Правосла́вна це́рква Украї́ни (ПЦУ) — християнська церква, найчисельніша православна церква в Україні за кількістю вірян. Одна з шістнадцяти автокефальних православних церков, п'ятнадцята в диптиху.Диптих (грецькою мовою) Диптих (англійською мовою) на офіційному сайті Вселенського Патріархату (архівна версія)

Константинопольська православна церква визнає ПЦУ єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополіїТепер в Україні немає УПЦ МП, — Вселенський патріархВарфоломій: єдина канонічна православна церква в Україні — це ПЦУВарфоломій привітав ПЦУ з річницею хрещення Русі-України.

ПЦУ керується Святим Письмом та Священним Переданням, канонами Православної церкви, Патріаршим та Синодальним Томосом, Статутом і рішеннями власних статутних органів. Членами ПЦУ є православні християни України незалежно від їхнього походження. Оскільки, згідно з Томосом, межі канонічної території ПЦУ визначаються кордонами української держави, на православних українців за кордоном поширюється юрисдикція Вселенського патріархату. Кафедральний собор Православної церкви України — Михайлівський Золотоверхий собор у Києві.

Церкву утворено 15 грудня 2018 року на Об'єднавчому соборі українських православних церков,, шляхом реорганізації Київської митрополії, відновленої у складі Вселенського патріархату 11 жовтня 2018 року. Першим предстоятелем, митрополитом Київським і всієї України став Епіфаній (Думенко).

Підписання та отримання томосу про автокефалію Православної церкви України відбулося 5—6 січня 2019 року в соборі святого Георгія, кафедральному соборі Вселенського Патріархату.

Надання томосу про автокефалію ПЦУ не визнала РПЦ (а також закордонні підрозділи РПЦ, зокрема РПЦ в Україні, РПЦ в Білорусі, РПЦ в Америці тощо). Такі дії РПЦ спричинили схизму з Вселенським патріархатом.

24 травня 2023 року Архієрейський собор у Трапезному соборі Києво-Печерської лаври ухвалив рішення про перехід з 1 вересня 2023 року на новоюліанський календар. Остаточне рішення затвердив Помісний собор 27 липня 2023 рокуhttps://www.pomisna.info/uk/document-post/postanovy-pomisnogo-soboru-upts-ptsu/.

Історія

Передумови самостійності українського православ'я

Попередниця ПЦУ: Київська митрополія

У 988 році в результаті хрещення Русі Володимиром Святославичем утворилася перша українська християнська церква з центром у місті Київ під назвою Київська митрополія. Після Берестейської унії 1596 року відбувся розкол в українському християнстві, яке розділилося на православних, що не визнали першість Папи Римського, та православних, що прагнули об'єднання православ'я з католицизмом у єдину церкву (нині УГКЦ).

Анексія Київської митрополії Московським патріархатом у 17 ст.

Вселенський патріархат в особі його очільника, константинопольського патріарха Варфоломія, заявив, що «Константинополь ніколи не видавав дозволу передавати канонічні території Київської митрополії будь-кому, крім права хіротонії Київського митрополита в Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі та при безумовному згадуванні Вселенського Патріарха». Константинопольська Православна Церква вважає, що Московський патріархат, якому у 1686 році було надані деякі права, що стосувались адміністрування Київської митрополії, порушив їх. У 2018 році Вселенський патріархат Константинополя, з посиланням на аналіз ситуації богословськими істориками й каноністами, визнала грамоту Діонісія IV 1686 року не дійсною і всі надані Московському патріархату в минулому права на адміністрування Київської митрополії скасувала . На цій підставі та на прохання частини українського православ'я й українського уряду у 2018 році Київській митрополії (яка утворилась із духовенства УПЦ КП, УАПЦ та частини РПЦвУ) як частині Київської митрополії Вселенського патріархату Константинополя був наданий томос про автокефалію, який утворив Православну церкву України, та був обраний предстоятель Епіфаній з титулом Митрополит Київський і всієї України.

Перед обранням предстоятеля Православної церкви України патріарх Варфоломій надіслав листа до митрополита РПЦ в Україні Онуфрія (Березовського): «у формі ікономії та милості, ми повідомляємо Вас, що після виборів Предстоятеля Української Церкви органом, котрий складатиметься з кліриків та мирян, Ви не зможете еклізіологічно та канонічно носити титул Митрополита Київського, котрий, Ви все одно носите зараз у порушення описаних умов офіційних документів 1686 року». Це відобразилось у річникові Вселенського патріархату Константинополя, виданому вже після того, як Православна церква України отримала автокефалію: архієреї РПЦ в Україні названі в ньому лише за прив'язкою до місця перебування; наприклад, владика Онуфрій (Березовський) уже не згадується як митрополит Київський і всієї України, а названий «митрополитом у Києві». Увесь єпископат ПЦ в Україні у річнику Вселенського патріархату поміщений у списку єпископів Православної церкви Росії. Також патріарх Варфоломій зустрівся з Московським патріархом Кирилом й повідомив, що «Вселенський Патріархат вирішив використовувати всі шляхи, щоб вирішити питання надання автокефалії Українській православній церкві. Рішення було ухвалено в квітні. І [Фенер імплементує] це рішення» (згідно зі словами представника Варфоломія, митрополита Гальського Емануїла).

У рамках підготувань до надання автокефалії Православній церкві України Вселенський патріарх послідовно доводив, що має канонічне право на це рішення. Наприкінці вересня 2018 року Вселенський патріархат оприлюднив корпус документів, які підтверджують, що зв'язок Московського патріархату з територією історичної Київської митрополії тримався на порушенні православного канонічного права.

Спроби відвоювати Київську митрополію у Московського патріархату у 17—20 ст.

