Література мовою іврит () — література, написана давньоєврейською мовою (івритом), історія якої охоплює період у 3 тисячі років.
Період до зруйнування Першого Храму Період перший охоплює час до зруйнування Першого Храму.т. XIa, с. 467 // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907. За часів підкорення ассиро-вавилонянами Святої Землі євреї мали свою літературу. У них було П’ятикнижжя в тій формі, в якій воно збереглося до нашого часу; були книги Ісуса Навина, Суддів ізраїльських, пророка Самуїла і Царств, були збірки промов деяких пророків (Амоса, Осії, Ісайі, Михея, Авакума тощо), висловлювання мудреців та релігійні пісні (Псалми). У єврейських книгах Біблії, які дійшли до нас, згадуються зокрема різні твори, які не збереглись до нашого часу, наприклад, дві збірки епічних поем, різні пророцькі писання, декілька історичних творів, царські літописи, життєписи видатних людей и тощо. Очевидно, деякі з них існували ще в IV ст. до н. е. і ними користувався укладач біблійних книг Хронік.
Період Другого Храму і танаїв Період другий починається після зруйнування Першого Храму. Після повернення євреїв з вавилонського полону (VI ст. до н.е.) Ездра та Неємія поставили на серйозну основу вивчення священних книг. Утворене ними коло софрім (писців) поставило собі за мету виготовлення списків Мойсеєвого Закону та поширювати їх в народі. (бл. 30 р. до н.е.) встановив сім незмінних правил (мідот) тлумачення. Півтора століття потому рабі Ішмаель, сучасник переслідувань Адріана, збільшив їх кількість до тринадцяти.
Коли при вивченні Писання йшлося про правила виконання обрядів та інші релігійні приписи, і так само, коли справа стосувалася питань громадянського чи кримінального права (вся юриспруденція у євреїв складала частину богословської науки) — це означало займатися Галахою (буквально з «хода, процесія»); коли ж вивчалися оповідальні частини Біблії або промови пророків, це означало займатися Агадою (, — «оповідь»). Під цією назвою малося на увазі не лише тлумачення Святого Письма, а й і вчення про мораль, благочестя, відношення людини до Бога тощо. Існують твори як чисто галахічного, так і чисто агадичного характеру; зміст обох талмудів (див. нижче) — змішаний. Галахічна література представляє інтерес головним чином лише для євреїв, у той час як агадична, навпаки, користується заальним інтересом, оскільки багато згаданих у ній легенд, висловів, повчань та релігійних позицій усвоєні християнством та ісламом, тим самим ставши загальною спадщиною цивілізованого людства. було заборонено записувати, оскільки традиція мала передаватися з уст в уста. Єврейська мова, яку використовували в школах, містила значну кількість арамейських, грецьких та латинських висловлювань, і тим самим відрізнялась від мови Єврейської Біблії. Давньоєврейська мова продовжувала розвиватися і збагачуватися. Мішна, найдавніший після Біблії звід законів (ІІ ст.), повністю написана єврейською. У Вавилонському та Єрусалимському Талмудах єврейський текст, особливо витримки з Біблії та Мішни, супроводжується обговоренням на месопотамському і палестинському діалектах арамейської мови.
Мудреців Мішни (I—II ст.) називали (, таннаїм, від слова, що означає «повторювати багато разів для точної усної передачі»). Остаточна редакція Мішни, яка збереглася до нашого часу, була укладена близько 200 р. н.е. головою мудреців цього покоління раббі Єхудою га-Насі, який таким чином став останнім з танаїв. У Мішні зібрані та розподілені по відділам і трактатами ті тлумачення і доповнення до писаного закону, яку слугували керівництвом у релігійній, юридичній, громадській та сімейній практиці. Втім, Мішну не слід вважати збіркою законів у звичному сенсі цього слова, оскільки в багатьох випадках в ній наводяться і співставляються різні погляди давніх законовчителів, іноді без вказування остаточного рішення. В наступні століття мудреці Талмуда викладали правила про те, як треба поводитися при наявності подібних суперечностей. З числа інших давніх творів Тосефта являє собою збірку, укладену на тих же засадах і в тій самій формі, що й Мішна, а Мехілта, Сифра і Сифре показують, як виник в кожному окремому випадку усний закон із закона писаного — чи прямо з тексту, чи спираючись на натяк в ньому. Вони складають начебто неперевний галахічний й агадичний коментар до писаної Тори: збережена частина Мехілти — до книги Вихід, Сифра — до книги Левит, а Сифре — до книги Числа і Второзаконня.
