Япо́нське мо́ре або Східне море (, Nihon kai; півд. , Donghae; півн. , Chosŏn Tonghae) — напівзамкнуте море Тихого океану, між материком Євразією та його Корейським піостровом і Японським архіпелагом та островом Сахаліном. Омиває береги Японії, Російської Федерації, Південної й Північної Кореї. Площа 1 062 000 км²,глибина до 3 742 м, солоність морської води 33,7 — 34,8‰.

З іншими морями з'єднане п'ятьма протоками: Татарською протокою між материковою частиною Азії та Сахаліном з Охотським морем; протокою Лаперуза між Сахаліном і Хоккайдо з Охотським морем; протокою Цугару між островами Хоккайдо і Хонсю з Тихим океаном; протокою Канмон між Хонсю та Кюсю з Внутрішнім Японським морем; Корейською протокою між Корейським півостровом і Кюсю із Східнокитайським та Жовтим морем.

Найбільші затоки: Східно-Корейська і Петра Великого. Острови: Ребун, Рішірі, Окушірі, Садо, Уллиндо, Окі. У море впадають річки: Туманна, Шінано, Тешіо, Моґамі, Ґо, Ісікарі, Омоно, Тумнін, Самарга, Коппі та інші.

Рельєф дна являє собою замкнуту улоговину, у центральній частині якої підноситься підводне підняття Ямато (глибина над гребнем 285 м), у північній — підняття Витязя та хребет Богорова.

Назва Японське море - домінуючий термін, який використовується в англійській мові для позначення моря, і назва в більшості європейських мов є еквівалентною, але в навколишніх країнах воно іноді називається по-різному.

У Японії море називається (, «Японське море»), у Китаї - (, «Японське море») або первісно (, «Китове море»),2006. “鲸海”这个名字如何改成了“日本海” . Retrieved on 7 March 2017 «Японське море» () в Росії, (, «Корейське Східне море») у Північній Кореї та (, «Східне море») у Південній Кореї.

Суперечка про найменування Використання терміна «Японське море» як домінуючої назви є предметом суперечок. Південна Корея хоче, щоб назва «Східне море» використовувалася замість або на додаток до «Японського моря»;East Sea or "Sea of Japan" . Korea.net. Retrieved on 21 March 2013. Ministry of Maritime Affairs and Fisheries 2005. The Name East Sea Used for Two Millennia. Ministry of Foreign Affairs and Trade of Korea, 2005 тоді як Північна Корея віддає перевагу назві «Східне Корейське море».Efforts of the Government of Japan in Response to the Issue of the Name of the Sea of Japan (1) The 8th UNCSGN, The Ministry of Foreign Affairs of Japan

Основне питання в суперечці обертається навколо розбіжностей щодо того, коли назва «Японське море» стала міжнародним стандартом. Японія стверджує, що цей термін є міжнародним стандартом принаймні з початку 19 століття тоді як Кореї стверджують, що термін «Японське море» виник пізніше, коли Корея перебувала під владою Японії, а до цієї окупації в англійській мові використовувалися інші назви, такі як «Корейське море» або «Східне море». У 2012 році Міжнародна гідрографічна організація (МГО), міжурядова організація, яка веде публікацію з переліком меж океанів і морських територій у всьому світі, відмовилася від останньої з кількох спроб за останні 25 років переглянути назву моря у своїй публікації. Це сталося насамперед через відсутність згоди між Кореєю та Японією щодо питання назви. У вересні 2020 року МГО оголосила, що прийме нову цифрову систему, також відому як «S-130». У листопаді 2020 року S-23, попередня версія морської карти, створена в 1953 році, буде оприлюднена як публікація МГО, щоб продемонструвати еволюційний процес переходу від аналогової до цифрової ери. МГО схвалила пропозицію щодо нової офіційної морської карти. Нова карта буде позначена числовим ідентифікатором без назви.

Історія Протягом століть море захищало Японію від наземних вторгнень, особливо з боку монголів. По ньому давно ходили азійські, а з 18 століття — європейські кораблі. Російські експедиції 1733—1743 років склали карту Сахаліну та Японських островів. У 1780-х роках француз Жан-Франсуа Лаперуз вирушив на північ через протоку, згодом названу його ім'ям. У 1796 році британський військово-морський офіцер Вільям Роберт Броутон досліджував Татарську протоку, східне узбережжя Далекого Сходу й Корейський півострів.

У 1803—1806 роках російський мореплавець Іван Крузенштерн, під час навколосвітньої експедиції на кораблі «Надєжда» також досліджував Японське море й східні береги Японських островів. У 1849 році інший російський дослідник Геннадій Невельской відкрив протоку між материком і Сахаліном і наніс на карту північну частину Татарської протоки. Російські експедиції 1853—1854 і 1886—1889 років займалися вимірюванням температури поверхні та вивченням припливів. Вони також задокументували циклональний характер морських течій.

Інші відомі експедиції 19-го століття включають американську Північно-тихоокеанську експедицію (1853—1856) і британську Експедицію «Челленджера» (1872—1876). Водну екосистему моря описав Володимир Бражников у 1899—1902 роках і Петро Шмідт у 1903—1904 роках. Японські наукові дослідження моря почалися тільки 1915 року й стали систематичними з 1920-х років.

Клімат Акваторія моря лежить у помірному кліматичному поясі, лише найпівденніша — у субтропічному. Увесь рік панують помірні повітряні маси. Переважають західні вітри. Цілий рік переважає циклонічна діяльність, погода мінлива, часті шторми, зволоження достатнє й надмірне.

