Перша українська громада в Торуні виникла у міжвоєнний період XX століття. Первинно вона складалася з колишніх солдатів Української Народної Республіки, інтернованих у Польщі після підписання Ризького договору та які після звільнення з таборів вирішили залишитися в місті. Другу групу українців, яка прибули до Торуні в цей час, склали вихідці з Галичини. Українська громада була добре інтегрована, незважаючи на невеликий розмір (близько 50 осіб), брала участь у культурній діяльності та житті православної парафії.

Окреме місце посідала невелика група українських анархістів, котрі приїхали в Торунь разом з їхнім лідером Нестором Махно.

В часи Другої світової війни багато українців перебували на тернах Торуня або як військовополонені, або вояки Червоної армії, що займала місто в лютому 1945 р.

Після Другої світової війни українці, як і росіяни, що мешкали в Торуні, стали об'єктом репресій, здійснюваних Міністерством громадської безпеки Польщі. Внаслідок цього громаді не вдалось відродитися у колишньому вигляді.

Друга українська громада в Торуні формується в наш час з українців, які переїхали жити до міста в 1990-2000-ні роки та змушені були залишити країну з-за агресії Росії проти України. Консолідуючою одиницею для неї є організації допомоги українським біженцям та нова парафія української греко-католицької церкви.

Перші сліди

Кам'яниця на вул. Rynek Staromiejski 35 -попередниця сучасної кам'яниці під зіркою, належала відомому діячу – Філіпу Буонакорсі званому Калімахом. Калімах був автором життєпису львівського архієпископа Григорія Сяноцького та зачинателем ренесансного гуманістичного руху на українських землях.

Гості зі сходу прибували до торговельного Торуня з давніх часів. Збереглася нагробна плита 1668 р. з старого цвинтаря св. Юрія (він розташовувався поблизу сучасного цвинтаря з такою ж назвою) з іменами трьох осіб похованих в Торуні, що вибиті церковно-слов'янською мовою. Наразі ця плита зберігається на стіні внутрішнього дворика ратуші Старого міста – головної садиби місцевого окружного музея.

Під час Семирічної війни, у 1758 –1762 рр., коли Торунь окупували російські війська (в складі яких було багато українців), Двір Артуса служив православною церквою. До Торуня втікали учасники повстань 1830 та 1863 рр. серед яких, імовірно були і українці. Стефан Пастушевський вказує, що 1875 р. православні з Бидгощі користувалися з послуг парафії в ТоруніHajduczenia M. Parafia prawosławna św. Mikołaja w Toruniu. Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek – 2014 – 16 S.Dąbrowska K. Polichromia w sieni Dworu Artusa w Toruniu jako jeden z elementów pruskiej polityki kulturalnej Rocznik Toruński – Tom 44 – 2017 – S. 111-137..

Українці в складі російського війська, що переслідувало рештки армії Бонапарта, з'явилися під Торунем і в січні 1813 р. а після капітуляції баварців, що боронили місто залишалися тут до 21 вересня 1815 р.

Міжвоєнний період Після закінчення Перших визвольних змагань в Торуні з'явилися колишні вояки та офіцери Армії Української Народної Республіки. Раніше вони перебували в таборах для інтернування в Стшалкові та Александруві-Куявському, утворених відповідно до Ризького миру, й після звільнення деякі з них осіли в містіZ. Karpus, Emigracja rosyjska i ukraińska w Toruniu w okresie międzywojennym, Rocznik Toruński 16/1983, s.96. Перші письмові згадки, що стосуються українців, з'являються під 1927 рік і свідчать про постійне проживання в Торуні до 40 осіб цієї національності. Чисельність українців зазнала більш значних коливань, ніж російська громада, але врешті-решт стабілізувалася в межах 40-50 осіб, переважно чоловіків, які займались вільними професіямиZ. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.98.

