких заяв.

Грабування кримськотатарських сіл радянськими партизанами для здобуття їжі виявилося менш ефективною тактикою порівняно з реальними диверсіями проти німецьких ліній постачання. 2 січня 1942 року німецький уряд затвердив утворення кримськотатарських батальйонів самооборони для захисту їхніх сіл від таких нападів. До 15 лютого 1942 року вони організували 1632 кримських татар у 14 рот і 6 батальйонів. Ці формування захищали селища проти нападів партизан Мокроусова.

Кримські татари також воювали в лавах партизанів після того, як радянська влада усунула Мокроусова з посади та зняла шовіністичну заборону на їх вступ до лав партизанів. До січня 1944 року партизанський рух досяг 3783 осіб (на відміну від 150 осіб під керівництвом Мокроусова). Шістсот тридцять (тобто 17 %) з них були кримськими татарами: участь кримських татар у партизанському русі була пропорційною їх частці у населенні Криму. Багато кримськотатарських сіл також надавали допомогу партизанському руху після того, як партизани припинили свої шовіністичні напади на них у липні 1942 року, незважаючи на великий ризик німецьких репресій. Таким чином, невдачі партизанського руху в Криму були пов'язані лише з некомпетентністю та шовінізмом російського керівництва, а не з «колабораціонізмом» кримських татар.

Депортація кримських татар