Взимку на північному заході моря температура поверхневих вод нижча за 0 °C, на південному сході — вища за +10 °C, влітку відповідно досягає +18 °C та +24, + 26 °C. Північно-західна частина моря вкрита кригою переважно з листопада до березня. З півдня в море заходить тепла Цусімська течія.

Біологія Акваторія моря утворює однойменний морський екорегіон бореальної північнотихоокеанської зоогеографічної провінції. У зоогеографічному відношенні донна фауна континентального шельфу й острівних мілин до глибини 200 м належить до пацифічної області бореальної зони.

Флора і фауна Висока концентрація розчиненого кисню призводить до багатої водного життя Японського моря — тут налічується понад 800 видів водних рослин і понад 3500 видів тварин, у тому числі понад 900 видів ракоподібних, близько 1000 видів риб і 26 видів ссавців. Прибережні райони містять кілька кілограмів біомаси на квадратний метр. До пелагічних (океанічних) риб відносяться сайра, скумбрія, ставрида, сардини, анчоуси, оселедець, морський лящ, кальмари й різні види лосося та форелі. Донна іхтіофауна представлена ​​такими рибами, як тріска, минтай і терпуг.

Ссавці представлені тюленями й китами (давня китайська назва моря була «Китове море»2006. “鲸海”这个名字如何改成了“日本海” . Retrieved on 7 March 2017), а ракоподібні — креветками й крабами.Sea of Japan, Encyclopædia Britannica on-line Через неглибокі протоки, що з'єднують море з Тихим океаном, Японське море не має характерної океанічної глибоководної фауни.Sea of Japan, Great Soviet Encyclopedia (in Russian) Флору й фауну, унікальну для регіону навколо Японського моря, називають «елементами Японського моря».Kameda Y. & Kato M. (2011). "Terrestrial invasion of pomatiopsid gastropods in the heavy-snow region of the Japanese Archipelago". BMC Evolutionary Biology 11: 118. .

Економіка

Рибальство довгий час було основною економічною діяльністю в Японському морі. В основному воно здійснюється на континентальному шельфі та поблизу нього і зосереджене на оселедці, сардинах і блакитному тунці. Однак після Другої світової війни запаси цих видів виснажилися. Кальмарів переважно ловлять біля центру моря, а лосося — біля північних і південно-західних берегів.Sea of Japan, Encyclopædia Britannica on-line Також добре розвинене виробництво морських водоростей.A. D. Dobrovolskyi and B. S. Zalogin Seas of USSR. Sea of Japan, Moscow University (1982) (in Russian)

Важливість рибальства в морі ілюструють територіальні суперечки між Японією та Південною Кореєю щодо скель Ліанкур та між Японією та Росією щодо Курильських островів. Вона також відображена в різних легендах, наприклад, у легенді про скелю Хейсі, яка свідчить, що одного разу, коли зник оселедець, стара фея кинула в море пляшку з чарівною водою, і оселедець повернувся. Пляшка прилипла до морського дна і перетворилася на скелю, яка стала зображенням Бога Японського моря.瓶子岩 Official website of Hiyama Prefecture, Hokkaido (in Japanese)かもめ島 Esashi Town Guide (in Japanese)

Владивосток є базою російського китобійного флоту. Хоча він працює в північних морях, його продукція переробляється і частково розподіляється в районі Владивостока. Владивосток також є кінцевим пунктом Транссибірської залізниці, якою в цей з великий порт надходить безліч вантажів. Між російським континентальним портом Ваніно і Холмськом на Сахаліні Існує регулярне поромне сполучення через Тартарську протоку.A. D. Dobrovolskyi and B. S. Zalogin Seas of USSR. Sea of Japan, Moscow University (1982) (in Russian)

Море має магнетитові піски, а також родовища природного газу та нафти поблизу північної частини Японії та острова Сахалін. Інтенсивність морських перевезень є помірною через холодні відносини між багатьма країнами, що межують з Японією. Як наслідок, найбільші японські порти розташовані на тихоокеанському узбережжі, а найважливішими портами на Японському морі є Ніігата, Цурута і Майдзуру. Найбільші південнокорейські порти — Пусан, Ульсан і Пхохан, розташовані на південно-східному узбережжі Корейського півострова, але вони також орієнтовані в основному на країни, які не межують з Японським морем.

Головний російський порт Владивосток обслуговує переважно внутрішні вантажі, тоді як Находка і Східний є більш міжнародними та мають інтенсивний обмін з Японією та Південною Кореєю. Інші відомі російські порти — Радянська Гавань, Александровськ-Сахалінський і Холмськ, а головні порти Північної Кореї — Вонсан, Хамхунг і Чонджін.Sea of Japan, Great Soviet Encyclopedia (in Russian) Інтенсивність перевезень через Японське море неухильно зростає в результаті зростання економік країн Східної Азії.Sea of Japan, Encyclopædia Britannica on-line

Порти

Владивосток Находка Восточний Советська Гавань Ваніно Александровськ-Сахалінський Холмськ Ніїгата Цуруга Майдзуру Вонсан Хиннам Чхонджин </div>

Див. також

Географія Японії Географія Північної Кореї Географія Південної Кореї Географія Росії :Категорія:Острови Японського моря

Виноски

Примітки

Література

С. П. Плетньов. Японське море // ;

Большой атлас мира, издание четвёртое, The Reader's Digest World Atlas, 2007, ISBN 978-5-89355-169-3, стр. 94, 114—115 ;