22 липня 1924 року в місті була запроваджена система реєстрації іноземців російської та української національності, які мусили або заявити про бажання залишитися в Польщі, або виїхати. Свідоме ігнорування порядку реєстрації тягнуло за собою вигнання за межі Другої Речі ПосполитоїZ. Karpus, Emigracja rosyjska…, s. 96.. Дата Кількість українських емігрантівLiczba Ukraińców mieszkających w Toruniu. Za: Z. Karpus, Emigracja rosyjska i ukraińska…, s.97. W późniejszym okresie statystyki tego rodzaju nie były już prowadzone. Травень 1927 близько 40 Грудень 1929 50 Травень 1930 42 Січень 1931 31 Вересень 1931 30 Серпень 1932 56 1937 55 Ця цифра стала приблизно вдвічі більшою після врахування етнічних українців, котрі отримали польське громадянство до 1924 рокуZ. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy w Toruniu w latach 1920—1939 [w:] M. Wojciechowski (red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe w Toruniu w XIX i XX wieku, Toruń 1993, s.94. Здебільшого вони були офісними працівниками. Неофіційним лідером цієї групи вважався В. ЗатайZ. Karpus, rosjanie i Ukraińcy w Toruniu…, s.93.

Соціальні організації

Культурна та соціальна діяльність

Після завершення Першої світової війни українці оселилися в різних містах польського Помор'я, проте саме в Торуні їм вдалося якнайшвидше самоорганізовуватись. В 1927 році за дорученням Українського Центрального Комітету до міста прибув Віктор Лотоцький, який розгорнув створення окремого відділу цієї організації. Влада Торуня погодилась на таку ініціативуZ. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy na Pomorzu w latach 1920—1939 [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, s. 108. Організаційні збори відбулися в приватній квартирі українця Й. (за іншими даними — Івана) Мельника, за адресою вулиця Sobieskiego 13. До складу керівництва, окрім власне Лотоцького, увійшли голова Михайло Кащук, скарбник Володимир Чагін та секретар Антоній Пташник.

Осередок УЦК займався доброчинною діяльністю, надавав правову допомогу та матеріальну підтримку незаможним українцям, проводив культурні заходи. Фінансові ресурси надходили завдяки членським внескам та коштам, перерахованих торунському відділу від УЦК. Так, в 1927 році організація отримала таким чином 1500 злотихZ. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.109. У рамках культурної діяльності філіал в Торуні створив хор, драматичну групу, аматорський балет та бібліотеку рідною мовою. Українці організовували відкриті виступи та концерти, частину доходів з яких пожертвували найбіднішим співвітчизникам. Традиційною стала підготовка щорічних різдвяних свят і новорічних веселощів для українських дітейZ. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s. 108—109. На момент створення товариства до нього приєдналось до 40 осіб. Членський внесок кожного становив 1,5 злотих на місяць й 50 злотих стартового внеску. Особливо тісні контакти торунський осередок підтримував із львівською філією УЦК.

1930 року всередині відділу відбувся розкол на ґрунті фінансових суперечок, внаслідок чого виникли 2 різні групи: одна на чолі з Й. Соловйовим, інша під керівництвом Михайла Кащука. Безпосередньою причиною поділу стало звинувачення в сторону останнього у використанні коштів з членських внесків. Він відмовився подати заяву про відставку та надати доступ до документації товариства. Оскільки Український Центральний Комітет у Варшаві відмовився від подальшого субсидування осередку, виникла загроза розпускуZ. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.110. Врешті-решт, ситуацію вдалось залагодити наступного року, а Соловйов став головою Департаменту. 1935 року його змінив Василь ШевчукZ. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s.109.

Українці залишилися в приятельських взаєминах як з росіянами, що також мешкали в Торуні, так із польськими жителями міста. Жодних випадків антидержавних настроїв зафіксовано не було. Подібно до росіян, українці брали участь в богослужіннях у православній церкві святого Миколая, зокрема з нагоди польських державних свят. Ця обставина посприяла зниженню рівня контролю місцевої влади над українським середовищем: з другої половини 1930-х років головна увага зосередилась на діяльності набагато більшої німецької меншини містаZ. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s. 112. Українці в Торуні не проявляли схильності і до ідей радикальних українських націоналістів, зокрема вони засудили вбивство Тадеуша Голувки 1931 року, вчинене членами ОУН.