Період Амораїв Після укладення Мішни її почали пояснювати в школах разом зі Святим Писанням і старались привести її до її джерела — Біблії або більш давніх, дійсних або ймовірних, традицій. Тосефта, Мехілта, Сифра, Сифре та інші подібні твори, частина яких дійшла до нашого часу не повністю, також стали предметом досліджень. Судження, висловлені (, амораїм; однина — амора, з арам. ті, що пояснюють) при вивченні Мішни та подібних до неї творів протягом 300 років (III—V ст.) у вищих школах Палестини і Вавилонії, а також різні думки, висловлені при обговоренні — все це збиралось і заносилось до збірки, яка становила собою у певному роді великий конспект тверджень та обговорень мудреців за три століття. Ця збірка являє собою Талмуд. Твір амораїв називається Гемарою, яка є певним родом коментаря до Мішни; Мішна і Гемара разом утворюють Талмуд. Мішна одна, а гемар до неї дві — Єрусалимська і Вавилонська. Вавилонський Талмуд отримав і досі зберігає керівне значення для євреїв.
В Талмуді відображено життя єврейського народу протягом 600-700 років. Тлумачення Святого Писання змінюються астрономічними та природно-історичними свідченнями, серйозні роздуми — оповідками, анекдотами і легендами. В Талмуді фігурують імена більше 1900 вчених. Проте через переслідування у Візантійській імперії (IV ст.), під чиєю владою була Палестина, і у Перському царстві (V ст.), яке правило у Вавилонії, багатьох єврейських вчителів було страчено, вищі школи закрито, а збори вчителів і слухачів були заборонені. Величезний навчальний матеріал записали і упорядкували вчителі нового покоління — .
Дискусії та обговорення єврейського тексту Біблії та Мішни велися у єврейських вищих школах Палестини та Вавилонії на розмовних арамейських діалектах кожної з цих країн, які в ці часи використовували як євреї, так і неєвреї. Текст Гемари також записан цими мовами. Мова обох Талмудів важлива для вивчення семітських мов і для мовознавства. З окремих самостійних слов створюються нові граматичні форми, а із старих частинок, пов'язаних з іменниками — нові частки, а через різні процеси створюються нові складні слова. Мова являє собою більш новий ступінь розвитку, ніж давньосирійська мова, і більш давню, ніж сирійська. З того, яким шляхом йшли нові мовоутворення, можна зробити зворотній висновок про те, як поступово утворювалися і розвивалися давні семітські мови, єврейська та арабська.
Разом з обома Гемарами на тих самих арамейських діалектах збереглися інші літературні твори. Коли розуміння народом давньоєврейської мови стало слабшати, з'явився звичай одразу перекладати на місцеву арамейську говірку кожний прочитаний вислів з оригіналу священної книги. Ці речення згодом отримали правильну форму і збереглися у перекладах Біблії на арамейську мову, які дійшли до нашого часу (Таргумім). Переклад Біблії на палестинський діалект приписують учню Гілеля Йонатану бен-Узіелю, а переклад на вавилонський діалект — прозеліту Онкелосу. Пізніше арамейською мовою також переклали Пророків та Писання. У тому вигляді, в якому ці переклади дійшли до нашого часу, найдавніший з них відносять до ІІІ ст. н.е.
