Ягве (ймовірне прочитання від палеоєвр. 𐤉𐤄𐤅𐤄; івр. יהוה; тетраграматон, через Євсевій Кесарійський. Приготування до Євангелія. I, 9, 24; також менш вірогідні прочитання, розповсюджені в українській мові — Єгова та Яхве) — давньосемітське божество, пов’язане з явищами природи та війною. Міг опікуватися прісними водами, силами вітру, ремеслами та зокрема металургієюN. Amzallag. Yahweh, the Canaanite God of Metallurgy? JSOT 33.4 (2009), с.387-404. Також головне божество у юдаїзмі та християнстві та одне з імен Бога. У ранніх біблійних текстах Ягве зображується як бог бурі та воєнний покровитель. Йому також приписували роль божества родючості. Культ Ягве зародився в Південному Леванті — імовірно серед напівкочівних племен Шасу. Єгипетські джерела кінця XV – середини XIV ст. до н.е. згадують «землю шасу Ягве», що може свідчити про раннє визнання божества під цим ім’ям. Зі становленням держав Ізраїль та Юдея, Ягве стає провідним (монотеїстичним) божеством. Загалом вважається, що доконаний монотеїзм утверджується пізніше — на час вавилонського полону (6 ст. до н.е.).
В угаритській міфології — син Еля, відомий своєю перемогою у двобої з Ямом — богом морських водВ.Гладкий. Древний мир. Энциклопедический словарь. Том.1. Донецк, 1996. с.296 (популярним, втім, є й ототожнення Ягве з Ямом, опонентом якого в угаритських міфах виступає Баал (Баал-Хаддад))Див. наприклад Lilinah biti-´Anat, The Myth of Baal, «Baal Battles Yahm» (1997).
Еріх Церен вбачав в Ягве ще й риси «місячного» божестваErich Zehren. Der gehenkte gott: zur Archäologie der Kultur.F.A. Herbig Verlagsbuchhandlung (Walter Kahnert), 1959. с.304, проте зазвичай функції бога Місяця в західних семітів виконував інший представник пантеону — Єрих (чиє ім'я означає «Місяць»).
Ім'я бога В авраамічних релігіях ім’я Бога Ізраїлю походить від тетраграматона ( τετραγράμματον, «чотирибукв’я»), тобто чотирьох єврейських літер יהוה (йод – гей – вав – гей), що передають консонантний корінь YHWH (українською частіше подають як ЙГВГ). Цей запис є найдавнішим відомим написанням імені Бога в юдейській традиції. У біблійних книгах тетраграматон трапляється понад 6 800 разів, та не вживається лише у книзі Естер, Пісні пісень і Екклезіясті.
Реконструкція вимови Оскільки в староєврейському письмі тривалий час не позначалися голосні, точна первісна вимова імені יהוה (YHWH) залишається предметом реконструкції. У біблійному івриті деякі приголосні (так звані іммот кріа, «матері читання» — mater lectionis) іноді позначали голосні, але їхня роль була непослідовною, тому прочитання імені за написанням неможливе.
Транслітерація тетраграматона у стародавніх авторів Древні автори, які чули вимову тетраграматона від євреїв у давнину, а інколи безпосередньо володіли єврейською або арамейською мовами (Оріген, Епіфаній Кіпрський, Ієронім Стридонский, Феодорит Кирський), дають транслітерацію цього слова у своїх творах, змальовуючи звичаї юдеїв. Діодор Сицілійський (90 — 30 рр. до н. е.)Іао́ (Ἰαὼ)Диодор Сицилийский. Историческая библиотека (Ιστορική Βιβλιοθήκη) Ч.1; 94Іриней Ліонський (II ст)Іао́ (Ἰαὼ)PG 7 (1) col. 481Климент Александрійський (II ст)Іаоу́ (Ἰαού)Климент Александрийский. Строматы. Книга 5 VI (4)PG 9 col. 60Оріген (III ст)Іа́ (Ἰὰ)PG 11 col. 1345ἀπὸ δὲ τῶν ἑβραϊκῶν γραφῶν τὸν Ἰαὼ ἢ Ἰὰ παρ' Ἑβραίοις ὀνομαζόμενον καὶ τὸν Σαβαὼθ καὶ τὸν Ἀδωναῖον καὶ τὸν Ἐλωαῖον. Τὰ δὲ ἀπὸ τῶν γραφῶν ληφθέντα ὀνόματα ἐπώνυμά ἐστι τοῦ αὐτοῦ καὶ ἑνὸς θεοῦ· ὅπερ μὴ συνέντες οἱ ἐχθροὶ θεῷ, ὡς καὶ αὐτοὶ ὁμολογοῦσιν, ᾠήθησαν ἄλλον μὲν εἶναι τὸν Ἰαὼ ἕτερον δὲ τὸν Σαβαὼθ καὶ τρίτον παρὰ τοῦτον τὸν Ἀδωναῖον, ὃν λέγουσιν αἱ γραφαὶ Ἀδωναΐ, καὶ ἄλλον τὸν Ἐλωαῖον, ὃν οἱ προφῆται ὀνομάζουσιν ἑβραϊστὶ Ἐλωαΐ.