Військова діяльність Організатор торунського відділу Віктор Лотоцький водночас був творцем групи самоосвіти, що складалася з колишніх офіцерів та солдатів української армії. Вона мала на меті підвищити військові знання та навички свої членів. Лотоцький керував курсами до 1934, поки його не змінив Й. Хмара. Станом на той же 1934 рік група налічувала 28 членівZ. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s. 109—110.

Релігійна діяльність

Українці, що опинилися в місті після Першої світової війни, належали або до православної віри (у випадку осіб, що прибули з теренів колишньої Російської імперії), або до католицької (якщо були польськими громадянами). Останні своєю чергою поділялись на членів уніатської церкви та католиків латинського обрядуM. Golon, M. Golon, Żydzi, Ukraińcy, Rosjanie, Białorusini i Cyganie na Pomorzu Gdańskim po II wojnie światowej [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, s. 231. Відомо, що 1935 року українці-уніати спробували створити в Торуні власну парафію, але безуспішно: католицький єпископ хелмінської дієцезії С. Оконевський виступив проти, а митрополит Андрей Шептицький також не підтримав дану ініціативуZ. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s.111.

З самого початку перебування українців в Торуні тут діяла православна парафія з церквою святого Миколая, якою також користувалась й тамтешні росіяни. Ще за існування Табору для інтернованих № 15, тобто до 1924 року, місцем розташування парафії вважалася каплиця у межах табору. Згодом стали послуговуватись церковними об'єктами інших конфесій: євангельсько-аугсбурзькою каплицею по вулиці Струмковій (березень-жовтень 1922) та євангельсько-реформаторською каплицею по вулиці DominikańskaZ. Karpus, Emigracja rosyjska…, s. 104.. 6 січня 1924 року вони отримали військову каплицю Санітарного батальйону № 8, яка й стала храмом військової парафії для всіх православних російських та українських емігрантів.1927 року парафія отримала право використовувати колишній євангельський костел Святої Трійці на Новоміському Ринку, котрий перетворили на Церкву Святого Миколая. Першим парафіяльним священником став українець Стефан Рудик, уродженець Львівщини. Незабаром його змінив інший духівник-українець з Галичини Григорій КуриласZ. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.108. Православна церква на Новому Ринку проіснувала до вересня 1939 року, доки не була закрита нацистськими окупантамиZ. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s. 105.. Втім, німці не стали забороняти будівництво нового православного храму. Його звели на вулиці Podgórna 69 завдяки старанням тодішнього священника В'ячеслава Рафальського, Дмитра Іванова та родини Абрамовичів в дерев'яному приміщенні 1888 р.

За ініціативи російської громади в Торуні 29 грудня 1925 року була подана заява про реєстрацію в місті православного братства. Пропозиція містила проект статуту, який передбачав рівноправний характер майбутнього об'єднання для всіх православних вірян незалежно від їх національності. 26 січня 1926 міська влада зареєструвала братство, а 12 травня того ж року позитивне рішення надійшло від Митрополита Варшавського та всієї ПольщіZ. Karpus, Emigracja rosyjska…, s. 106.. На момент свого відкриття, що відбулося в приміщенні за адресою вулиця Mostowa 6-14 липня 1926, православне братство налічувало 104 члени. Незважаючи на те, що організація та її керівники були росіянами, серед її членів було й багато українців. Її діяльність зосередилась навколо культурних ініціатив, таких як аматорські вистави, концерти, читання тощо. Членський внесок становив 1 злотий на місяць. Хоча православні українці та росіяни безперешкодно співпрацювали в рамках організації, українці завжди підкреслювали свою національну окремішність. Виразом цього стала спроба створення власного братства в 1928, до чого, втім, так і не дійшло. Того ж року українці відправили богослужіння у пам'ять про Симона ПетлюруZ. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.100.

Галичани і волиняки - вояки війська Польського