Православна та католицька церкви підтримують ідеї справедливої війни яку можна розпочати тільки для захисту своєї батьківщини від нападників, частина протестантських церков не підтримує такої ідеї і стоять на засадах пацифізму та антимілітаризму.
Ідеї християнської доктрини справедливої війни є в міжнародному праві та лягли в основу наукової теорії. Американський політолог Майкл Волцер у книзі «Справедливі і несправедливі війни» систематизував принципи справедливої війни. Розподіливши їх на дві групи: jus ad bellum (умови за яких війна може бути розпочата) і jus in bellum (прийнятні способи ведення війни).
Справедлива війнаТермін який застосовують і Католицька і Православна Церкви — це проміжна позиція між крайніми постулатами пацифізму і мілітаризму. Перший — утопічний; другий — антихристиянський. Християнство намагається мінімалізувати зло і приймає виклики складної реальності. Християни надіються на світ без гріха і насилля, обіцяний у Священному Писанні, який настане після другого пришестя Ісуса Христа.
Мета християнства полягає у ідеї світу, в якому мир і справедливість процвітають скрізь: війна іноді може бути інструментом, необхідним для цього, а ведення війни іноді може бути меншим злом (меншою несправедливістю), ніж допускати несправедливість, зберігати або терпіти віктимізацію невинних людей.
У тих чи інших формах християнське духовенство займалось душпастирською опікою воїнів і благословляло їх на ведення війни, якщо вона не була гріховною. Так, в Україні існує капеланське служіння. В країнах НАТО існує капеланство НАТО.
Християнська церква до розділення (1051) і війна Християнський погляд на війну змінювався протягом усієї історії віри і був неоднозначним. Рання церква (перші 300 років) була сильно пацифістською. Чітку пацифістську позицію продемонстрували Тертуліан (III ст.) та Оріген (III ст.) — визначні християнські мислителі які були засуджені за єресі. Оріген сказав, що християни «не йдуть як солдати». Тертулліан писав, «тільки без меча християнська може вести війну: бо Господь скасував меч».
Святий Климент Олександрійський писав: «… хто тримає меч, той повинен його відкинути, і якщо хтось із вірних стане солдатом, його Церква повинна бути відкинута, бо він зневажав Бога». Святий Іполит Римський писав: "Хто прийняв владу щоб віддавати накази убивати, і навіть простий солдат, не повинні цього робити ні в якому разі, навіть якщо вони отримають наказ. Вони не повинні битись. Якщо вони отримають в якості нагороди вінець, вони не повинні покладати його собі на голову "Канони Іполита, канон 13. "Не личить бути християнинові в армії, за винятком випадку, коли його примушують взяти меч в руки. В такому випадку нехай він не бере на себе гріха пролиття крові. Але якщо кров проллється, нехай він буде відсторонений від таїнств, щоб хоча б через покарання, сльози і стогони очиститися "Канони Іполита, канон 14. «Оголошений або християнин, який хоче стати воїном, нехай будуть відкинуті, бо вони знехтували Бога»Іполит Римський. Апостольське передання, гл. 16.9.
Це швидко змінилося за часів Костянтина Великого — Арльський собор 314 р. заявив, що забороняти «державі право йти на війну — це засудити її до вимирання», і незабаром після цього християнські філософи почали формулювати вчення справедливої війни. Ідея про те, що насильство не є по суті поганим, можна побачити і в деяких версіях доктрини справедливої війни — насильство (війна) може бути життєво важливим інструментом відновлення справедливості та миру. Від Костянтина і далі християнські письменники та проповідники використовували войовничі та солдатські метафори у написанні про віру.
Протягом багатьох століть християни вірили, що правильним є застосування насильства (і, отже, війни) для поширення віри та боротьби з її супротивниками. Вони не розглядали насильство погану річ: чи це було погано, чи ні, залежало від того, для чого воно застосовується.
Історичні записи вказують на те, що православні християни часто брали участь у жорстоких військових конфліктах. Відсутність однозначної позиції в християнських теологів про виправдане застосування сили, виникає з таких чинників, як 1) всебічна теологічна опозиція, 2) відносини між церквою та державою, 3) законодавча юрисдикція, 4) впливи Закону Джихаду, 5) Слов'янський культурне вплив; 6) націоналізм та патріотизм; 7) амбівалентність канонічного права щодо застосування сили; 8) дилема військового втручання;
Військова служба має риси, відповідні до устрою церковного життя, підлеглій ідеї служіння: підкреслена ієрархічність, а послух старшим прирівнюється до високої доблесті і неухильному дотримання закону. На церковній і на військовій мовах вищий прояв жертовного служіння, в одному випадку Богу, в іншому батьківщині, іменується однаково — подвигом. Християнське ставлення до війни передбачає допустимість, а в певних випадках і моральну необхідність для християнина нести військову службу в силу службових обов'язків, за призовом на законних підставах, або коли совість спонукає його до добровільної служби.