Аіа́ (Ἀῐά)PG 15 col. 359Іао́ (Ἰαὼ)Іаве́ (Ἰαβέ)Епифаній Кіпрський (IV ст)Іа́ (Ἰά)Творения святого Епифания Кипрского. Ч. 2, стр. 117. Москва, издательство Готье, 1864.PG 41 col. 685Іаве́ (Ἰαβέ)Єроним Стридонський (IV век)Іа (Ia)PL 22 col. 429Творения блаженного Иеронима Стридонского. Том 1, стр. 153.Іахо (Iaho)PL 26 col. 838Феодорит Кирський (V век)Іа (Ἰα)PG 80 col. 1776Творения блаженного Феодорита, епископа Киррского. Ч. 3, стр. 219. Издание 1906 года.Аіа́ (Ἀῐά)Творения блаженного Феодорита, епископа Киррского. Ч. 1, стр. 99. Издание 1905 года.PG 80 col. 244Іао́ (Ἰαὼ)Творения блаженного Феодорита, епископа Киррского. Ч. 6, стр. 733. Издание 1857 года.PG 80 col. 805Іаве́ (Ἰαβέ)Порфирій, якого цитує Євсевій Кесарійський (IV ст)Ієво́ або Іеуо́ (Ἰευώ)PG 21 col. 72 col. 808Порфирий «Против христиан»Порфирій, якого цитує Феодорит Кирський (V ст)Іао́ (Ἰαὼ)PG 83 col. 840
Масоретська традиція У період між V і X ст. н.е. єврейські книжники — масорети — створили систему крапкових голосних позначок (нікуд), щоб фіксувати вимову біблійного тексту. У тих місцях, де потрібно було читати інше слово, ніж написане, у маргіналіях вказували читання (кере), а в тексті залишали написання (кетів). Для кількох частовживаних випадків це читання стало постійним — qere perpetuum. Найвідоміший приклад — тетраграматон: його не вимовляли, а замінювали словом אֲדֹנָי (Адонай, «Господь»), або, якщо поруч у тексті вже стояло «Адонай», — אֱלֹהִים (Елохім, «Бог»).
Масорети свідомо накладали голосні від Адонай або Елохім на приголосні יהוה, що породило гібридні форми יְהֹוָה (Yehovah) і יֱהֹוִה (Yehovih) — нереальні з погляду граматики слова, призначені лише для того, щоб читач не вимовляв тетраграматон. Найдавніші повні рукописи з такою вокалізацією — Алеппський кодекс і Ленінградський кодекс (X–XI ст. н.е.).
Реконструкції первісної вимови Сучасний науковий консенсус полягає в тому, що первісна вимова тетраграматона звучала приблизно як Ягве (יַהְוֶה). На це вказують:
передача форми ΙΑΩ (Iao) у грецьких рукописах Септуагінти (зокрема, 4Q120, І ст. до н.е.); самаритянська традиція збереження форми Yabe; теофорні імена з елементом -yahu / -yah (наприклад, Ісая — Yesha‘yahu, «Ягве рятує»); свідчення отців Церкви II–IV ст., які знали це ім’я в грецькій формі Iabe або Iaoue.
Такі автори, як Пол Жуон і Такаміцу Мураока, вказують: У XIX ст. Smith’s Bible Dictionary вже зазначав: Видатний гебраїст Вільгельм Ґезеніус дійшов того самого висновку: найімовірніше, форма יַהְוֶה (Yahweh) відбиває давню самаритянську вимову, тоді як Yehovah є пізнішою масоретською гібридною формою.
Вимова «Ягве» використовується в християнському світі вже понад 200 років, але в більшості перекладів Біблії на українську мову зустрічається дуже рідко (, ) і замінено на інші імена (в основному Господь).
Етимологія
Найдавніші прямі згадування імені Ягве (як божества) відомі у палеоєврейському письмі — ранній формі давньоєврейського алфавіту, яким писали до вигнання у Вавилон. Цей запис, який складається із чотирьох знаків, називають тетраграматон (יהוה, YHWH). Дослідники продовжують обговорювати етимологію цього імені, висуваючи численні лінгвістичні, історичні та культурні гіпотези, що виходять за межі власне семітських мов.
За традиційною біблійною інтерпретацією (Вихід 3:14), ім’я Ягве пов’язується з єврейським дієсловом היה / הוה (h-y-h / h-w-h, «бути»), звідки походить вислів אהיה אשר אהיה (Ehyeh asher ehyeh — «Я є той, хто є» або «Я буду, ким буду»). Цей уривок, на думку більшості дослідників, відображає радше богословське тлумачення, а не справжню етимологію, і репрезентує спробу пояснити значення божественного імені в контексті теології існування та постійної присутності Бога.