Завдяки цьому ж у той час з'явилися і літературні твори єврейських авторів грецькою мовою. Ця мова стала рідною для значної кількості євреїв, що оселилися в Єгипті та прониклися еллінською цивілізацією. Окрім перекладу Святого Письма грецькою мовою, відомого під назвою Перекладу сімдесяти тлумачів, в Єгипті з часів Макавейських війн за свободу утворилася обширна література грецькою мовою, метою якої було узгодити грецьку вченість з Божественним вченням. Сюди відносяться, наприклад, апокрифічні книги, додані до Перекладу 70 тлумачів, декілька історичних творів, які описують історію єврейського народу або окремих історичних постатей, поетичні твори, які або зображують (драматично чи епічно) єврейську історію, або пропагують у грецьких віршах єврейську мораль, залишаючи осторонь специфічно єврейські релігійні приписи (про обрізання, свята тощо). Серед вчених, окрім Арістовула, який, як вважають, написав твір на кшталт філософського коментаря до П'ятикнижжя Мойсея, найбільш відомими є Філон Юдейський та Йосип Флавій (І ст.). Філон виходив з позиції, що вчення Одкровення має неодмінно збігатися з вищими філософськими істинами. Подібно священній алегоричній мові єгиптян, біблійна оповідь, на його думку, є лише оболонкою для божественної мудрості. Слово Боже, яке створило Всесвіт, уявлялось Філону такою дивною могутністю, що він вважав його самостійною вільно діючою силою. Йосип Флавій же описав війну євреїв з римлянами, склав історію свого народу («Юдейські старожитності») та оприлюднив твір на захист євреїв та єврейства проти нападів Апіона та інших тодішніх антисемітів. У середньовічний час завдяки витонченому і легкому стилю цих письменників їх називали: Філона — єврейським Платоном, Йосипа Флавія — єврейським Ксенофонтом.
Період савораїв та гаонів Період третій охоплює період з укладення Талмуду до вигнання євреїв з Піренейського півострова (500—1492 рр.).т. XIa, с. 468 // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907. Це була епоха всестороннього розвитку. В Землі Ізраїльській переважно розроблялась Агада, а у Вавилонії — Галаха. Працю амораїв продовжили («ті, що розмірковують»). Савораї (VI століття) досліджували зібраний у вавилонській Гемарі матеріал відносно його застосування у релігійній практиці, і відзначили ті думки, які отримали керівний характер. У той самий час вчені на Святій Землі заклали основи самостійних збірок агадичних тлумачень Святого Письма, з яких народ брав надію на світле майбутнє. Всі ці агадичні збірки згодом отримали назву Мідраш.
Вчені того часу також турбувалися про те, щоб текст Біблії правильно читався і зберігався у своїй чистоті, захищений від різночитань, які виникали внаслідок створення численних списків переписувачів. Перша мета була досягнута за допомогою оснащення тексту Єврейської Біблії голосними знаками, які майже одночасно були винайдені у Вавилонії та Землі Ізраїльській. Також були винайдені , які у певному сенсі відігравали роль знаків пунктуації. Для досягнення другої мети було порівняно між собою кращі біблійні рукописи, підраховано всі слова і букви Святого Письма і точно вказано (у виносках на полях чи в окремих творах), як часто і де саме те чи інше слово з'являється в Біблії і як воно, в кожному місці окремо, пишеться і вимовляється. Встановленням і точною передачею тексту (Масорою, від — оповідка) займались т.зв. масорети, завдяки яким точно вивірений текст Танаха зберігся в рукописах і численних виданнях по всьому світу саме в тому виді, у якому існував в V столітті н.е. У небагатьох пунктах думки масоретів відрізняються, але у всьому суттєвому вони між собою цілком згодні. Також вони ретельно вказують на всі сумнівні читання і варіанти.
Період ришонім Формули молитов, як для публічного, так і домашнього богослужіння, біля ІХ століття отримали загалом той вигляд, який мають зараз: вони були розіслані з Вавилонії під загальновживаною і нині назвою Сідур у всі громади Заходу. До сьогоднішнього часу ці молитви не змінювалися. Тим різноманітнішими є молитви, написані для різних випадків і пізніше введені до молитовника — т.зв. піют (спільнокореневе до слів поет та поезія). Для днів покаяння було укладено окремі молитви — сліхот. Спогад про день спалення Храму був поштовхом до створення особливих скорботних пісень — кінот.