Участь перших християнтоді християни ще не називали себе православними чи католиками у державному, суспільно-політичному житті, а відтак і у війнах в більшій мірі стала необхідна з проголошенням на поч. IV ст. християнства державною релігією Римської імперії (Міланський едикт). У цих умовах, за словами протопресвітера Іоанна Меєндорфа, «всі вчення про непротивлення насильству, будучи доведені до логічного кінця, претворюються на лицемірство … Якщо людина не хоче жодним чином брати участь у військовому насильстві, то вона повинна також відмовитися і від сплати податків, і від участі у виборах. Єдиною альтернативою громадському існуванню може бути чернецтво, що проповідує повний вихід із суспільства»Меєндорф Иоанн., Введение в святоотеческое богословие. Клин, 2001. С. 68. Такими прикладами полишення військового служіння в ім'я чернечих ідеалів можуть служити житія свт. Мартіна Милостивого, єп. Турського († бл. 400, пам. 12 жовтня.), який обрав після кількох років військової служби — чернече життя, преподобних Варнави й Іларіона (V ст., пам. Кіпр. ц 21 жовт.), які відмовилися від почестей військової служби і пішли у відокремлене самотнє місце для аскетичного життя.
«Ті хто взяв меч, від меча загинуть» (Мф. 26. 52), — в цих словах Ісуса Христа знаходиться обґрунтування ідеї справедливої війни. З християнської точки зору, поняття моральної правди в міжнародних відносинах повинно спиратися на такі основні принципи: любов до своїх ближніх, свого народу і Батьківщини; розуміння потреб інших народів; переконання в тому, що на благо свого народу неможливо служити аморальними засобами. Ці три принципи визначили моральні межі війни, які були вироблені християнським світом в середні віки, коли, застосовуючи до реальної ситуації, люди намагалися приборкати стихію військового насильства. Уже тоді існувала переконаність, що війна повинна вестися за певними правилами, що і людина яка воює не повинна втрачати свого морального обличчя, і не забувати, що її противник — така ж людина, як і він сам
У давньому церковному пам'ятнику «Апостольські постанови» міститься святе передання, яке походить від апостола Павла: «Якщо приходить воїн, то нехай вчиться не ображати, не обмовляти, але задовольнятися платнею яку отримує; якщо кориться, нехай буде прийнятий, а якщо перечить, нехай буде вигнаний»Апостольские постановления через Климента, епископа и гражданина Римского, 32.. Святі отці розбирають також питання про те, чи можна підкорятися злочинним наказам, які вказують, наприклад, вбивство мирних, беззбройних людей, вбивство полонених та інші порушення заповідей Божих. Як в такому випадку чинити православному солдатові, ясно говорить святитель Тихон Задонський: "Що не противно Законові Божому наказують, слухай і виконуй: в іншому не слухай, так як личить більше коритися Богу, ніж людям (Дії. 5: 29.) так робили мученики святі … якщо [командир] велить неправду робити, образити, вкрасти, збрехати і інше — не слухайте. Якщо загрожує за це покаранням — Не бійся "Тихон Задонский, святитель. Творения. М., 1875. Т. 3. С. 345..
Заборони священикам та монахам брати в руки зброю Молитва про воїнів є стійкою церковною практикою, причому ця молитва відбувається як в щоденних богослужіннях, так і особливим чином, — під час бою. Крім того, церковній християнській традиції відповідає благословення воїна на несення ратної служби.
Церква ніколи не благословляла кліриків на носіння зброї. Священнослужителі приносять безкровну Жертву, і тому не тільки пролиття людської крові, але навіть крові тварин несумісне зі священним саном. Така ж заборона поширюється і на ченців, які не мають священного сану. 83 апостольське правило: "Єпископ, або пресвітер, або диякон, який у військовій справі вправляється і що хоче удержати обох, тобто римське начальство і своє священство: нехай буде позбавлений священного чину. Бо кесареві Кесареве, а Боже Богові ". Визначення IV Вселенського Собору ще більш строге: «Тим хто вступив один раз в клір і монахам ми визначили не вступати ні в військову службу, ні в мирський чин: інакше ті хто посміли це зробити і не повернулись з каяттям до того, що перше обрали для Бога, будуть піддані анафемі»правило 7 IV Вселенського собору.
За тлумаченням Івана Зонари, у 83 апостольському правилі говориться не про військову службу у власному розумінні слова, але про свого роду військових чиновників: «Думаю, — пише він, — що тут військовою справою правило називає не носіння і дії зброєю або начальство над воїнами, але розпорядження військовим майном, наприклад, роздачу військової платні, або видачу воїнам певного провіанту, або набір до війська, або інші якісь посади, які і в цивільних законах називають військовими».
У історії християнської Церкви були приклади, коли за носіння зброї і навіть пряму участь в бойових діях на священнослужителів не накладали заборон, але канонічна норма не втрачає від цього своєї сили. Дана канонічна норма не відноситься до виконання кліриками їх прямих пастирських та інших церковних обов'язків по відношенню до військовослужбовців, навіть капеланському служінню яке не передбачає ні носіння, ні використання зброї. Хоча полкові священники й ін. клірики не носили зброї, під час бойових дій і вони здійснювали військові подвиги.
Воїни християнської церкви до розділення що проголошені святими (1051 р.)