Лінгвісти і семітологи здебільшого погоджуються, що יהוה є формою дієслова hāwāh або hāyāh у каузативному (hif‘il) або імперфектному стані, і тому може означати «той, хто приводить до буття», «той, хто спричиняє існування» або «він викликає буття». За Джеффрі Парке-Тейлором, ім’я Ягве виражає ідею активної, динамічної дії Бога — «Той, хто дає буття», на відміну від простої статики «той, хто є». Деякі філологи вказують, що первісно дієслівна основа могла означати також «дихати» або «віяти», що співвідноситься з образом Ягве як бога бурі або стихій.
Існують також гіпотези, які виводять ім’я Ягве за межі семітських мов. Зокрема, висувається ханаансько-кенійська теорія, яка пов’язує походження культу Ягве з традиціями південного Леванту та Мідіану, де божество могло мати риси бога вогню або гірської блискавки, пов’язаного з ремісничими (металургійними) культами. Цю гіпотезу підтримують знахідки єгипетських джерел XIV–XIII ст. до н.е., які згадують «землю Шасу Ягве», що може свідчити про географічно південне походження цього культу.
У XX ст. лінгвісти намагалися відновити первісну фонетичну форму імені на підставі міжмовних паралелей. А. Бауер і В. Ф. Албрайт пропонували реконструкцію Yahwī або Yawā, яку тлумачать як «він творить» або «він спричиняє». Франк М. Крос та Марк С. Сміт порівнюють форму yahwi- / yahu-, що зустрічається в аморейських та угаритських теофорних іменах (наприклад, Yahwi-Dagan), із коренем «бути» в аккадській мові (ibašši-DN — «він існує як божество»), що підсилює зв’язок між Ягве й семітським концептом «існування» або «вічного буття».
Інші дослідники, серед них Н. Амзаллаг і Т. Ремер, припускають, що первісна форма могла мати коротке звучання Yahu / Yaho, яке збереглося у складі староєврейських імен (наприклад, Єшаягу / Ісая — «Ягве рятує»). Такі варіанти вважаються архаїчними відбитками давнішої вимови, що згодом закріпилася у формі Yahweh.
Загалом сучасна біблієзнавча та лінгвістична наука сходиться на тому, що ім’я Ягве найімовірніше є дієслівною формою семітського кореня h-y-h / h-w-h, що виражає ідею буття, дії та причинності, і передає уявлення про Бога як «того, хто існує вічно і надає буття всьому сущому».
Зародження культу Ягве Ягве у семітській релігійній системі
Ранні семітські релігії не були монотеїстичними — це були складні політеїстичні пантеони, у яких кожне божество виконувало власну функцію, займало певну територію та відігравало соціальну роль. Ягве, за більшістю сучасних гіпотез, виник у цьому контексті як регіональне або племінне божество південного Леванту, тобто не в самому Ізраїлі, а на його південних околицях — у Мідіяні, Едомі, Сеїрі та Темані. Вірогідно, зародження культу розпочалося наприкінці бронзової доби або на початку залізної.
Єгипетські тексти часів фараона Аменхотепа III згадують у географічних списках назву «земля шасу Ягве» (, yhwꜣw), що локалізується між Едомом і Сінайським півостровом. Це вважається першим позабіблійним свідченням імені Yhw(h), яке більшість дослідників ідентифікують як ранню форму тетраграматону יהוה. Існує ще єгипетський папірус 14-13 ст. до н. е., де ймовірно може бути навіть раніша згадка імені Ягве, а саме в імені власника — «мій повелитиль пастир Ягве», але наразі це лише припущення.
Шасу (š3sw «ті, що йдуть пішки») були напівкочовими племенами пастухів і торгівців, які мешкали між південним Ханааном, Негевом і північним Сінаєм. Саме з цієї території, за біблійною традицією, «Господь приходить із Теману», що відповідає образу Ягве як божества, пов’язаного з південними гірськими районами.
Деякі вчені припускають, що культ Ягве міг поширитися до Ізраїлю через кенійську або мідіянську традицію. Згідно з так званою кенійською гіпотезою, божество Ягве було принесене на північ уздовж караванних шляхів між Єгиптом та Ханааном, можливо, через контакти племен мідіянців і кеніїв, серед яких перебував Мойсей. Цю ідею підтримують географічні зв’язки біблійних текстів з Едомом і Сеїром, а також відсутність культу Ягве в центральному Ханаані в ранніх джерелах.
Хоча деякі археологи (зокрема Крістіан Фревель) припускають, що написи «Ягве Теману» можуть позначати пізнішу присутність божества в цьому регіоні, а не його походження, більшість дослідників погоджується з тим, що культ Ягве мав південносемітське коріння, пов’язане з територіями Едому, Теману та Парану.