Визвольні змагання 1917—1921 рр. Українська революція 1917—1921 рр. актуалізувала прагнення створити самостійну православну церкву в Україні. Втім, спочатку, як зауважує Дмитро Дорошенко, «українська демократична інтеліґенція… не виявила належного зрозуміння для справи Православної церкви й для необхідности перетворити її в Національну Українську церкву». Подібні настрої демонстрували й більшість єпархіальних з'їздів, які відбулися у квітні-травні 1917 року. Лише деякі з них (Полтавський, Подільський, Волинський та Київський) висловилися про необхідність відроджувати церковну самобутність.

З часом проукраїнський православний рух, спочатку зорієнтований на вимоги соборноправності, автономії та українізації церковного життя, еволюціонував, вимагаючи також автокефалії православної церкви в Україні. Вже резолюція Всеросійського з'їзду духовенства та мирян (11—12 червня 1917 року, Москва), у якому брала участь українська фракція на чолі з І. Морачевським, наголошувала, що з утворенням незалежної Української держави має утворитися й незалежна православна церква. Також з'їзд підтримав скликання Всеукраїнського церковного собору.

Перші практичні кроки для вирішення канонічного статусу православної церкви в Україні були здійснені на III Всеукраїнському військовому з'їзді. Він прийняв резолюцію про автокефалію православної церкви в Україні, її відокремленість від держави й запровадження української мови як богослужбової. З'їзд також сформував Організаційний комітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору.

Перша сесія цього Собору тривала з 7 до 23 січня 1918 року, коли її перервав наступ більшовиків на Київ. Проте впливу на загальну ситуацію та проблему юрисдикції православної церкви в Україні вона не мала.

Друга (літня) сесія Собору замість автокефалії проголосила автономію православної церкви в Україні, при цьому виключивши зі складу Собору Всеукраїнську церковну раду, що ініціювала скликання Собору. Міністр ісповідань Української Держави Василь Зеньківський планував поставити перед наступною сесію Собору питання автокефалії, й у випадку голосування проти, призначити нові вибори.

На третій (осінній) сесії виступав уже наступник Василя Зеньківського, Олександр Лотоцький, якого також не задовольняла ухвалена Собором обмежена автономія. Він задекларував, що «Українська церква має бути автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними церквами», і наголосив на «не лише церковній, але й національній необхідності» такого рішення.

1 січня 1919 року Директорія проголосила декрет про автокефалію православної церкви в Україні. Уряд відправив у відрядження до Константинополя О. Лотоцького, але практично реалізувати декрет не було змоги через різноманітні політичні чинники й більшовицьку агресію. Звітуючи міністрові Іванові Огієнкові, О. Лотоцький підкреслював, що Константинопольський патріарх був обізнаний «і щодо фактичного становища автокефальної справи [в Україні], і щодо канонічних основ її», проте не збирався приймати позитивних для православної церкви в Україні рішень, «аж доки політичне становище [в Україні] не прибере сталости».

Дипломатична боротьба за автокефалію продовжилася й після поразки визвольних змагань. У червні 1930 року питання Томосу для православної церкви в Україні порушував Голова Ради Міністрів УНР в екзилі В'ячеслав Прокопович. Але смерть (як припускають деякі джерела, вбивства, вчинені ДПУ) діаспорян, активно залучених у процес перемовин, припинила реалізацію цього проєкту.

УАПЦ формації 1921 року

1919 року відновила свою діяльність Всеукраїнська православна церковна рада (голова ради — земський діяч Київщини Михайло Мороз; заступник — протоієрей Василь Липківський), заходами якої продовжувалася українізація церковного життя. Так, згідно з законом про відокремлення церкви від держави 9 травня 1919 року була зареєстрована перша українська парафія при Військовому Микільському соборі. Незабаром пройшла перша українська літургія у супроводі хору, що ним керував Микола Леонтович; постійні відправи українською мовою розпочалися на Страсному тижні 1919 року у трапезній церкві біля київського Собору св. Софії.

Саме Всеукраїнська церковна рада підготувала проведення Всеукраїнського православного собору (14—30 жовтня 1921 року). На ньому відбулося організаційне оформлення Української Автокефальної Православної Церкви. В ухвалених на цьому соборі «Канонах Української Православної Церкви» визнається право кожного народу на автокефальну церкву («громади або парафії… вільно з'єднуються в Церкви окремих народів… Ніякого підлягання Церкви окремого народу Церкві другого народу бути не повинно…») та наголошується, що православна церква в Україні внаслідок тривалого історичного розвитку «на ділі стала автокефальною».

Аналізуючи діяльність УАПЦ, історик Орест Субтельний виокремлює такі особливості її церковного життя: користування українською мовою замість церковнослов'янської як богослужбовою, осучаснення зовнішнього виду священників, дозвіл одружуватися, демократизація питання про самоврядування (принцип виборності поширювався на призначення єпископів і парафіяльних священників). Концепція соборноправності в УАПЦ певний час реалізовувалася через наявність у кожній парафії церковного суду, існування регулярних великих церковних соборів (які мали скликатися кожних п'ять років), а також двох щорічних соборів із широким представництвом кліриків і мирян.

Церква припинила існування в 1937 році внаслідок адміністративного тиску й терору (зокрема фізичного винищення кліру та активних вірних), що його здійснювала радянська влада.

Православ'я на території Польської Республіки

Після Першої світової та радянсько-польської війни значна частина західної України опинилася в складі Польської Республіки. Якщо на тих українських землях, які входили до Австро-Угорщини, православної церкви не було, то на землях Волині українське населення було православним. Крім українців значною верствою православних Польської Республіки стали білоруси (західна Білорусь теж увійшла до складу Польської Республіки).